Повiя
Шрифт:
– Ще й ти туди! Ще й ти! Не гнiви вже хоч бога!
– призро одказала його жiнка.
Гнилозубий чоловiк зморщився, скривився й ще миршавiший здався, нiж був до сього.
– Що ж я? Я нiчого. Не личком же, бач, шитий!
– виправлявся вiн.
– Коли не ликом, то валом!
– скрикнула, заливаючись реготом, крамариха. Другi жiнки теж зареготалися.
– Коли ж так, - мовив Загнибiда, - коли вони нас не приймають, - не хочемо ж i ми бути з ними! Хай вони собi осiбно, а ми - осiбно. Ходiмо.
– I, взявши за поперек гнилозубого чоловiка, Загнибiда напрямився
– Куди ж ви?
– неспокiйно на них зиркнувши, спитала Загнибiдиха.
– На просторе… Хай вам!
– мовив Загнибiда. Олена Iванiвна, мов ужалена, опустилася, лице їй поблiдло, очi похмурилися.
– Куме! куме!
– крикнула навздогiнцi крамариха i завела:
– Ой куме, куме, Добра горiлка.
– Випиймо, куме, для понедiлка, - товсто одказав Загнибiда, вертаючись назад до куми, котра уже й мiсце для його одiбрала. Загнибiда сiв.
– Отак буде краще! Посiдаймо рядком та побалакаймо ладком; посiдаймо близенько та вип'ємо по чарочцi повненько!
– сказала гнилозубого чоловiка жiнка, Колiсникова кума.
– Сам бог глаголе вашими устами!
– скрикнув Колiсник, опускаючись коло неї. Товстий крамар i гнилозубий чоловiк собi примостилися до гурту.
– Жiнко-голубко!
– мовив Загнибiда.
– Ти ж у мене перша, ти ж у мене й остання! Попотчуй добрих людей. Страх мiй, люблю посидiти з добрими людьми, погомонiти, поспiвати.
– Уже ж коли спiвати, то божественної, - сказала дячиха.
– Божественної! Божественної!
– загукали кругом.
Крамариха завела "Христос воскресе!"; другi пiдхопили. Жiночi голоси тонко-тонко виводили; чоловiчi, мов жуки, гули; один Колiсник гукав товстого баса, аж вiкна бряжчали, за що його кума раз по раз садила кулаком у спину. Колiсник мов i не чув тих духопеликiв - спiвав; зате на кiнцi так придавив, що кума не здержалася i з усього маху стусонула Колiсника межи плечi; той векнув. Усi зареготалися, а Колiсник, повернувши назад себе руку, ущипнув куму. Та скрикнула, поточилася на стiл… Пляшки й чарки захиталися, попадали… Почувся брязкiт битого скла.
– Стiйте! стiйте! не бийте!
– хтось скрикнув.
– Нiчого, нiчого. Де п'ють, там i б'ють!
– одказав Загнибiда.
– Жiнко! попотчуй ще.
Пiсля сiєї уже не примiчали, як слiд спiвати, якої держатись. Дячиха завела "Удiвоньки"; крамариха - "Куми"; червонопика Колiсникова кума - "Не чiпайте мене, хлопцi, - по телята я йду"… Товстий крамар, схилившись на плече до дячихи, плакав; Загнибiда, слухаючи крамариху, совав ногами то сюди, то туди; гнилозубий чоловiк, приткнувшись до стiни головою, хропiв на всю хату; Колiсник пiдгукував Загнибiдинiй кумi. Одна Загнибiдиха, бiлабiла, як крейда, позирала на всiх палкими очима та болiсно усмiхалася…
Христя, почувши нестямний галас, пiдiйшла до дверей подивитися. Вона Зроду-вiку не бачила нiчого такого! "Це подурiли люди, показилися! Один на одного лiзе, один другого не бачить. I це багатирi, дуки гуляють-бенкетують! З жиру не знають, що робити, та казяться", - подумала Христя й мерщiй проскочила повз дверi до столу, щоб хто не примiтив; узяла шматочок паски й почала жувати. Вона ще сьогоднi не їла;
Страшенний грюк злякав її. Вона кинулась до свiтлицi. Там серед хати копицею лежав крамар. Вiн поривався було устати, та не здержався - поточився i - як два зняло!
– розпластався серед хати. Загнибiдиха скрикнула.
– Не лякайтеся, Олено Iванiвно; не вiзьме його лиха година!
– сказав Колiсник i, ухопивши крамаря за ногу, поволiк його в кiмнату.
– А цей чого тут куняє?
– забачивши гнилозубого чоловiка, каже Колiсник i, взявши на оберемок, понiс до крамаря.
– Очищайте, очищайте мiсце!
– гукає йому услiд гнилозубого жiнка i, коли той вернувся, надiляє його поцiлунком.
– Отакого б менi чоловiка! А не гнилозубого та сопливого!
– цiлуючи, шепче вона, так що всi чують.
– О, матерi його дуля! Вони цiлуються, а менi й не можна!
– скрикнула крамариха й кинулася до Колiсника з Другого боку.
Обаранили Колiсника; одна в одну щоку цiлує, друга - в другу. Колiсник гукнув, ухопив обох на оберемок i понiс по свiтлицi. Жiнки, як гадюки, вилися кругом його, пхаючись та не даючи одна однiй Колiсника цiлувати.
Загнибiда сидiв i похмуро дивився на Колiсника: досада щипала його за серце.
– Костянтине; - гукнув вiн, засовавшись на мiсцi.
– Покинь! Колiсник пiдняв жiнок аж пiд стелю, звiв докупи i зразу опустив на землю. Воно б, може, тим i скiнчилося, коли б Колiсникова кума незнарошне не збила з Загнибiдиної куми очiпка.
– За що ти, сучко, збила з мене очiпок?
– скрикнула та, упинаючись у патли гнилозубого жiнцi. Другий очiпок полетiв додолу. Колiсникова кума, не довго думавши, мазнула крамариху з усього маху по щоцi рукою, аж виляски пiшли!
– Так ти ще й битись!
– скрикнула крамариха, кидаючись на недавню свою товаришку.
– Що це ви! Господь з вами!
– сказав Колiсник, становлячись мiж ними.
– Матерi твоїй трясця! Як сама розтрибуха, то, думаєш, i всi такi!
– кричала одна.
– Ти сама розтрибуха! Ти! Тьфу на тебе!
– одказала друга, плюючи на свою супротивницю.
– Бач! Це ти, Костянтине, наробив!
– скрикнув Загнибiда, ударивши кулаком по столу, аж пляшки забряжчали. Колiсника не так той гук, як стук уразив.
– А по какой такой причинi я?
– беручись у боки, спитався Колiсник.
– Ти!.. ти!.. Ти всьому виною!
– гукав Загнибiда, мотаючи п'яною головою.
– Та годi вам… Петре!
– мовила жалiбно Загнибiдиха.
– Вiн!
– гукнув знову Загнибiда.
– Вiн всьому виною! Куди вiн не встряне - добра немає!
– Що ж я, по-твоєму: чортяка, виродок який? Га?
– Виродок! Виродок!
– ледве повертаючiї язик у ротi, мовив Загнибiда.
– Трясця тобi в пуп!
– гукнув, червонiючи, як буряк, Колiсник. Загнибiда, похитуючись, пiдвiвся. Очi в нього, як гострi ножi, блищали.