Повії теж виходять заміж
Шрифт:
– В мене немає нових колгот.
Чоловік лютий, як звір.
– Може, тобі ще чорні панчохи на поясі?
– Мені?!
– Годі з нього й штопаних, пес п-породистий.
Дружина одягає церовані колготи, чобітки, синього плаща, бере маленьку кокетливу сумочку і каже, перш ніж зникнути.
– Зустрінеш дочку з музики.
Він готовий розірвати в цьому домі усе на дрібні шматки.
Усе-усе. Боже, як він був закохався в цю жінку 10 років тому!
Матуся саме поїхала до Трускавця на 45 днів. І тут така зустріч, таке юне дитя! Раніше він зустрічався лише з бабами, як то кажуть, двадцяти п'яти тире п'ятдесяти років,
Він чекав, що дружина повернеться додому, ковтаючи сльози, як верталася з лікарень від матусі, коли ходила туди без нього. Матуся по кілька разів на рік госпіталізувалася.
Дуже любила, щоб носили передачі і підносили судно. Тому й спочатку мало хто повірив, що тепер заслабла по-справжньому. Він вийшов зустріти доньку і розминувся з нею. Мала вже вдома. Сіла грати чергові вправи.
– Та припини ти цей гуркіт! Вуха в'януть! Бабуся давно каже, що тобі треба займатися малюванням.
– А де мама?
– Пішла до бабусі.
А тут і бабуся телефонує з лікарні. Телефонує сама, не посилає лютих на неї няньок.
– Ще не прийшла.
– Господи, коли ж вона буде? Скажи, вона хоча б нові колготи одягла? А то ж село було, село й осталося…
Матуся дзвонила ще два рази.
– Боже мій, Боже мій, мені мука, а їй задоволення. Я ж тобі казала, хто вона така, – і він люто починає думати: так, вона така. Матуся каже, щоб він передзвонив на ординаторську, коли вона вернеться. Під вікнами чутно, як зупиняється машина. За дві хвилини дружина входить у дім. В очах не сльози, а вогники радості.
– Мамо, де ти була? Бабуся дзвонила, що ти не в неї.
– Була на дні народження. Я ж тобі казала, ти що, забув?
– Так, але ж тобі пізно вертатися, чому ти не зателефонувала, щоб я зустрів?! – інсценує обурення він.
– Я знала, що мене підвезуть. Ось, доню, тобі передали «Пташине молоко», – вона виймає з малесенької сумочки пакетик з ласощами, а також картонну коробочку, куди запхано штопані колготи, кидає її на підлогу у ванні і звертається до чоловіка:
– А ти, що ж ти забув дати мені пляшку коньяку? Втім, все гаразд. Все буде добре. Такого лікаря немає ніде в світі.
Операція пройшла успішно. Матуся швидко встала на ноги і забула про страшний діагноз. А головне, Зеленович «ампутував» певну частину її нестерпності. Так, вона й надалі вимагала до себе підвищеної уваги, але вже не посилала своїх домашніх розбиратися до магазину, коли, на її думку, недоважили 50 грамів масла чи сиру, не вимагала судна при першій-ліпшій хворобі, і хоча й була незадоволена невісткою як матір'ю і господинею, але більше не розповідала усім поспіль, що вона «така». А через два роки матуся померла від іншого. Син наполіг на розтині, бо подейкували, що Зеленович повертав частину грошей, якщо відхід відбувався раніше, ніж через три роки. Але розтин показав, що прооперований Зеленовичем орган був у порядку.
Далі вони жили вже без матусі. І щоразу, коли він, згідно з програмами, які вклала в нього покійна, висловлював невдоволення дружиною, вона за невідомо якими асоціаціями починала згадувати, яка була квартира
Але сама вона, частіше, ніж щасливий перший місяць їхнього знайомства згадувала той осінній холодний неймовірний день, коли йшла темними мокрими вулицями, заляпуючи гарні ніжки в штопаних колготах. Як зібрала всі гроші, що були в кишенях синього плаща і маленької сумочки і купила в Галантереї імпортну коробочку з новими колготами. Як переодяглася в темному під'їзді, мліючи від холоду й жаху. Як сіла в тролейбус, і хтось галантно поступився місцем гарній жінці, і вона їхала і думала: «Боже мій, куди я їду». І коли йшла провулком від Львівської площі, шукаючи високий будинок на розі, дивно відчувала: цей вечір неймовірно змінить її життя. Зеленович відчинив їй зі словами:
– А, це чарівна невістка відьми Клименчихи? Проходьте, прошу.
Вдома ще хтось був. Вона не бачила, хто, але десь у кухні чи в далекій кімнаті горіло світло, чулися тихі голоси.
Зеленович запросив її до кабінету, суміжного із вітальнею.
Причинив двері, запропонував сісти. З його обличчя не сходила чарівна й нахабна усмішка.
– Боже мій, – раптом скрикнула вона. – Він же забув дати мені коньяк!
– Не треба коньяку. В мене є – бачите скільки. – Він поставив на маленький столик дві чарочки, почату пляшку і коробку дефіцитного в ті часи «Пташиного молока». – Головне, що ви прийшли. Давно в мене не було такої чарівної жінки.
– А мене так давно не називали чарівною жінкою, – вона зітхнула, – хіба що у попередньому житті.
– Ви вірите в переселення душ?
– Ні. Але хочеться.
– І мені хочеться. Ви і в попередньому житті були такою ж милою. А я і в минулому житті був якимось ескулапом… А в цьому і в цій країні моя операція коштує ви знаєте скільки. Не будемо торкати морально-етичного аспекту проблеми. Будьте певні, я допомагаю безкоштовно, якщо це необхідно порядній людині, яка зовсім без грошей. Ваша свекруха не з тих. Але я відчуваю, що непрямим чином можу допомогти вам. І зроблю це. Давайте вип'ємо за вас.
Вони випили. А потім випили ще. Він розглядав її нахабно і ніжно, а в неї поступово минало зніяковіння.
– Будьте певні. Все буде гаразд. Ви заслужите ласку вашої родини. Хто у вас – син, дочка?
– Дочка.
– В мене теж. Ось, візьміть для дівчинки. – Він зібрав пакетик «Пташиного молока», простяг їй. Вона розкрила свою маленьку сумочку, і звідти випала нова коробочка зі старими колготами. Він нахилився і подав їй ту коробочку.
Лікар Зеленович був добре обізнаний не лише з хірургією.
Він зрозумів, наскільки серйозно молода жінка поставилась до того, що від неї вимагалося.
– Давайте, я відвезу вас. – Він подав їй синього плаща, вони спустилися вниз і сіли в його авто. У лискучій чорноті навкруги попливли вікна і ліхтарі.
– Коли дуже втомлююся після роботи, люблю їздити містом без певної мети.
Вони поїхали по Артема, потім по Соляній, а потім по Глибочицькій. Праворуч темніла гора Хоpив, ліворуч блимали вогники Щекавиці. Вона дивилась, широко розкривши очі, на знайомі місця, які з вікон машини виглядали зовсім по-іншому і думала, що вперше за багато років може не нервувати, що треба додому. На Подолі в'їхали у вузеньку вуличку і зупинились біля віконець із ґратками.