Помилка

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Часто ми вважаємо, що життя – це ті успіхи або невдачі, прикрі та сприятливі обставини, радощі й біди, які стосуються здебільшого нас, а не ще когось. Попри це любимо казати: «наше життя», себто узагальнюємо, думаємо, знову ж таки, передусім про себе. Про своє. Про своїх. Як воно там, за вікнами наших

квартир і будинків, ми ніби і знаємо, принаймні чуємо (із теленовин, або й від сусідів), утім, головне – що коїться ось тут, при мені, коло мене, з моїми…

«Та що ви, моя донька ніколи не вчинить так, як ото витворила розпусниця Таня з п’ятого поверху!» – кидає мати заріканнями й уже за рік стрічає кровиночку з дитинкою «у приполі»…

«Та що ви, мій Максим – не такий, він ніколи мене не зрадить», – переконана молода дружина – й уже за кілька років подає на розлучення через нестерпні чоловікові походеньки…

«Ніколи не зарікайся», – кажуть у народі.

«Ніколи в собі не замикайся, – висновувала я, прочитавши цей роман, – бо помиляємося всі».

Письменниця Світлана Талан ось уже вкотре «не помиляється», бо не зраджує свого читача. Вона знову пише про те, що відбувається за вікнами наших осель.

Вероніка зростала в чудовій сільській родині, повивалася великою любов’ю матері, мала вірну подругу і мріяла про прекрасне майбутнє. Не зогледілася, як воно, те майбутнє, настало й обдарувало її, на жаль, не тільки всілякими гараздами. Жінка мусила багато стерпіти, але змогла чимало й нажити.

«А що мені потрібно? – думала не раз, ставши вже дружиною, матір’ю та фаховим лікарем. – Маю чоловіка, сина, квартиру…»

Вероніка мала ще й велику душу, крім усього іншого… Однак, як і кожна людина, вона помилялася. І саме це спричиняло подальші перипетії, у які втрапляла і з яких щоразу намагалася вибратися. Тим часом помилки робили і її рідні, тому впоратися з надскладними проблемами, які лавиною насувалися на її життя та сім’ю, ставало дедалі тяжче…

Про те, як, помилившись, не зневіритися й не опустити руки, – цей роман.

І про те, як здолати непосильне, навчитися прощати й чому таким цілющим є саме прохання пробачити…

І чи можна, вчасно зрозумівши, де ти помилився, зупинитися й не схибити знову.

А ще про те, як «не мокнути під дощем», а «навчитися під ним танцювати»; як «не тупцювати в багнюці, а бачити в калюжі зірки» і чому це так прекрасно!

Жанна Куява

Минуле залишається позаду.

Ні, за ним тягнеться шлейф у сьогодення й майбутнє.

Є люди, які все роблять правильно.

Це тільки їм так здається. Швидше за все, вони егоїсти й дурні. Усі помиляються.

Помилку не можна виправити, якщо її вже зроблено.

Можна. Іноді її треба зробити, щоб зрозуміти істину.

Вчаться на чужих помилках.

Якби було так, то своїх помилок стало б менше.

Бувають ситуації, коли немає виходу.

Навіть у замкнутому просторі можна знайти щілину. Розпач затьмарює розум, а спокій допомагає знайти вихід, й інколи потрібно заплющити очі, щоб його побачити.

Колишніх наркоманів немає.

Є! Це на прикладі свого життя довів мій знайомий В. Його реальна історія лягла в основу цього роману.

Існують невиліковні хвороби, коли медицина безсила.

Навіть у таких випадках не можна опускати руки! Потрібно боротися до останніх сил, дряпаючи до крові нігтями навіть залізобетонну стіну. Головне, щоб завжди поруч була віра.

За офіційними відомостями, кількість наркозалежних в Україні становить 100

тис. осіб, і ще 1,5–2 млн неврахованих. Щороку їхня кількість збільшується на 10 % – тенденція одна з найвищих у світі. Наркоманія в Україні перетворюється на епідемію. 120 тис. осіб у світі за рік вмирає від наркотиків, в Україні – 10–12 тис., 70 % наркозалежних – молодь віком до 25 років.

Спростування немає.

Після розмови із сином Вероніка довго не могла заснути. Більше говорив Микита, а вона мовчала, наче набрала в рота води, яку не можна було розплескати. Вероніка відчувала, що син цього разу не бреше – його голос був надто схвильований. Було зрозуміло, що Микита довго готувався до цієї розмови. Це відчувалося з того, як часом тремтів його голос, як сумбурно він говорив і часто затинався.

Вона вже забула, коли Микита говорив щиро, без брехні, але зараз їй здалося, що син уперше за довгий останній час говорив правду. Вероніка давно не чула синового голосу. У глибині душі вона чекала від нього дзвінка, не бажаючи зізнатися в цьому самій собі. Чекала навіть тоді, коли в той фатальний день сказала, що він для неї помер.

Це були не слова, кинуті спересердя, а усвідомлене, зважене, на її думку, єдине правильне рішення. Вона змогла викреслити сина зі свого життя і спалила за собою всі мости, не залишивши навіть хисткого містка, щоб коли-небудь повернутися назад. Вероніці довелося налагодити абсолютно нове життя, де не було ні рідних, ні близьких їй людей. Вона почала все з чистого аркуша, на якому не було ні брехні, ні зради, ні помилок. Останні місяці вона намагалася заново навчитися жити в гармонії зі світом. Іноді їй здавалося, що така співдружність можлива, ще трохи – і вона знайде душевний спокій, навіть незважаючи на те, що в найпотаємнішому світлому куточку її серця залишалося місце для сина. Кожен прожитий день ніс із її душі щось із минулого життя, залишаючи порожнечу для наповнення новими враженнями, знайомствами, подіями.

Часом її охоплював відчай, і тоді Вероніці здавалося, що вона змогла відірвати від себе минуле разом із частиною душі й тіла, залишивши в серці незагойну рану, до якої нiкому прикласти живильний бальзам. У такі хвилини вона вважала, що майбутнього в неї вже немає. Вероніка зуміла піти від минулого, жила теперішнім, до болю в очах намагаючись побачити в пітьмі сірих буднів бодай тьмяний маячок майбутнього, – але нічого не виходило.

Колись Вероніка сказала Микиті: «Запам’ятай: відтепер і назавжди в тебе немає матері, а в мене немає сина». Микита був шокований такою заявою. Він стояв кілька хвилин закам’янілий, немов його оглушили обухом по голові. Микита не вірив своїм вухам. Як могла таке сказати його мати?! Його добра, турботлива мама, яка завжди була йому найближчою людиною? «Мамо, ти хоч розумієш, що ти зараз сказала? Усвідомлюєш, що кажеш?» – запитав Микита слабким голосом. «Тобі не вчулося, – твердо, чітко вимовила вона кожне слово. – Від сьогодні в мене немає сина. Я не зійшла з глузду, не сподівайся. Я несу повну відповідальність за кожне сказане слово». «Що ж ти скажеш знайомим, коли запитають про мене?» – з легкою іронією уточнив Микита, усе ще сподіваючись, що така заява вискочила в матері мимоволі. «Я буду говорити всім, що мій син помер, – сказала Вероніка, і при цьому її голос не здригнувся, вона не відвела погляду від сина. – Тобі допомогти зібрати речі чи ти сам?» «Сам! Сам! Сам! Я все зроблю сам! – закричав Микита. – А ти не пошкодуєш, що виставила за двері єдиного сина?!» «Як мати такого сина, – Вероніка зробила наголос на слові «такого», – так краще вже ніякого не мати. І не думай, що в мене не вистачить сил вимовляти слова про твою смерть. Немає страшніших слів для будь-якої матері, але, повір мені, я буду так говорити, тому що ти все одно скоро помреш. Сам прекрасно знаєш, що такі, як ти, помирають молодими. Наркоман – це мрець».