Повії теж виходять заміж
Шрифт:
Олеся знайшла візитівку Івана. В офісі його не було, і вона подзвонила додому. Жінка довго розпитувала Олесю, хто вона така і в яких стосунках з Іваном. Так тобі й треба, – зловтішно подумала Олеся і, назвавшись подругою юності, залишила свій хатній телефон. Увечері Іван передзвонив.
– Скільки може коштувати моя квартира?
– Як мінімум… – Іван назвав суму, вдвічі більшу, ніж…
Але ти добре подумала? Ти такого собі більше не купиш. Це вже перевірено.
– Я більше не можу тут.
– Я тебе розумію.
Далі все закрутилося, як карусель. Шкода, Новий рік зупинив справи, і Олеся сіла перебирати домашній скарб.
Старі мамині речі… старі батькові речі… посуд… ложки, ножі, виделки… давні фотокартки… рояль… Куди це все? Чи варте кохання цього всього? Але… як писав
– Як ти хочеш, – готівкою, чи через банк, – запитував Іван.
– Тільки через банк.
– Тоді буде повільніше. Ти все, назавжди?
Олеся не зрозуміла.
– Якщо ні, давай я тобі куплю маленьку квартирку на лівому березі. А то на яку адресу ти відкриєш рахунок?
– А треба адресу?
– Добре, що ти зустріла мене! А то хто б тобі усе це зробив? І ось нарешті після численних підписів, зроблених у присутності численних осіб у численних офісах Олеся отримала кредитну картку і в темряві повернулася до свого нового дому. Притулилась обличчям до темного скла. Стіни затремтіли від зимового вітру, і Олеся подумала, про ЖанМарка – як він там у своїй кімнатці на Монпарнасі? Роже і Яна на Новий рік були у Парижі, бачили Жан-Марка. Роже дав Олесі його адресу, розповів, як дійти до того провулку від метро «Распай». На ранок Олеся пішла до туристичної аґенції, замовила туристичну візу. За три дні прийшла за квитком. Їй сказали, що візу зроблено через посольство Нідерландів, тому варто летіти через Амстердам. А там пересісти на інший літак або на потяг – теж дуже зручно і швидко. В аеропорту «Схіпл»
Олеся отримала в автоматі кількасот гульденів. Взяла таксі до залізничного вокзалу. Перший експрес до Парижа завтра вранці. Олеся вийшла на вокзальну площу. Валіза дуже легенька, вона йде пішки. Прямо – широчезний Дамрак. Грає катеринка, горять ранні зимові вогні. І хто б міг подумати, що отак раптом опинишся в Амстердамі? Вона йде ліворуч, там замість бруківки – вода. Жан-Марк казав, що не любить голландців, мовляв, вони занадто обережні і нешляхетні. Але їхній Амстердам – це й правда щось неймовірне. Олеся витягає карту міста, яку їй дали в туристичній аґенції, знаходить найближчий від вокзалу готель на вулиці – чи то в них не вулиця – Сінгел. Маленький готельчик на шість кімнаток. Залишає речі, знову виходить на вулицю, стає біля кам'яного парапету якогось із каналів. Її лихоманить, в неї тремтять руки, губи, стукотять зуби. В роті відчувся смак крові – мабуть прикусила щоку чи язика. Заспокойся, заспокойся, ти сама цього хотіла. Світ тримається на божевіллі. Вона пригадала останні дні в будинку, де вона народилась, виросла, і якого в неї вже нема. Сиділа на підлозі, розбирала речі, не брала слухавки. Не вимикала телефону, бо чекала дзвінка з Франції, реагувала тільки на особливі міжміські сигнали. І таким чином на неї трапила батькова двоюрідна сестра, яка телефонувала з Боярки. Міжміські сигнали всі однакові – чи з Парижа, чи з українського містечка. Стара жінка розпитувала, коли роковини по батькові, чи не треба прийти допомогти накрити стіл… А як там її учні, в яких вже закінчилися зимові канікули, як їхні мами і бабусі? Її рояль страшенно розстроївся, коли його затягли до зали музичної школи, і завучка Рита Гаврилівна була дуже незадоволена – що то за подарунок такий – спочатку розшукуй гроші, щоб його доставити, тепер шукай щоб настроїти…
В готелі на Сінгел Олеся не змогла заснути. Такого з нею ще не було – щоб за всю ніч не задрімати ні на хвилину.
Декілька разів вставала, щоб зачинити чи відчинити віконниці, але нічого не допомагало. А вранці, сидячи з філіжанкою кави в залі для сніданків, думала, що воно буде за декілька годин. Втім, назад дороги немає. Так, назад дороги немає.
Експрес Амстердам-Париж прибув на Gare de l'Est. Олеся розшукала вхід до метро. В неї було декілька паризьких квиточків, маленьких давніх талісманчиків, подарованих дуже давно кимось із друзів, хто бував у Парижі. Доїхала до площі Італії, там пересіла на іншу лінію, яка вела прямо до Распай. І ось той семиповерховий будинок, де тепер живе ЖанМарк. Консьєрж запитав, до кого вона, і коли почув,
Хотілось би вірити, що той великий дар, який вона готова так щедро віддати коханому, радо зустрінуть і сторицею віддячать за нього. Але навіть, якщо цього раптом і не станеться, нехай вона збереже свою доброту, свою чисту віру в кохання, і свої гроші.
Закони жанру й логіка сюжету
Дідусь уважно дивився зі збільшеної фотокартки на страшенний гармидер у кімнаті, який буває в останню ніч перед далекою дорогою. Втім, неможливо було назвати дідусем юного хлопця зі сліпучою усмішкою і кубиками на комірі. Він зник у страшній коловерті тридцять сьомого за декілька місяців до того, як став батьком. У рамі великого формату ще декілька знімків тих років: дідусь і бабуся у військовому санаторії на Кавказі… бабуся – яка вона була молода тоді! – разом з чоловіками й жінками з дідусевого села на Полтавщині… Чорно-білі фотокартки мають чар того часу, коли світлини були подією, коли в них вкладали душу.
В цю ж саму раму Оксана вклала яскраве кольорове фото, на якому вона припадає до плеча русявого хлопця з відверто кельтським обличчям. Мама одразу ж здригнулась від доньчиного блюзнірства, переставила світлину до книжкової шафи, повернула його тильним боком. Дочка повернула знімок обличчям до людей, хоча й лишила у шафі. Тепер двадцятисемирічний дідусь і сорокарічний наречений онуки дивляться одне одному у вічі приязно і доброзичливо. Ніби й немає між ними неймовірної прірви.
Стрілки годинника вже давно відлічують нову добу. О п'ятій ранку прибуде таксі до аеропорту. Посеред кімнати дві порожні дорожні валізи. Навколо безладно розкидано шмаття, книжки, документи, а на підлозі сидять дві жінки, не знаючи, як усьому цьому дати раду. Все це ще треба запхати, а головне ще стільки треба сказати одна одній. Саме зараз, у цю чорну осінню холодну ніч.
– Добре, що бабуся не дожила…
– Ти в своєму репертуарі, мамо.
– Вона б не зрозуміла. Твого Рона.
– Богдана вона розуміла? Олега розуміла? Борьку Веймаровича розуміла?
– Забагато в тебе…
– Ти просто забагато про мене знаєш. – І, мабуть, не все! А ти про мене знаєш усе! І я тобі як на Божому суді – як на Божому суді кажу: в мене, окрім твого батька, нікого не було! І в бабусі нікого не було!
– За законами жанру в тебе взагалі нікого не повинно було бути.
– Якого жанру?
– Мелодраматичного. Не зустрівся такий, як дідусь, значить треба було сидіти і, як ти висловлюєшся, не бруднитися.
– Яка мелодрама? Що ти таке кажеш? Ти при розумі? Чи від радощів, що схопила закордонні штани, тобі розум відібрало? Те, що було з дідусем, і як його усе життя любила бабуся – це, як на тебе, мелодрама?!
– Ні, не мелодрама! То була трагедія, я не настільки не оцінюю ситуації, як вважаєш ти… Але цей іконостас, цей культ предків, що загинули в часи культу особи, це вже, погодься, мелодрама.
– Боже, які ми різні, які ми різні… Я не вірю, що ти моя дочка…
– Це тато міг не вірити, а ти…
– Ти маєш рацію, мені не варто було виходити заміж, якщо не зустрівся такий, як твій дідусь. Ти – то Божа кара мені за те, що я… що я…
– Зрадила ідеалам юності, – підказала дочка.
– Саме так! В мене, на відміну від тебе, ідеали юності були! – І в мене, на жаль, були! Ти справді про мене не все знаєш…
– Чого? Чого я про тебе не знаю?
– А як я везла у валізі десять ксероксів зі щоденників Винниченка, щоб роздати їх надійним людям, які читатимуть?