Полонені Барсової ущелини

Ананян Вахтанг Степанович

— Годі нас мучити! — розсердився Ашот і вийшов із печери.

Десь далеко з-за гір місяць тьмяно освітлював туманний силует Арарату. Навколо тиша і холод…

Розділ двадцять шостий

Про те, як народжується людяність

На світанку трьох наших мандрівників розбудили якісь дивні звуки, наче поблизу хтось безладно стріляв з дрібнокаліберних

пістолетів. Вони прислухалися. Постріли почулися знову. З вогнища вискочили розжарені вуглинки, розлетівся в усі боки попіл, ніби у вогні були приховані якісь вибухові речовини. Біля вогнища вже давно сидів Асо.

— Їжте, це хороша їжа, — сказав хлопець і вихопив з вогню кілька жарених жолудів. — Підмерзли вони, через те й стріляють, — пояснив він.

— Де ти взяв?

— Знайшов. Ходив уранці з Бойнахом на полювання. На, Бойнах, на і ти з’їж…

— Так, це трохи підкріпить нас. З цього і каву готують, — говорив Гагік, уминаючи свою порцію. — Тільки я не радив би давати їх Саркісу.

— Чому?

— Не можна. Поважчає — і тоді ланцюг не витримає… — кволо посміхнувся Гагік.

Коли зійшло сонце і в ущелині стало тепліше, всі вийшли з печери і знову зібралися над Саркісом.

— Саркіс, вилазь із свого барлога! — крикнув Ашот.

Саркіс боязко підійшов до краю западини.

— Візьмись за ялинку і вставляй ногу в перше кільце.

— Не можу. Придумайте щось інше, — глянувши на провалля, злякався Саркіс.

— Ну, справа твоя. Залишайся — будеш здобиччю орлів, — навмисне грубо сказав Ашот.

Шушик відкрила вже рота, щоб заперечити Ашотові, але той спинив її поглядом.

І те, що Шушик вважала за жорстокість, дало свої наслідки. Саркіс боязко всунув ногу в перше кільце і, тремтячи від страху, почав спускатися.

— Вниз не дивись, заплющ очі.

І ця порада Ашота допомогла. Саркіс повільно спускався. Нарешті він досяг останнього кільця.

Хлопці напружено стежили за його рухами. Шушик, затуливши очі руками, заховалась за спину Гагіка. Присівши на задні лапи й висунувши язик, Бойнах з цікавістю дивився на незвичайне видовище.

— Стій, не злазь, ланцюг закінчився! — крикнув Ашот.

І Саркіс швидко підтягнув ногу, яка марно шукала опори.

— Тепер тобі треба схопитись за останнє кільце руками й стрибнути. Не бійся, внизу купа м’якого снігу.

— М’якого? Учора він, звісно, був м’який… — машинально сказав Гагік і раптом закричав: — Підожди, не стрибай, ми перевіримо…

На «м’яку» постіль довелося б стрибнути Саркісові! Мороз скував за ніч пухнасті купи снігу, і тепер вони були схожі на брили кам’яної солі.

Гагік вчасно спохватився. Ще б хвилина, і з вини товаришів Саркіс розбився б об крижаний горб…

— Піднімись назад! — скомандував Ашот.

Від хвилювання в Ашота виступив піт на чолі. Він у думці лаяв себе за таку необережність.

Гагік мовчки стежив за виразом його обличчя. Він хотів сказати щось важливе, але не наважувався.

— Згоден тепер, що й ти можеш помилятися?.. — нарешті м’яко, по-дружньому запитав він.

Ашот, засоромившись, мовчав. Він погоджувався з Гагіком, але не хотів визнати це вголос: боявся втратити авторитет.

— Яка невдача! Що ж тепер робити? — запитав він; і тут же відповів: — Хлопці, треба розпалити вогонь… Без вогню нічого не вийде.

До полудня вони сушили одяг. Розпалили вогнище; ледве дотягли до нього повні мерзлого снігу сорочки і почали їх відморожувати внизу ущелини.

Потім Асо з Ашотом готували нові кільця.

— Визволення Саркіса доведеться знову відкласти, — з прикрістю в голосі сказав Ашот. — Саркіс, — крикнув він, — відв’яжи й кинь нам ланцюг!

Хлопці додали до вірьовки ще кілька кілець. Але скільки ще треба зробити, щоб Саркіс міг спуститися в ущелину?

— Почекайте, в моєму черепку народилась геніальна думка, — підхопився з місця Гагік. — Зараз ми нарешті-таки звільнимо улюбленого, дорогого члена нашого колективу. Надто довго залишався він самотнім!.. Саркіс, — крикнув він, задерши голову. — Ти зможеш закріпити стовбур верби так, щоб він міцно вперся в стіну і не гойдався, коли ти на нього полізеш? Зможеш?

— Він і без того стійкий. Нижній кінець я встромив у щілину, а верхній затиснутий між двох каменів, — долинув згори слабкий, незадоволений голос хлопця.

— Ну, ходімо, друзі! Ходімо звільнимо цього довготелесого татового синочка.

— Куди ходімо? Чого ти розпоряджаєшся? — обурився Ашот. — Знову не за своє діло берешся?

— Ашот, відучись нехтувати думкою інших, — несподівано й серйозно порадив Гагік і пішов уперед.

Ніхто не знав, що думає робити Гагік, але, взявши ланцюг, усі ліниво попленталися за ним.

— Скажи, що ти надумав? — нетерпляче спитав Ашот.

— Ні, не скажу, а то ти собі припишеш, — відмахнувся Гагік.

Вони пішли на Диявольську стежку і зупинились біля урвища над западиною, в якій сидів Саркіс. Гагік міцно обмотав канатом кам’яний виступ стежки, прив’язав до каната дерев’яний ланцюг і кинув його вниз.

— Ну, як Саркіс, дістанеш?

— Побачу… Ой, що ви хочете робити? — знову почав примовляти він. — Не дадуть спокійно вмерти…

— До смерті заборонено помирати, любий мій… Тепер видерись по вербі. Ну, як, — звернувся він до Ашота, — зрозумів, нарешті, що я хочу зробити? — І Гагік постукав пальцем по своєму лобі:— Не голова, а гарбуз, напханий мозком.

Товариші посміхнулися: спосіб визволити Саркіса, здається, знайдено. Тільки Ашот був незадоволений і сумний. Що ж це таке? Не він, а Гагік рятує Саркіса з біди! Нащо ж тоді його обрали старшим?..

Стогін Саркіса було чути вже близько.

— Ох, цей клятий камінь…

— Нічого, любий, від цього не вмирають. Доліз до краю верби? Давай далі лобом уперед, — жартував Гагік. — Ну, а тепер піднімайся по кільцях. Справжні сходи, правда?

Саркіса ще не видно було, але канат натягнувся і почав погойдуватись. Очевидно, хлопець уже піднімався по кільцях.