Постріл
Шрифт:
— Я їздив у лікарню, перевіряв цю обставину.
Юра насмішкувато проказав:
— Я гадав, що часи кортика й бронзового птаха минули. Виявляється, ти все ще граєшся в ці ігри. Ну що ж! Так, я бачився того дня з Валентином Валентиновичем. Більше того, я приятелюю з ним, ти це точно запримітив. Дружу й пишаюсь цією дружбою, уяви собі! Буваю з ним на іподромі, на перегонах, навіть граю в тоталізатор.
— І виграєш?
— Трапляється.
— Поздоровляю.
— Дякую. Але це моя особиста
— Ну що ж, — сказав Миша, — а чи не краще по-іншому?
— Що ти маєш на увазі?
— «Часть прав своих в пучину я бросаю и тем корабль свой спасаю…»
— Не тисни на психіку! За дев'ять років мені все це аж надто набридло!
— До того ж, виявляється, ти ще й істерик! — сказав наостанку Миша. — Вибач, Людо, затримав вас. Щасти!
35
На вулиці Юра сказав Люді:
— Школу закінчено, а Миша все ще уявляє себе начальником. Смішно на нього дивитися.
Люда мовчки йшла поруч нього. В руках у неї був чорний клейончатий портфель, той самий, з якого він витягнув ключі.
Юра покосився на нього й вів далі:
— Я розмовляв з Валентином Валентиновичем… Що було з вагоном… Я розумію, що Миша вгвинчується… Але яка нетактовність — говорити про це при тобі.
— Справді, яка невихованість!
Щось дивне забриніло в її голосі. Люда дивилася прямо перед себе. Звичне її серйозне, ніжне лице з тонкими стрілочками брів, каштанові кучерики, зеленуваті очі.
Вони простували повз кондитерську на розі.
— Зайдемо в Черево… — запропонувала Люда.
— Охоче, — погодився Юра, але подумки неабияк здивувався: тільки-но вбили батька, а їй хочеться тістечок.
Кондитерська була малесенька, як і всі подібні приватні заклади, податок яких залежав від їхнього розміру. Колись, у п'ятому чи шостому класі, Кит з'їв тут чотирнадцять тістечок, а п'ятнадцятого не зміг і, згідно з умовою, мав сам заплати. Якби з'їв п'ятнадцять, то платив би Юра — суперечка була з ним.
Грошей у Кита не було, хазяїн не випускав його з кондитерської весь день, поки хлопці збирали гроші й виручили Кита. Відтоді цю кондитерську називають «Черево Кита» або просто «Черево…»
Люда сіла за столик. Юра пішов до прилавка.
— Тобі яких?
— Одну картоплю і один еклер.
— Собі я візьму картоплю й наполеон.
Він повернувся з тістечками на тарілці й пляшкою лимонаду.
— Смачна картопля, — похвалила Люда.
— Тут завжди все свіже.
Люда доїла картоплю, витерла губи носовичком і буденним голосом, буцімто вони продовжують розмову про тістечка, проказала:
— Тепер, Юро, розкажи мені все.
— Що саме?
Він не одразу збагнув, про що вона питає.
— Розкажи мені те, чого ти не захотів розказати Миші.
— Я тебе не розумію, — розгублено промимрив він.
— Прекрасно розумієш. Чи я не ясно висловлююсь?
Вона дивилася на нього своїми зеленими очима, і він раптом відчув страх перед її твердим, холодним, очікувальним поглядом… Невже знає про ключі? Звідки? Валентин розпатякав? Не може бути!
— Повторюю тобі: не розумію, про що ти питаєш.
— Питаю про історію з вагоном.
Слава богові…
— Людо, і ти про те саме… Господи, звичайнісінька фабрична історія: дають вагон, не дають вагон, вантажать, розвантажують, відпускають відміняють, один устиг відправити, інший не встиг. Валентин Валентинович устиг, Миші Полякову це не подобається, що тут поробиш?.. Їй-богу, не суши над цим голови, це так несуттєво. Хочеш іще тістечка?
— Спасибі, в мене є. Отже, про це ти не хочеш говорити.
— Ні, чого ж, якщо хочеш…
— Ти не хочеш говорити, — повторила Люда чітким голосом, яким звичайно відповідала на уроках, — ти не хочеш говорити, і я не наполягаю. Друге запитання: навіщо під час лабораторних до тебе приходив Навроцький?
Вона сказала не Валентин Валентинович, а Навроцький. І як дивиться! Зроду не бачив її такою. Чорт забирай, знає вона про ключі чи ні?
— Людо, а чого ти мене допитуєш?
— Я тебе не допитую. Допитуватимуть тебе в іншому місці. А я з тобою тільки бесідую. Миша, по-твоєму, продовжує свої ігри. Можливо. Але для мене ігри скінчилися: у мене вбили батька.
Чорт забирай, як вона дивиться! Божевільна, слово честі!
— Чи не мене ти часом підозрюєш у цьому?
— Юро, востаннє: навіщо ти виходив до Навроцького?
Знов за рибу гроші — Навроцький! Юра відсунув тарілку, лимонад, поставив лікті на стіл.
— Ти дивачка! Гаразд! Не хотів, не мав права говорити, бо пов'язаний словом честі. Та оскільки ти надаєш цьому такого значення, скажу: Валентин Валентинович говорив зі мною про набір.
— Про який набір?
— Косметичний, який подарував твоїй мамі.
Він не дарував мамі ніякого набору.
— Як це?!
— Він не дарував мамі ніякого набору.
— Та ти що?! Він його подарував, причому досить оригінальним способом.
— Подарував… Оригінальним способом… Набір. Як ти гадаєш, могла моя мама взяти від нього якийсь подарунок? З чого ти взяв? Він тобі сам це сказав?
Юра приголомшено дивився на неї.
— Я в тебе питаю: він тобі сам це сказав?