Повії теж виходять заміж

Кононенко Евгения

–  Хто вам сказав, що все було гаразд? Я його н-ненавиділа, як… як мужика з буряків!

– Ірюсю, дитино, то навіщо ти тоді виходила за нього заміж?

–  А ви думаєте добре жити, коли всі тебе питають: де була, коли вернешся? То хазяйка квартири, то ви з комісією з'явитесь! Думала, буду розлученою, не так контролюватимуть кожен крок! А ви нічого не розумієте!

–  Даремно ти так думаєш, Ірюсю. Ми значно більше за тебе розуміємо.

–  Ну то пустіть нас на цей вечір! Побачите, ми нічого вам не зіпсуємо. А

ви ще встигнете до Опери…

– Ірюсю, ми прожили велике життя… І багато чого розуміємо. Навіть те, про що не говорять. Раніше, коли були кращі часи, у нас багато людей зупинялося, ти же знаєш, ми нікому не відмовляли, і твоїй мамі також. І знаєш, зупинилися в нас якось молодята з вашої Хотинівки, вони їхали до Ялти, і проїздом одну ніч ночували в нас. Ми з Олесем Івановичем постелили їм у вітальні, на цьому дивані, де ти сидиш. А собі в оцій спаленьці, зовсім поряд. І ти знаєш, Ірюсю, вони, поки спали у нас, нічого собі не дозволили! Це було так культурно! Так порядно! Так інтелігентно! І ти знаєш, Ірюсю…

–  Тьотю Людо! Пам'ятаєте, у вас жила кішка Шарлотта?

–  Царство їй небесне, – Людмила Харитонівна й Олесь Іванович в унісон схлипнули.

–  Пам'ятаєте, ви її прооперували, бо вона весь час тікала до котів! І ви її не били і не читали їй лекцій про високу мораль! Й у мене така ж проблема! Я до вас прийшла з горем, а не з блудом! – Ірюся знов перейшла на скажений крик. – Я б теж зробила собі операцію! Але де?..

–  Замовчи, Ірюсю, замовчи, ти ще маєш народити дитину, і все буде не так!

–  Я не знаю, чи зустріну чоловіка, від якого захочу дитину!

–  Зустрінеш, обов'язково зустрінеш!

–  Я до того помру! Ви нічого не розумієте! Особисто з вами такого не було, то ви гадаєте, такого взагалі не буває!

– Ірюсю, що ти робиш, встань із колін і підтягни штани! Ірюсю, облиш ножа! Ірюсю, в тебе кров на горлі, Ірюсю, що нам скаже твоя мама! Ірюсю, ми зараз порадимося з Олесем Івановичем, може ми зможемо залишити тебе тут! Котра година? Двадцять по шостій! Нам звідси близько! Може ми ще встигнемо до Опери, тільки віддай сюди ніж!

Ірюся впала обличчям на підлогу. Розгублений Олесь Іванович підняв її, спробував натягти на неї джинси. Ірюся відскочила і заверещала:

–  Куди ти свої руки сунеш, старий розпутник! Корчиш із себе праведника, а сам тільки про те і думаєш! Поїдь попрацюй на буряках! Сезон ще не закінчився! Піди послухай і подивись, як воно там!

– Ірюсю, ти втратила розум, дитино, заспокойся!

– Ви могли цьому запобігти! Я до вас прийшла, як до друзів! А ви старі святенники, а не друзі!

– І-рю-сю! Ми порадимось з Олесем Івановичем на кухні і, скорше за все, дозволимо тобі те, що ти в нас просиш. Тільки почекай трохи! І головне, заспокойся. Заспокойся. Отак. Отак.

Ірюся більше не плаче. Більше не плаче. І навіть не хлипає.

Все гаразд.

–  А можна я поки

покличу сюди свого хлопця? Він замерз внизу.

–  Звичайно, дитино! Треба було одразу йти з ним!

Ірюся підтягла джинси, накинула плаща, вийшла і хутко повернулася з хлопцем. Старе подружжя чомусь чекало побачити чорнявого парубка грузинського типу з хижим чорним поглядом. Ірюся привела білявого невисокого і дуже тоненького хлопчика. Відчувалось, що йому було ніяково.

Дядя Олесь і тьотя Люда пішли до кухні й зачинили за собою двері.

–  Ти знаєш, я теж випив би валер'янки, – в Олеся Івановича тремтіли і голос, і руки.

–  А я так хотіла до Опери, Олесю. Може, ми б когось зустріли в антракті зі знайомих? Пам'ятаєш, ми раніше завжди зустрічали в театрі знайомих.

–  Але, якщо брати ці квитки, треба лишати цю парочку тут! І перетворювати нашу оселю на бордель!

–  Всюди тепер бордель, Олесю. Ти сам це знаєш.

–  Але не в нашому домі… Хоча… ця дівчина… і правда хвора… і я тобі скажу… ще до того, як ми познайомились… я, звичайно, був парубком, не дівчиною… зі мною щось таке бувало… як ото з нею… і я, її віку хлопець… в тій самій Хотинівці… ходив до жінки з буряків… ти вибач, Людмило Іванівно, що я про це…

–  Харитонівна, Олександре Івановичу…

–  Ще раз вибач мене, Харитонівно… Але я думав, таке буває тільки з мужиками. А щоб з дівкою! Та ще й з такою грамотною!

–  Ти знаєш, Олесю, якби я бачила: в них любов. То я, чесне слово, згадавши нас сто років тому…

– П'ятдесят, Людо…

–  Але ж це чортзна-що! Мені треба! Мені горить! Мене пече! Що це таке?

–  А ще я з досвіду знаю…

–  Що ти знаєш з досвіду, Олесю Івановичу?

–  Стільки, скільки йде «Аїда», цим не займаються. Потім іде хлюпання у ванні. Потім витягається принесена пляшка.

–  А я і не знала, що в тебе такий досвід…

–  А потім починається нишпорення по шухлядах.

–  Так, якби ми були б готові до цього, то замкнули б спальню, і в ній усі цінні речі…

–  Які у нас цінні речі, Людмило Іванівно, тобто Харитонівно?

–  А наше листування? Мені б не хотілося, щоб хтось те читав! Як почую близький кінець, я спалю ті листи!

–  То пали зараз! Смерть може прийти несподівано!

–  Дякую тобі за пораду, Олесю Івановичу! Але мені хочеться чимдовше їх зберегти!

–  Ти така сентиментальна!

– І, крім того, та обручка, невідомо, чи золота вона, що ти мені колись подарував, ти сам казав, це від вашої бабусі.

–  Від прабабусі.

–  Тим більше. Але Олена теж на неї претендувала.

–  Вони з братом вважають, що її загублено.

–  Тим більше, мені б не хотілося, щоб через Ірюсю вони довідались, що обручка в нас.

–  Втім, чого б це вона полізла шукати ту обручку! Ти вже зовсім, Людю!

–  А до Опери ми все одно спізнились!