Польовий командир
Шрифт:
На головному білоруському летовищі, куди прибули українці, Петро випадково почув, як сивий місцевий генерал, представник приймаючої сторони, здивовано неголосно спитав у свого київського колеги:
— А що у вашій делегації старлей робить?
— Це такий старлей, — пошепки відповів киянин, — що трьох полковників вартий. Надія нашої міліції.
Білорус давно знав українського генерала: колись разом спільні операції проти міжнародних злочинців проводили; причому не просто знав, а вважав спецом найвищого ґатунку, тому, почувши таку високу характеристику,
Весь кайф ситуації полягав у тому, що Петрові нічого робити не треба було: папери за міністром носив референт, організаційні питання чітко вирішували господарі, отож він із подарованою йому як учаснику саміту багатою шкіряною текою з логотипом, повною різних класних ручок, олівців та шикарних блокнотів, став ходити на всі засідання, дізнаючись купу цікавих речей. Весь день він щось занотовував, робив висновки й спіймав себе на думці, що в нього з'являються нові цікаві ідеї. Валерій же Георгійович, спостерігаючи серйозне ставлення свого протеже до роботи поліцейського форуму, задоволено думав: «Хай побачить, що таке бездоганна організація, хто такі справжні професіонали, послухає їх та зрозуміє, що мається на увазі під словами „високий рівень“».
Першого ж вечора міністр завалив до Петра в номер і ошелешив:
— Ходімо негайно, справа є.
Шеф каже — треба виконувати. Йти, виявилось, було недалеко: до номера капітана Ткачук. Вона трішечки розгубилася від цього візиту, але Двірчик доконав її остаточно, виклавши на стіл новенькі майорські погони:
— Галино Сергіївно, я ще вчора в Києві підписав наказ про присвоєння вам чергового звання майора міліції. Але за цією суєтою з від'їздом вам не повідомили… Так що мундир до завтра прийдеться оновити…
Потім міністр витяг з внутрішньої кишені пласку пляшку й заявив:
— А зірочки годиться обмивати.
Знавці стверджують, що справжня жінка може з нічого зробити три речі: зачіску, салатик і скандал. Та з першим у Галини був порядок, для третього — жодних підстав, тож вона заходилася накривати на стіл. Майже кожна українка — на ґенетичному рівні добра господиня: новоспечена майор за кілька хвилин влаштувала на журнальному столику таку сервіровку з бутербродиками, цукерками й серветками, що чоловіки тільки перезирнулися. Петро глянув на літровий бутель — «Jack Daniels», американський віскарь, котрим інколи Валерій урізноманітнював, аби не приїдалися, шотландські еталони, сказав: «Я зараз» — і гайнув до себе в номер. Повернувся з півторалітровою «Королевою мінеральних вод» (содової в холодильниках їхніх «люксів» не виявилося), бруском копченого сала й палкою СК.
— «СК» з «КВ» — в СВ, — видав класичну формулу соціалістичного шику, чувану ще в на самому початку кар'єри від політиків старої радянської закваски, головний міліціонер Неньки. Значно молодші його колеги знали ці назви кожну окремо, але все речення як сентенцію чи життєвий принцип щасливчиків з епохи повального дефіциту не сприймали й узагалі
— Прошу наповнити бокали, — не випускав стерно влади пан Одвірченко. Дочекавшись, коли Петренко виконає його побажання, він підніс свого келиха й виголосив. — Вітаю вас, Галино Сергіївно, з першою великою зірочкою та зичу, щоб вона на вашому погоні недовго була одинокою.
Потім він цокнувся із колегами й зробив ковток — дуже маленький, помітив Петро. Міністр ще трішечки посидів, глянув на годинника та звівся на рівні:
— Панове, прошу пробачення, але маю залишити таке приємне товариство: мені сьогодні ще на прийняття без краваток у польського колеги.
Коли стоїть начальник, підлеглі теж мусять вставати.
Він потиснув своїм офіцерам руки:
— Завтра зустрінемося на заходах, — і швидко вийшов з номера.
— Ну і що нам тепер з усім оцим робити? — повела рукою над незайманим столом жінка і, помітивши, що Петро вже косує на двері та набрав повітря, аби попрощатися, іронічно запитала:
— Вам теж на прийняття без краваток?
— Ні, — сказав чоловік і зашарівся.
— Тоді, мабуть, продовжимо, — запропонувала вона. — Ви ж не хочете, щоби моє свято так швидко скінчилося?
— Ні, — повторив він і сів.
— Так кажіть щось, — вмостилася вона на стільчику навпроти нього.
Виголосити щось банальне штибу «приєднуюся до усіх побажань», як це робили в них на заставі, Петрові не надто хотілося, а нічого красивого й оригінального на думку не спадало. Він звів руку з келихом, подивився крізь рідину на люстру, — не естета з себе корчив, час тягнув, у відчайдушній надії на ораторську наснагу. Але є межа, за якою пауза перетворюється не незручну мовчанку. От її Петро чітко відчував:
— Знаєте, Галино Сергіївно…
— У неофіційній обстановці можна просто — Галина, — поправила вона.
— Знаєте, Галино, усе доросле життя я служив на кордоні, завжди моїми командирами були чоловіки… Я і не уявляв, як то — жінка-командир. Виявилося, добре: ви знаєте службу і при тому ніколи не демонструєте, як чоловіки, зверхність, показну браваду й не дозволяєте собі, як вони, брутальних слів. Я вітаю вас із новим званням і вважаю, що ви його заслужили.
Вони чокнулися й випили — радше, пригубили: й один, і друга.
— Начальство пішло, можна почуватися трішечки вільніше, — вирішила Галина й скинула форменого кітеля.
Петро і раніше знав, яка вона гарна, але було це знаттям пасивного спостерігача, відчуженою констатацією. Інтелігентна й коректна начальниця ніколи не розглядалася ним як об'єкт чоловічого інтересу. І голос її завжди був рівним, а інтонації — підкреслено офіційними. А тепер та сама жінка сиділа навпроти нього, поправляючи густе каштанове волосся, а її доладні груди виклично стирчали під полотном міліцейської сорочки.