Повія

Мирний Панас

– Бач, я казала – не йдiмо, – мати вже спить, – обiзвалася Христя.

– Хiба не можна збудити? – сказав Тимофiй i напрямився в двiр.

– Тимофiю! Тимофiю! – загукали дiвчата. – Не буди! Вернися! Тимофiй став. Парубки настоювали – збудити матiр, дiвчата казали – не треба.

– Хай стара хоч у свято виспиться. Ми їй i так не даємо спати, – доводили дiвчата.

Парубки згодились, хоч ще пристоювали.

– Годi! Пора додому, – сказала Ївга. – Ти, Тимофiю, iдеш? Тимофiй мовчав.

– Хiба Тимофiєвi по руцi з

тобою йти? – обiзвалася Прiська, далека Тимофiєва родичка.

– А твоє яке дiло? – визвiрилася Ївга.

– Я Христю одведу, – сказав Тимофiй.

– Я не хочу з тобою. Он Ївга тобi, – одказала Христя.

– Тимофiєвi Ївга! – гукнули дiвчата.

– Так, так! – згодилися хлопцi. – Тимофiй Ївгу веде, Грицько – Марусю, Онисько – Горпину, Федiр – Христю, – дiлили хлопцi мiж собою дiвчат.

– Становись, братця!

I кожен, пiдiйшовши до своєї, повернули назад. Деяким треба було йти у лiву руку, другим – у праву, третiм – прямо. Горпинi й Христi до церкви разом, а там ще чималий майдан зоставався Христi додому. Гурт розсипався, розбився, i, на ходу прощаючись, розiйшлася кожна купка своєю дорогою.

Горпина i Христя – одна бiля другої; коло їх з обох бокiв хлопцi. Онисько, невеличкий, у своєму довгому кожусi, котрий трохи не волочився по землi, смiшив дiвчат: то вигадку уверне яку, то колiнце викине. Регiт i жарти не стихають. Зате Федiр, понурившись, тягне коло Христi, нiмий-мовчазний. Йому мов i гарно коло неї йти, i разом боязко; йому хочеться i собi що-небудь сказати, чим-небудь дiвчат посмiшити, та поки надумається, дивись – Онисько уже й розсмiшив. Аж плач його бере, який вiн несмiлий та незугарний. Недаром батько каже – дурний. «Дурний i е», – думає вiн, мовчки бейкаючись.

Аж ось i церква показалася, чорнiє у сiрому мороцi ночi; кругом неї тихосумно.

– Дивись, як менi страшно, – струснувшись, каже Христя. – Оце тобi, Горпино, вже й дома, а менi ще майданом скiльки йти. Може б, ти провела?

– Е, нi, сестрице: спати вже хочеться. Та тебе он Федiр та Онисько аж додому доведуть.

– Чого там Онисько, я i сам! – обiзвався Федiр.

Дiвчата попрощалися, розiйшлись. Онисько, повернувши за церкву, став.

– То ти, Федоре, сам?

– Атож.

– Так прощавайте. На добранiч!

– Прощай. Добранiч!

Христя i Федiр зосталися удвох. Декiлька часу йшли мовчки. Федiр думав, що б його Христi сказати; Христя мовчки виступала i раз по раз струшувалась.

– Ти, Христе, замерзла? – надумався Федiр.

– I сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе.

– Коли хоч… – несмiло почав Федiр, – у мене кожух добрий i довгий.

– То що, скинеш? А сам у сорочцi зостанешся?

– У мене свита… А хочеш – поли широкi – полою прикрию.

I в одну мить розстебнув кожух.

Христя усмiхнулася. Федiр побачив, як у Христi очi блиснули… Його серце тьохнуло… Не пригадає, як i коли Христя опинилася пiд його кожухом,

коло його боку. Йому гарно так i тепло, радiсно. Простують обоє мовчки.

– Що, коли б се твiй батько побачив, що ми так iдемо? – спитала Христя i зареготалася.

– Христе! – скрикнув Федiр, придавивши її до боку.

– Ти ж не давися, – ласкаво обiзвалась Христя. Федiр затремтiв.

– Поки свiту сонця, – почав вiн, – поки земля стоїть… поки сам пропаду – не забуду я сього, Христе. Христя дзвiнко зареготалася.

– Чого ее так? – спитала.

У Федора дух сперло у грудях, огнем пекло коло серця.

– Ти смiєшся, Христе… Тобi байдуже, – знову почав вiн, – а я? я… Батько мене лає: дурний – каже. Я сам чую, що одурiв. А тобi байдуже, ти смiєшся… Голубко моя! – тихо прошептав Федiр i мiцно притiїс Христю до свого серця.

Вона чула, як воно у його несамовито колотилося, як його гаряче зiтхання грiло лице їй.

– Не пустуй, Федоре, – суворо сказала вона.

– Без тебе менi свiт – не свiт i люди – не люди! – крiзь плач скрикнув вiн. – Я не знаю, чого ти моєму батьковi нелюба… Та хто йому любий? Усi – то дурнi, то вороги… I задасться таке! – жалiвся Федiр.

Христя важко зiтхнула… «Цей Федiр справдi кохає її i щиро кохає. Грiх i те сказати, щоб вiн був i непутящий який. I з себе красивий i добрий», – думалося їй. То була хвилина, коли i Христi серце обiзвалося. Щирий i жалосливий голос Федорiв уразив його. Мовчки вони пройшли ще чимало. Вона чула, як Федорова рука вже важче та важче обвивалася коло її стану, давила її до його… Вона не противилася, їй плече черкалося з його плечем, її бiк приходився коло його серця.

– Хоч би i вiк отак, Христе, – шептав вiн. – Хоч би i вмерти отак. Вони стали. Христя мовчала.

– Ось уже i двiр твiй! – журливо промовив Федiр. – Господи, як швидко! Вона зiтхнула i одкинула полу. Федiр побачив її лице, блiде, задумане.

– Спасибi тобi, Федоре, – тихо подякувала вона. – Прощай! – I напрямилася у хвiртку.

– Христе! – обiзвався вiн. Вона озирнулася. Федiр кинувся:

– Хоч одно слово… Люба моя, мила моя!

Вiн обхопив її i хотiв поцiлувати. Христя мотнулася i в одну мить опинилася за хвiрткою. Вона сама не знає, чого їй стало смiшно-смiшно… Роздався тихий регiт.

– Ти смiєшся, Христе?.. Смiєшся?.. – питає, тремтячи увесь, Федiр.

– Iди вже собi, – з-за хвiртки сказала Христя.

– Господь з тобою! – промовив Федiр i, наче п'яний, повернув назад майданом.

У Христi жаль так здавив серце, що аж сльози виступили на очах. Вона вже мала була гукнути на Федора, щоб вернувся, та не гукнула. Схилившись на ворота, вона дивилась, як нетвердою ступою потяг вiн вiд неї, криючись у сiрих померках ночi. Його бiлий кожух то блисне, то зникне. Ось уже не стало й видно; чутно тiльки, як ступнi рипотять у тихому морозному повiтрi. Далi i ступнi затихли.