Повiя

Мирний Панас

Дячиха аж запiнилася i, розпихаючи людей, помчалася у кухню. Люди реготали; декому заманулося пiти подивитись, що буде з дяком.

–  Ходiмо!
– кликали Колiсника.

–  Хан їм!
– одказав той.
– Почудачили - ходiмо зап'ємо. Хто потяг у кухню, хто пiшов за Колiсником до столу, де поважно розсiлися батюшка, диякон, Рубець, Книш.

–  Що тепер наша служба? якiї нашiї доходи?
– мовив батюшка до Рубця.
– Як у панiв хрестяни були - ото так! Тодi - доходи! Бог дав святоЗараз i везуть тобi з економiй: той - того, той - другого… цiлими хурами… А тепер що? З отих

шагiв потягнеш? Та ще й то як почнуть дiлити!

–  Господь не оску дiває в своїй милостi!
– пiдводячись, гарикнув диякон i потягся до чарки.

Молодий батюшка тiльки головою скрутнув.

–  Любимець протопопiв, так йому нiчого, - мовив тихо, зiтхнувши.

–  А вже в нас протопоп!
– додав Рубець.

–  Христос воскрес!
– наче з великого дзвона вдарив диякон.

–  Воiстину!
– одказав Колiсник, пiдходячи до його.

–  От!-зрадiв диякон.
– Оце так! А то бiдкається!.. Доходiв немає; молодiй попадi шиньйонiв справляти нi з чого, - бубонiв вiн до Колiсника буцiм тихо, а так, що усi чули.
– Хай менше попадю пускає з паничами виходжувати, то й доходи будуть, - додав i побрався геть.

За столом почали судити протопопа. Загнибiда казав, що не любий вiн усiм парафiянам, з живого й вмирущого дере: женитися хто хоче - як не двадцять п'ять рублiв, то й не повiнчає, умирає хто - ложи десять рублiв, а хрестити - готуй три карбованцi. Рубець вичитував його провини перед покiйним отцем Григорiєм: вiн його до того довiв! вiн його у могилу вложив! Книш чудував усiх тими бумагами, якi лучалося йому стрiвати в полiцiї… Отець Миколай тiльки глибоко зiтхав.

А в кухнi тим часом стояв несамовитий регiт. Реготали з паламаря. Рябий та негамузний, вiн коли скинув чарку-другу, зараз до кого-небудь i залицяється. Чи буде то стара баба, чи замiжня молодиця, - в одну шкуру - виходь та й виходь за нього замiж! У його - i хата своя, i скриня е; у скринi сувоїв З десять полотна. I землi йому з руги перепадає десятин до п'яти; з кружки доводиться рублiв п'ятдесят: та ще не без того, що й за подзвiн хто перекине. Вiн один знає, по кому i як дзвонити. Хто скiльки дасть - так i дзвониш! Даєш ти гривню - на гривню задзвоню, сорокiвку - на сорокiвку, а за карбованця - так одклепаю, що аж плач розбиратиме! Кажуть: легко дзвонити - потяг за хвiст, та й усе! Та нi: i до дзвона з невмитою пикою не йди!

Усi знали, що вiн жонатий; один вiн не признавав, бо такий п'яний вiнчався, що й свiту не бачив. До того i жiнка не жила з ним, а хилялася по шинках, волочилася з москалями. Тверезий - вiн був тихший води, нижчий трави; зате, як скинув чарку-другу - де те i завзяття вiзьметься: бадьориться, хвастається, словами, як горохом, сипле.

От i тепер. Чи давно вiн сидiв у кухнi на лавi самотою, звiсивши на груди свою понуру голову? Його нiхто не прохав випити-закусити, вiн нiкому нiчого не казав. Христя, стоячи коло печi i позираючи на його, думала: чого сей чоловiк сидить сам собi, не їсть, не п'є i нiхто його не припрохує? Так було, поти у кухню не навернувся товстий крамар.

–  Тимофiю! А ти чого сидиш тут, понурився, не п'єш, не їси?
– i, недовго думавши, ухопив його за руку й потяг до столу.

Недовго вони там пробули,

та назад вернувся Тимофiй уже другим чоловiком: вирiвнявся-випрямився, очi грають, брови так i ходять, ще й своїми тоненькими вусами моргає. Христя нiяк не здержалася, щоб не засмiятися.

–  Ти чого регочеш? Ти хто така?
– присiкався вiн до Христi, моргаючи так чудно бровами, що та аж натужується, щоб не смiятися, та нiяк не здержиться.

–  Та се… - почав товстий крамар, ледве язика у ротi повертаючи, - дiвчина!

–  А коли дiвчина, то чому замiж не йдеш?
– питає Тимофiй.

–  Та вона б, може, i теє… та, бач, не трапляється жениха.

–  Ху!
– хукнув Тимофiй.
– Якого тобi жениха треба?

–  Сватай, Тимофiю, - хтось сказав з купи, що почала збиратися кругом їх.

–  А що? Хiба не пiдеш? Ти не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв!
– скрикнув вiн, тупнувши ногою, як пiвень, i моргнув усом так, що усi аж за животи вхопилися.

Як грiм, гуркотiв регiт по хатi, та Тимофiй на те не вдаряв. Вiн близенько пiдiйшов до Христi, почав любенько заглядати їй у вiчi. Христi спершу було смiшно, а як насунули люди дивитися, то їй i соромно стало, i страшно… Опустивши у землю очi, вона геть подалася до кочерг. Тимофiй за нею.

–  Серденько!
– скрикнув вiн тонко та голосно i аж пiдскочив.

–  Чого ви пристали до мене? Гетьте!
– образливо одказала Христя.

–  Панiкадило душi моєї!
– гукнув вiн удруге, ударивши сам себе кулаком у груди.

Люди так i покотилися зо смiху, а Тимофiй стоїть перед Христею, б'є себе в груди та вичитує.

–  Се та, кого жаждала душа моя! Прийди ж, ближняя моя, добрая моя, голубице моя! Прийди в мої об'ятiя!
– I, розставивши руки, уже намiрявся був обхопити Христю.

–  Тимофiю! Що се ти!
– роздався ззаду його голос.

Тимофiй озирнувся - i руки опустив: перед ним стояв батюшка.

–  Зовсiм засоромив дiвчину, - сказав отець Миколай, зиркнувши на Христю, що, як та макiвка, аж горiла у порога.

Тимофiй на п'ятах поступився назад, даючи батюшцi дорогу, котрий поривався виходити, прощався з хазяїнами, гiстьми.

–  Отець Миколай! А на колiсницi хiба не треба?
– мовив Заї'яибiда, приязно заглядаючи в очi.

Отець Миколай зареготався:

–  На колiсницi? А щоб вас! Давайте вже!

–  Я вам наливочки, - турбувався Загнибiда.
– Такої наливочки - губоньки злипаються! Олена Iванiвна! наливочки сюди! позаторiшньої!
– гукав вiн на жiнку.

Олена Iванiвна принесла пляшку.

–  Сама ж попотчуй. Од тебе смачнiша!
– сказав Загнибiда. Олена Iванiвна налила.

–  Добра, добра!
– прихвалював отець Миколай, смакуючи потроху З чарки.

–  А вам, отець диякон? Наливочки!
– припрохує Загнибiда.

–  Ет! свинячого пiйла!
– гукнув той.
– Сiрка! менi - сiрка!

–  А може, ромку на потуху? У мене добрий ромок - у нiмця брав.

–  Не терплю я отих загранишних пундикiв. Вiд їх тiльки в животi булькотить та голова болить. Нема кращого зiлля, як наш рiдний сiрко! Чим бiльше його п'єш, тим смачнiше здається! Так?
– скрикнув вiн, ударивши Колiсника по плечi.