Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Ашот теж умів трохи читати зоряне небо — батько навчив. Але куди йому до пастухів! Пастухи вночі й час безпомилково визначають по зірках. Хлопець трохи помовчав, а тоді сказав:
— Треба ще трохи потерпіти. Скоро зійде сонце, боятися нема чого. А ти лежиш, наче голку проковтнув, — звернувся він до Саркіса. — Давай я перенесу тебе звідси. На світанку тут зривається вітер.
Взявши собі на спину Саркіса, Ашот попрямував до скель, де товариші підготували для хворого зручне ложе з сухого листя.
— Асо, чи не придумаєш ти, як розпалити вогнище? —
— Ні… Все забрала вода: і кремінь, і кресало… — Помовчавши трохи, Асо додав — Доведеться перечекати ніч так… А коли розвидниться, щось придумаємо.
І, щоб примусити товаришів рухатись, він знову витяг з-за пояса свою сопілку й заграв веселу танцювальну мелодію.
Товариші знову почали танцювати. Кров швидше побігла по жилах. Стомившись, вони відпочивали, притулившись одне до одного.
— Ех, якби хто з вас міг зі мною поборотись! Ото нагрілися б. Та хто мене подужає? — жартував Гагік.
— Кріпіться, розвидняється, — підбадьорював товаришів Ашот. — Ну, чого тут боятися? На фронті наші батьки в обледенілому одязі ріки переходили. І вогню не запалювали, щоб ворог не побачив. На них сипався град куль, їх ранили, і все ж вони йшли вперед. А наше становище набагато краще. Проти нас нема ворога, ніхто в нас не стріляє… Ще якихось дві години!.. Погляньте, як на сході міняться фарби. Бачите? Засяяла вершина Арарату!..
Хвилини минали повільно. Ніколи ще нашим героям так не бракувало сонця, його життєдайного тепла. Їм здавалося, що час зупинився.
Нарешті золотий промінь освітив білосніжну шапку гори, вона заіскрилась, заблищала. Радісний крик вихопився з грудей пастуха:
— Шамс, Шамс!.. — І, притуливши праву руку до грудей, Асо низько вклонився сонцю. — Шамс, Шамс, врятуй нас.
Повільно сходило сонце, накидаючи багряне покривало на вершини малоазіатських хребтів. Сріблом заблищали поля вічного льоду на їхніх схилах. І, ніби відбившись у душах наших героїв, яскраве сонячне проміння оживило їх своїм світлом і теплом.
— Сонце!.. Сонце!.. — повторювали мандрівники, і надія знову відчути всю красу цього чудового світу воскресла в їхніх серцях…
Розділ третій
Про те, що друга пізнають у біді
Почався вісімнадцятий день полону. Першим встав Ашот. Він зробив кілька різких коротких рухів, розправив онімілі руки та ноги і запропонував Асо:
— Давай, Асо, зберемо трохи листя й сухої трави…
Обидва хлопці, тремтячи від слабості й холоду, ледве трималися на ногах. Переборюючи втому, вони назбирали сухого листя й трави і засипали ними товаришів.
— Ну, тепер зігріються, — задоволено сказав Ашот. — Асо, треба все-таки розпалити вогнище. Сонце зараз майже не гріє, і без вогню ми можемо простудитися, захворіти на запалення легенів. Невже нема ніякого способу?
— Спосіб є, треба тільки знайти чортів кіготь… [21]
Чого-чого, а цих кременів у Барсовій ущелині було багато. Хлопці швидко знайшли їх, і Асо почав відривані з теплої куртки Ашота шматки вати. Але як не бив пастух ножем по кременю, висікаючи з нього іскри, вата не загорялась.
Тим часом сонце піднялося. Холодні скелі почали нагріватись, на сушняку розтанула паморозь. На цих захищених од вітру сонячних схилах сонце в листопаді гріє вдень так, як воно гріє влітку на півночі.
21
Чортів кіготь — народна вірменська назва чорного кременю.
Ашот і Асо розстелили на камінні свій одяг і мовчки розглядали свої виснажені тіла.
Асо й раніше був худий. Тепер від нього лишилися тільки шкіра та кістки. Ашот мав атлетичну будову, але й він помітно схуд за ці дні.
— Сидячи нерухомо, ми знову померзнемо, — сказав Ашот. — Ходім пошукаємо чого-небудь…
Хлопці лишили одяг друзям, а самі в сорочках піднялися на скелі. Тут в одній з щілин вони знайшли кущ барбарису, обвішаний червоними гронами кислих ягід, і жадібно накинулись на нього. Важко було відірватись од смачних ягід, але думка про товаришів спинила хлопців. Наповнивши ягодами шапку Асо і всі кишені, вони спустилися вниз. Одяг не висох. Довелося надіти його мокрим.
Підійшовши до купи листя й хмизу, хлопці почули приглушений стогін. Коли Ашот і Асо розрили цю купу, звідти піднялася легка пара. Товариші, що лежали в листі, зігрілись, і одяг на них почав просихати.
— Обережно… нога… бік… — плачучи закричав Саркіс.
— І в мене коліно опухло, — надувши губи, поскаржилась Шушик.
— Зажди, подивлюсь, — нахилився Ашот. — Ну, нічого соромитись! Отак…
Дівчина вдарилась учора коліном об камінь, і на ньому лишилася синя пухлина завбільшки з куряче яйце.
— Лежи, проти цього теж є засіб.
Ашот зрізав з дерева шматок гладенької кори, наклав її на пухлину і міцно перев’язав коліно своєю носовою хусточкою, так міцно, що Шушик мало не розплакалась.
В Асо стислося серце, коли він побачив, як страждає Шушик.
— Потерпи, хушке, потерпи. На поїж ягід. А я зараз вогнище розпалю, — заспокоював він її, як дитину.
— Які солодкі мелодії я чую! — протираючи очі, підвів голову Гагік. — Ах, та це любовні пісеньки Асо!..
На блідих, запалих щоках пастуха спалахнув рум’янець, на шиї випнулись жили.