Повернення "Галактики"
Шрифт:
А вранці, після сніданку, прийшов Рукань.
Малий тільки посміхався, дивлячись, як вони з Голованем пішли до майстерні. Незабаром вискочили звідти, почали гукати Дем’янка, але так і не догукалися. Втік Дем’янко — шукай вітра в полі!
— А відгадайте мою загадку, — дражнився Андрійко. — Одне маленьке, жвавеньке від двох вайлуватих утекло!
— Я ось тебе відгадаю! — вхопив лозину Рукань. Але Андрійко показав йому язика і гайнув із двору…
Головань вернувся до майстерні, і тут йому потрапила на очі магнітофонна стрічка. Поставив
На Землі ще є чимало
Важливішого за сало
І картоплю, і часник…
Нехай хлопці уминають,
Потім вони запитають:
Це ж куди Дем’янко зник?
А я собі помандрую,
Непитайлівку здивую,
Утру носа Руканю!
Цей хвалько і задавака
Тільки й знає, що патяка:
— Я Дем’янка розберу!
Невідомо, небораче,
Чи ти гірко не заплачеш…
— І нащо б ото я слухав! — знизав плечима Рукань і вимкнув магнітофон.
— От халамидник, цей Дем’янко, — зітхнув Головань. — Де ж його шукати?
Довго не чути було про Дем’янка ні слуху, ні духу. Андрійко цілі вечори просиджував біля приймачика, ждучи хоч коротенької звістки від свого електронного товариша. Дем’янко обіцяв відгукнутися. І мовчок… Хлопець засумував.
Головань і Рукань узялися монтувати другого робота, почалися холодні осінні дні, в шибки запорошив холодний дощ. Нарешті випала зима, скрізь забіліло, а Дем’янко так і не обізвався.
“ПОРА, СОЛОВЕЙКУ!”
“Де це я? — подумав Дем’янко Дерев’янко, побачивши замерзле вікно. — От чудасія — в Непитайлівці така красна осінь, а тут ось топлять залізну грубку, вікно іскриться кригою. Надворі гуде, стугонить, завиває хуга. Куди ж це я потрапив? “
Хоч його і розпирала цікавість, але стояв мовчки, не ворушився. Оце тільки що Дем’янка вийняли з великого чемодана і поставили на столі біля вікна.
— Ану, як тут наша лялька? — гомонів чорнявий чоловік. — О, ціла, все в порядку. Ну й кумедна!
Дем’янко хотів було обізватися, але стримався. Раз лялька, хай буде лялька. Він собі постоїть нерухомо, як і належить лялькам, роздивиться що й до чого, а тоді… Тоді видно буде.
Чорнявий, потихеньку наспівуючи, розкладав свої речі, коли це прочинилися двері, по підлозі заклубочився холод, і до кімнати ступив якийсь чоловік. Він був увесь у хутрі, наче ведмідь, вуса й борода обмерзли. Відкинув капюшона й кинувся до чорнобривого. Борюкалися, штурхали один одного, щось вигукували. Це вони так віталися після розлуки. Нарешті-таки вгамувалися.
— Ну, як відпочив? Наспівався там, соловейку? — запитував бородатий. — Засмаг? Ну, добре, що прибув, а то роботи зібралось… О, а це що за жевжик?
Він підняв Дем’янка, заглянув у лінзи-очі, далі обережно поставив на місце.
Чорнобривий розповів:
— То з України… їхали ми машиною до Одеси, коли дивлюсь — на баштані стовбичить оце чуперадло…
Аж пересмикнуло Дем’янка від того слова, образився наш електронний хлопчик. То правда, що, побачивши машину, він застиг у позі опудала, бо ніде було сховатися. Але обзивати його чуперадлом…
— Добре хтось постарався, — сказав бородатий, знову оглядаючи Дем’янка.
— Як живий, правда? Він тут нагадуватиме нам український степ, ласкаве сонце…
— Ех, сонечко… — зітхнув бородатий. — А все-таки я й Антарктиду люблю!
“Ага, значить, Антарктида… — подумав Дем’янко. — Далеченько мене завезли — аж на шостий континент! Звідси все лежить на північ, навіть Південна Америка. Ех, якби оце й Андрійко тут був…”
— Та й я за Антарктидою вже скучив, — усміхнувся чорнобривий. — Півроку з вами не бачився! Ну, як ви тут?
Бородатий розповів про нові дослідження крижаного щита Антарктиди, проведені нашими науково-дослідними станціями. Коли Дем’янко почув, що кригу просвердлили більш як на чотири кілометри, то мало не скрикнув. Отака грубизна її?! Оце континент… Люті хуги, страшенні морози… Мертвий край? Ні, життя й тут є. На прибережних смугах, де немає снігу, ростуть лишайники, мох. А для мільйонів птахів цей суворий край — рідна, люба домівка. І айсберги тут народжуються — льодовики спливають до моря, від них відколюються крижані гори та й пливуть собі в океан.
Ох і цікаво! А чи знає отой задавака Рукань, що в Антарктиді є діючий вулкан? Оце б спитати його — хай би почервонів як рак. Але Непитайлівка ду-у-же далеко… Дем’янко стоїть собі в кімнаті зимівників, слухає розмову двох друзів і все запам’ятовує — колись Андрійкові розповість.
— Ну, от що, соловейку, ти з дороги відпочинь, а я піду почергую, — сказав бородатий. — Та не проспи. Даю тобі дві години.
“Вистачить йому й години, — подумав Дем’янко, — про це я вже подбаю сам. Щоб не обзивав чуперадлом…”
Чорнобривий тільки ліг, одразу й заснув: далека дорога зморить хоч кого. А Дем’янко не зводив своїх скляних очей із стрілок будильника.
Як тільки минула година, він і гукнув:
— Пора, соловейку!
Чорнобривий схопився, мов ошпарений, протер очі, подивився на годинника, буркнув щось під ніс та й знову ліг. Через якусь хвилинку заснув. А Дем’янко як гаркне:
— Пора, соловейку!
Чорнобривий так і підскочив. Стурбовано заходив по кімнаті, але більше не лягав. Умився, змастив обличчя якимось жиром (щоб не поморозити щоки), тепло одягнувся та й вийшов, щільно причинивши за собою двері.