Повна темрява. Без зірок
Шрифт:
Стрітер подумав: «Люди, що залишають свої ліки у ванній кімнаті, котрою можуть користуватися гості, просто самі напрошуються на неприємності». Ні, нічого такого аж надто і сенсаційного тут не було: Норма приймала ліки від астми; Том від тиску — атенолол — і був там ще якийсь крем для шкіри.
Слоїк з атенололом стояв напівпорожній. Стрітер дістав одну пігулку, засунув її собі до кишені-пістончика джинсів і змив в унітазі воду. Ванну кімнату він залишав з відчуттям людини, котра щойно нишком прокралася через кордон до чужої країни.
Наступний вечір був хмарним,
— Ну, то як почуваєтеся, Дейве?
— Краще.
— Так?
— Так.
— Блювали?
— Сьогодні ні.
— Їли?
— Як кінь.
— Можу закластися, що ви також пройшли якесь медичне обстеження.
— Звідки ви взнали?
— Меншого я й не очікував від успішного банківського спеціаліста. Ви мені щось принесли?
Якусь мить Стрітер зважував, чи не піти йому звідси геть. Цілком серйозно. А тоді поліз до кишені легкого піджака, в котрий він був сьогодні одягнений (цей вечір, як для серпня, був прохолодним, а він усе ще почувався слабким), і дістав крихітний квадратик клінекса. Завагався, але потім простягнув його по над столиком Лядвио, котрий той папірець тут же й розгорнуп.
— А, атенолол, — промовив Лядвио. Він укинув пігулку собі до рота й проковтнув.
У Стрітера щелепа відпала, а потім рот його повільно закрився.
— Перестаньте демонструвати збентеження, — сказав Лядвио. — Була б у вас така стресова робота, яку я маю, у вас теж були б проблеми з кров’яним тиском. А яка кислотна відрижка, ой. Вам про таку навіть чути не варто.
— А що буде далі? — запитав Стрітер. Він почувався змерзлим навіть у піджаку.
— Далі? — Лядвио зробив здивований вигляд. — Далі ви почнете насолоджуватися п’ятнадцятьма роками доброго здоров’я. Можливо, двадцятьма, а то й двадцять одним — хтозна.
— І щастям?
Лядвио подарував йому лукаву посмішку. Вона могла б здатися грайливою, аби не той холод, який Стрітер бачив поза нею. А ще його вік. Тієї миті він не сумнівався, що Джордж Лядвио у цьому бізнесі працює вже довгий-предовгий час, хай які там він має справжні чи вигадані відрижки.
— Щастя залежить цілком від вас, Дейве. І від вашої родини, звичайно — від Дженет, Мей і Джастіна.
Хіба він називав Лядвио їхні імена? Стрітер такого не пригадував.
— І, либонь, від дітей найбільше. Є стара приповістка, що діти — запорука нашого майбуття, проте фактично це діти беруть своїх батьків у заручники, я так вважаю. Хтось із них може потрапити у фатальний інцидент або смертельно покалічитися на віддаленій, пустій дорозі... стати жертвою виснажливої хвороби...
— Ви хочете сказати, що...
— Ні, ні, ні! Це зовсім не якась там через сраку роблена казочка-мораліте. Я бізнесмен, а не персонаж з історії про «Диявола й Деніела Вебстера» [213] . Я просто хочу сказати, що ваше щастя у ваших руках і в руках ваших найближчих, найрідніших людей. І якщо ви гадаєте, ніби я збираюся вигулькнути наприкінці вашого двадцятирічного, чи скільки там він триватиме, шляху, аби списати
213
«Диявол і Деніел Вебстер» — опубліковане 1937 року оповідання Стівена Вінсента Бене (1898-1943) про бідного фермера, котрий продав душу дияволу взамін за сім років процвітання, але потім у судовому процесі проти сатани душу йому виборов назад знаменитий адвокат Деніел Вебстер (1782-1852).
Він говорив, а Стрітер думав, що, либонь, так робив і той лис, коли, настрибавшись донесхочу, вже переконався, що виноград таки достоту й істинно йому недосяжний. Проте Стрітер не мав наміру промовляти такі речі. Тепер, коли угода вже набула чинності, він найбільше бажав якомога швидше забратися звідси. Але все ще гаявся, не наважуючись ставити запитання, які вертілися йому в голові, хоча й розумів, що мусить. Бо тут не йшлося про обмін дарунками; Стрітер все життя укладав угоди в себе в банку, тож міг розпізнати менджування ввіч. Або унюхати його: легкий, неприємний сморід, на кшталт горілого авіаційного пального.
«Простіше кажучи, ти мусиш зробити комусь зле, щоби щось зле відвернулося від самого тебе».
Але ж крадіжка єдиної пігулки проти гіпертонії — це не таке вже й велике злодійство. Хіба не так?
Тим часом Лядвио вже смикав, намагаючись її скласти, свою велику парасолю. І коли вона врешті згорнулася, Стрітеру відкрився дивовижний і прикрий факт: парасоля була зовсім не жовтою. Вона була такою ж сірою, як це небо над головою. Літо вже майже скінчилося.
— Більшість моїх клієнтів залишаються цілком задоволеними, абсолютно щасливими. Чи не це ви бажали почути?
— Це... і не зовсім це.
— Я відчуваю, що вам муляє якесь більш посутнє питання, сказав Лядвио. — Якщо ви бажаєте отримати на нього відповідь, облиште колупати піч і просто запитайте. Збирається на дощ, отже, мені б хотілося потрапити під дах, перш ніж він розпочнеться. Останнє, що мені потрібно в моєму древньому віці, це бронхіт.
— А де ваша машина?
— О, так це те запитання, що вам муляє? — Лядвио відкрито з нього глузував. Щоки мав запалі, де й ділася їхня одутлість, а зизуваті, підкочені вгору очі потемнішали до якоїсь неприємної — так, насправді так — злоякісної чорноти. Він скидався на найнеприємнішого в цілому світі клоуна з напівзмитим гримом.
— Ваші зуби, — промовив дурнувато Стрітер, — вони ікласті.
— Ваше питання, містере Стрітер!
— Тепер рак буде в Тома Ґудх’ю?
Лядвио на мить застиг, здивовано роззявивши рота, а тоді почав гиготіти. Сміх його звучав хрипливо, був сухим, неприємним — як у здихаючої каліопи [214] .
— Ні, Дейве, — промовив він. — В Тома Ґудх’ю раку не буде. У нього ні.
— А що тоді? Що?
214
Calliope — музичний інструмент; запатентований Джошуа Стоддардом 1855 року дуже голосний паровий орган, в якому використовуються гудки паровозного типу; назву дістав від імені матері Орфея музи Калліопи.