Повернення Тарзана
Шрифт:
Чорношкірий зауважив це й усміхнувся. Але Тарзан знав, що Нуму потрібно порішити раніше, ніж його гострі ікла перегризуть тонкий мотузок, який його втримував. Тарзан підбіг до чорного вояка й вихопив у нього з-за паска довгий мисливський ніж. Потім він показав на мигах своєму помічникові, щоб той і далі посилав у звіра стріли, а сам став, скрадаючись, наближатись до хижака з ножем. І доки один доймав змучену жертву з одного боку, інший підходив з іншого. Нума розлютився. Він заревів, завив, застогнав, зіп’явся на дибки і, всім тілом рвучись уперед, намагався схопити то одного свого мучителя, то іншого.
Але нарешті спритний Тарзан вибрав зручну мить і побіг до звіра з лівого боку.
15
ВІД МАВПИ ДО ДИКУНА
Їхня боротьба з Нумою привернула увагу збудженої ватаги дикунів із сусіднього селища, і через хвилину після смерті лева героїв оточили воїни з гнучкими ебеновими тілами. Вони жваво жестикулювали і засипали їх зливою запитань і при цьому так кричали, що не давали їм змоги відповісти.
А потім прийшли жінки й діти, цікаві й допитливі. Побачивши Тарзана, вони цілковито розгубилися. Врешті новому товаришеві Тарзана вдалося вимовити кілька слів після чого чоловіки й жінки наввипередки почали вшановувати дивну істоту, яка врятувала їхнього товариша і перемогла у двобої лютого Нуму.
Відтак вони повели Тарзана до свого селища, де обдарували його різними подарунками — домашньою птицею, козлятиною та вареною їжею. Коли він показав на їхню зброю, вони квапливо принесли спис, щит, стріли й лук. Його перший приятель подарував йому ніж, яким було вбито Нуму.
Здавалося, що не було в селищі такої речі. якої б Тарзан не отримав, якби попросив.
“Наскільки це легше, — подумав Тарзан, — аніж убивати й грабувати на догоду своїм потребам”. Як близько він був від того, щоб убити цю людину, якої раніше ніколи не бачив і яка зараз усілякими примітивними засобами виказувала дружбу й приязнь до того, хто так легко міг стати вбивцею.
Тарзан із племені Великих мавп засоромився. Після всього, що сталося, він принаймні вичекав, доки доля зведе його з людьми, які заслужили на те, щоб бути вбитими.
Він згадав Рокова. Йому дуже закортіло зустрітися з росіянином у мороці джунглів хоча б на кілька хвилин. Якщо вже й існувала людина, яку б належало вбити, то це був саме він. І якби Тарзанові пощастило побачити росіянина саме тепер, коли той всіляко намагався втертися в довіру до чарівної міс Стронг, йому більше, ніж будь-кому, захотілося б віддати цій людині належне.
Перша ніч, яку Тарзан пробув серед дикунів, була присвячена дикому бенкетові на його честь. Влаштували пишну учту, бо мисливці цього дня повернулися з багатою здобиччю: вони принесли антилопу й зебру. Під час бенкету випили силу-силенну слабкого тубільного вина. Коли воїни танцювали при світлі багаття, Тарзана знову здивували пропорційність та правильність рис їхніх облич — тут зовсім не було типів облич західного берега: з пласким носом та товстими губами. В спокійному стані їхні обличчя виказували розум та шляхетність, а жінки були досить привабливі, Під час танцю Тарзан помітив, що декотрі з чоловіків та переважна більшість жінок носять золоті прикраси — здебільшого важкі куті браслети на руках і ногах. Щойно він захотів роздивитися такий браслет, як власник зняв його і на митах почав наполегливо вмовляти Тарзана прийняти його як подарунок. Тарзан оглянув браслет уважніше і переконався, що він зі щирого золота: це його дуже здивувало, тому що
Коли танок закінчився, Тарзан хотів був піти, але тубільці заходилися впрошувати його, щоб він залишився, а для ночівлі надали йому велику хатину. Він намагався пояснити їм, що вранці повернеться, але вони ніяк не могли зрозуміти, про що йдеться. Коли ж він підвівся і попрямував у бік, протилежний до входу в селище, вони були цілком спантеличені.
Втім, Тарзан чудово знав, що робить. Йому не раз доводилося зустрічатися з гризунами та зміями, неодмінними додатками до всякого тубільного селища, і хоча він не дуже їх бридився, одначе волів перебути ніч на свіжому лісовому повітрі, ніж у затхлій атмосфері хатини.
Тубільці провели його туди, де над огорожею нависало величезне дерево. Коли Тарзан стрибнув, схопився за гілку, а потім, мов мавпа Ману, щез угорі, в гущавині крони, пролунали вигуки подиву. Ще півгодини вони впрошували його повернутися, але врешті-решт, не діждавшись відповіді, дали своєму гостеві спокій і пішли по домівках.
Тарзан пройшов лісом трохи далі, знайшов дерево для ночівлі, згорнувся клубком в розгалуженні гілок і швидко й міцно заснув.
Наступного ранку він з’явився в селищі так само несподівано, як зник минулої ночі. Спершу тубільці злякалися й розгубилися, але коли впізнали в ньому свого вчорашнього гостя, то привітали його вигуками та веселим сміхом. Цього дня Тарзан з групою вояків брав участь у полюванні на рівнині. Під час полювання дикунів так вразило Тарзанове володіння їхньою грубою зброєю, що їхня повага та захоплення ним зросли принаймні вдвічі.
Тарзан мешкав у своїх диких друзів уже кілька тижнів, полюючи на буйволів, антилоп та зебр, яких вони їли, а також на слонів- задля слонової кості.
Він швидко вивчив їхню примітивну мову і сприйняв тубільні звичаї та етику їхнього племені. Він зауважив, що вони не людожери, навпаки, до людожерів ставилися з відразою та презирством.
Бузулі, воїн, що його врятував Тарзан, розповів йому багато історій цього племені: як багато-багато років тому їхні пращури прийшли сюди з півночі після довгих і тяжких блукань, а колись їхнє плем’я було велике й могутнє, але мисливці на невільників своєю смертоносною зброєю внесли в їхнє життя таку руїну, що від них лишилося те, що є нині, і їхня міць занепала.
— Вони полювали на нас, як на диких звірів, — розповідав Бузулі. — Вони були безжалісні. Якщо їм не потрібні були раби, вони приходили по слонову кість, але частіше шукали і те і друге. Вони вбивали наших чоловіків і забирали жінок, наче овечок. Ми боролися з ними багато років, але наші стріли й списи не могли змагатися з палицями, що плювалися свинцем і вогнем та сіяли смерть значно далі, аніж може дістати стріла найвправнішого стрільця. Врешті в ту пору, коли мій батько був молодий, араби прийшли знову, але наші вояки помітили їх ще здалеку, і Чоламбі, який тоді був вождем, наказав своєму народові зібрати усі пожитки і йти за ним — він обіцяв вести їх на південь доти, доки вони знайдуть таку місцину, де араби-мисливці на людей не зможуть їх знайти. І вони виконали його наказ, забрали все своє майно включно з великими запасами слонової кістки. Вони подорожували кілька місяців, дуже потерпали і поневірялись, бо йшли переважно крізь густі джунглі та через високі гори, але врешті-решт вони прийшли сюди. І хоч уперед було вислано групу розвідників шукати кращі місця, нічого ліпшого вони не знайшли.