Повiя
Шрифт:
– Чого ти, дiвко, плачеш? Не плач, не журися. У городi добре жити. Я сама там служила i клену свою дурну голову, що поквапилася на замiжжя… Що тут? Одна неволя… А гризнi скiльки?! Ви от на хвилину зайшли, та й то її не минули. А менi ж то те день у день, нiч у нiч слухати!.. Бий його сила божа! Покрiплю ще, потерплю трохи, - не вгамується - иокину!
– махнувши рукою, сказала Мар'я.
– От i надума таке дурне!
– обiзвався Кирило.
– А Сидiр же як? А хазяйство?
– Хай їм… з їх хазяйством! А Сидiр i другу, як схоче, знайде!
– Отаке!
– понуро одказав
– Нащо ж вiн тебе брав, коли другу шукати?
– Нема моєї мочi далi терпiти!
– гiрко промовила Мар'я.
– Нема мочi, та й годi! Уже ж я на своєму вiку не мало вистраждала; знаю, що воно - не сахар…
– Та то воно забулося.
– Нi, не забулося, - глибоко зiтхнувши, одказала Мар'я.
– Таке не забувається.
Помовчавши трохи, вона знову почала.
– У городi? Та в городi тiльки й жити! Там вiльно, там людно… Нiхто тебе не примiчає, нiхто не пиляє, не точить та золить, як тута… I сонце встане, i сонце ляже, а тобi все одно - як: га-ри та й га-ри!.. Та я, як упослiдне на мiсцi була - як сир у маслi купалася… Робота моя неважка - витоплю пiч, зварю їсти, вiддам - i вiльна на увесь день i на всю нiч… Нiхто тебе не спитає: де була, куди ходила?.. А тут?.. Та пропадай воно пропадом!
– аж скрикнула Мар'я, i чорнi очi їй заблищали сльозами.
– Така вже ти, Мар'е, городянка вдалася, - зiтхнувши сказав Кирило.
– Отакою i пропаду!
– одрiзала Мар'я. I всi надовго замовкли.
– А що, дiвко: сидять-сидять та й iдуть?
– обiзвався нескоро Кирило, пiднiмаючись з-за столу. Христя собi встала.
– Прощавай, Мар'є! Та викинь ти думки з голови, - сказав Кирило.
– Прощайте! Щасти вам боже!.. Може, стрiнемося коли в городi, то признавайтесь, - повернулася вона до Христi, одказуючи на послiдню Кирилову рiч.
Христя Мар'ї, а Мар'я Христi одна другiй вiдразу подобалися; кожна у другiй почула щось собi близьке, рiдне.
– Що воно за люди?
– поспитала Христя в Кирила, одiйшовши з гони вiд хутора.
– Де люди?
– глянувши уперед, спитався Кирило.
– Там… де ми були… У хуторi.
– Люди?.. Йосипенки… Вони якiсь менi далекi родичi доводяться… Нiчого - добрi люди. Коли б не стара гаргара, а то всiх, як iржа залiзо те, точить… Найбiльше достається цiй Мар'ї. Вона й Мар'я ця, бог його знає, якась чудна!
Христя не допитувалась, чого Мар'я чудна; Кирило не розказував далi. Обоє, похнюпившись, мовчки тягли - нога за ногою. Що думав Кирило - господь його знає, а Христя… Христя думала про чудну Мар'ю, про свою матiр, про село… Тi думки, мов голуби, облягали їй голову; сум щипав потроху за серце.
Сонце спускалося все нижче та нижче. Шлях дедалi все чорнiв, брався водою. По йому частiше та частiше попадалися проїжджi-прохожi: Кирило й Христя мовчки їх минали. Аж ось на горi засинiв лiсок; дим i курище здiймалося з-за лiсу; якiсь глухi клекоти доносились до їх. Туга у Христиному серцi росла все бiльше та бiльше.
Дiйшовши до лiска, вони повернули у праву руч. Шлях широкий, покритий талим снiгом, гадюкою поп'явся на гору. Мовчки, похнюпившись, вони пiднiмалися все вище та вище.
– Оце тобi й город!
– сказав Кирило,
Западаюче сонце обсипає все те своїм червоним свiтом, неначе кров'ю поливає…
Христi зробилося страшно… Мiсто здалося їй хижим звiром, що, притаївшись у ямi, роззявив свого кривавого рота з бiлими гострими зубами, намiряючись кинутись на неї.
– Ану, дiвко, годi стояти - рушаймо!
– мов у дзвона вдарив, вимовивКирило.
Христя, наче пiдстрелена, струснулась… Сльози, як горох, покотились з її очей додолу.
– Коли б сам чортяка вигадував, то не вигадав би такого, як оце вийшло!.. Пiст на сходi, а в мене однiї щуки цiлий вiз не розпродано, чехонi двi бочки… колоди. Та ще й одлига… Тьфу! У крамницю хоч не потикайся… - гукнув Звгнибiда, увiходячи того вечора у хату.
У Христi аж у пальцях похолонуло, як вона його вздрiла… Височенного Зросту, довгобразий, з страшенними рудими вусами, гострим горбатим носом, нахмуреними бровами, з-пiд котрих, мов двi жарини, блищали жовтi, аж червонi, мов у кроля, очi. Одiтий вiн був по-мiщанському: у довгому сукняному чекменi, що спадав аж до самих чобiт, у широкiй смушевiй шапцi - книшем, котра, наче сковорода, прикривала його стовбовату голову. Його обличчя, його постать, його поступ казали, що це чоловiк силющий, рiшучий: нiчого вiн не злякається, нi перед чим не зостановиться. А червонi кролячi очi видавали лукаву душу, єхиднi замiри: писарська каверза побраталася у них з крамарськими хитрощами.
– А це хто такий, Олено?
– кинувши на Христю, неначе жаром, бистрими очима, спитався вiн своєї жiнки, молодої змарнiлої молодицi з блiдим лицем i блакитними очима. Здавалося, само небо вiдбивалося у її ясних Зрачках.
– Се ж наймичка, - одказала та тихим та привiтним голосом, мов на струнi злегка забринiла.
Загнибiда став серед хати, скинув погляд на жiнку, глянув на Христю, що, похнюпившись, стояла у порога; потiм знову на жiнку i знову на Христю… Так орел з високостi задивляється на свою здобич, вибирає - яка смачнiша.
Невисока Христя, з повним рожевим лицем, молодими ясними очима, чорними бровами, так одрiзнялася вiд змарнiлої Олени. Ся - блiда та зажовкла, наче зов'яла квiтка; а та - тiльки що розпустилася… У Загнибiди аж очi загорiлися, як глянув вiн на її низький круглий стан.
– Насилу дiждалися вашої милостi!..
– неласкаве привiтав вiн її.
– Ти чого так довго барилася?
– попитав далi ще неласкавiше. У Христi у душi похолонуло, зарябiло в очах…
– Петре!
– сказала Олена, скрутнувши головою. Загнибiда з усмiшкою глянув на Христю, потiм на жiнку i мовчки пiшов у кiмнату.