Право на риск
Шрифт:
— Ну, як?!
Вродлива зеленоока дівчинка в зграбній напівпрозорій сукенці — “лялька” — дивиться на неї злякано.
— Д-дуже добре… — мимрить вона розгублено.
— Це — що! — Валя шморгнула носом, почухала потилицю, розмірковуючи, які ще зразки “мужності й наполегливості” можна продемонструвати. — Ти знаєш, що я зовсім не боюся болю? — вона пошукала очима, висмикнула з зачіски “ляльки” заколку, простягла їй. — Ану, штрикай мене в руку. Ось сюди!
— Я не… — “лялька” тремтить і замалим не плаче.
— Штрикай, я тобі кажу! — у Валиному голосі бринить метал. Сірі очі виблискують холодно й жорстоко, вони підкоряють “ляльчину” волю,
Що боляче — то боляче. На мить звузилися Валині зіниці.
Та вона — ані пари з вуст. Злизала язиком кров, що виступила з ранки, сказала недбало:
— Пусте, ти теж навчишся не боятися болю!.. А зараз — знаєш, що ми зробимо? Підемо стрибати з вишки у воду!
”Лялька” покірно плентається за Валею. “Ляльці” в цю мить не те що стрибати з вишки, а навіть дихати не хочеться. Як найвищого щастя, чекає вона хвилини, коли можна буде втекти від нав’язаної подруги. Ну звідки, звідки така халепа?! І поскаржитися нікому, адже поруч обидва кібери, її власний, КВ-13-07, і Валин. Це вони визначають, коли працювати, а коли розважатися, який основний фах вибирати і з ким дружити… Ну з якого права людську долю має вирішувати бездушна кібернетична машина?! Адже, кажуть, ще зовсім недавно кожен обирав собі шлях у житті самостійно. І друзів знаходили самі. Справжніх, хороших друзів.
— Лялько, роздягайся!
Бач, навіть на ім’я не називає, прізвисько вигадала! Отака-то “подруга”! Але несила опиратися їй. Вона просто гіпнотизує сталевим поглядом сірих очей.
Куди стрибати?! Дзеркало води-неймовірно далеко, до нього метрів три, а то й чотири. Тремтять і підгинаються коліна, всі м’язи зсудомило.
— Валенько… Подружко… Та
— Нічого, нічого, зумієш! Зробиш ось так… і ось так… і ось так. Головне — випростатися, увійти в воду під прямим кутом.
— Не буду стрибати!
Що?! Ти маєш стати балериною. НАЙКРАЩОЮ В СВІТІ балериною. А балерина повинна бути фізично розвиненою. Я ЗРОБЛЮ ТЕБЕ такою!
Стрибнула, заплющивши очі. У-у-ух! Аж серце зайшлося!..
Але ж як приємно тепер, коли отой тваринний жах лишився позаду.
— Стрибай, Лялько! Висота — п’ять метрів.
— Валенько, страшно… Хай завтра…
— Ну?!
Напружила всю свою волю. Розпрощалася з життям… 1 аж заясніло все навкруг, коли випірнула з води — цілісінька й здоровісінька.
— Стрибай, Лялько! Висота — сім.
— Слово честі, не можу, Валенько! Не можу!
Мабуть, і справді на цьому сьогодні слід було б поставити крапку. Але ж кіб порадив стати для цієї ляльки взірцем наполегливості.
— Стрибай! Хутко!
Стрибнула бідолашна дівчина. Та в найостаннішу мить, на лихо собі, розплющила очі й побачила, яку безмежно велику відстань має пролетіти. Інстинктивно скоцюрбилася, крутнула млинка… і ляпнула в басейн так, що аж виляски пішли.
Вона не встигла й отямитися, як Валя вихопила її з води, понесла на руках із басейну, поклала на зелений моріжок, пестила, втішала.
А “лялька” гірко ковтала сльози, здригалася від отих пестощів і тільки й думала: “Та коли вона вже відчепиться?!”
За той “урок наполегливості” Валя одержала від кіб-вихователя догану. Виявляється, дівчаток не можна примушувати робити те, чого вони не хочуть; виявляється, м’язи у дівчаток розвиваються значно менше, аніж у хлопчиків; виявляється, для дівчаток надмірні фізичні навантаження не тільки шкідливі, а часом навіть призводять до фатальних наслідків.
Він стільки торочив про отих “дівчаток”, що Валя кінець кінцем вибухнула:
— Кібе, даруй, ну що ти верзеш? А хіба я — хлопець?!
Робот пам’ятав твердо: людина з особистим індексом № МКАБ-003П41-МУЖЧИНА в тій стадії, коли на нього кажуть “підліток”. Але спробуй-но відповісти на запитання, коли абсолютно заборонено називати людину “хлопчиком” і звертатися до неї як до особи чоловічого роду! Отож робот і хитрує:
— Ти, Валю, належиш до зовсім іншої категорії людей, аніж твоя подруга. Між вами є велика, принципова різниця. Люди твоєї категорії завжди мусять бути енергійнішими, дужчими, хоробрішими… Великодушними. Уважними. Терплячими.
— Ну, це — інша річ! — заспокоюється Валя. — Перепрошую, Кібе, за образу. Ти — дуже милий, хоч і трошки чудний… Хоч мене, щиро кажучи, від отієї “ляльки” нудить, я буду з нею і великодушною, і уважною, і терплячою!
Так, Валя дотримала слова. Кіб-вихователь не може закинути їй нічого: вона справді дуже турботлива й уважна до своєї подруги, ніколи не гримає на неї, дбає про її дозвілля й розваги, не залишає саму. Не має підстав для нарікання і кібер КВ-13-07: одержавши подругу, його вихованка стала розвиватися дуже швидко; вона тепер чудесно плаває і стрибає у воду з десятиметрової вишки, завоювала перше місце у змаганнях з художньої гімнастики; а вже про успіхи в балетній студії й казати нічого— одержує найвищі оцінки за прискореною програмою.
Та все ж обох кіберів, — знову ж, якщо використати людські терміни, — дедалі дужче огортає якась “тривога”. У взаємовідносинах їхніх вихованців проступає щось нетипове, не підпорядковане ні одній з підпрограм. Кіб-вихователь КВ-13-07 ніяк не може проаналізувати, чому його вихованка так часто плаче, лишаючись на самоті; чому намагається уникнути зустрічей з подругою, а заради цього часом навіть висловлює твердження облудні або внутрішньо суперечливі.
Ще більше підстав для посиленої роботи блока евристики має кіб КВ-13-13. Якби серед його попередніх вихованців була хоч одна дівчина, він, мабуть, швидко знайшов би пояснення багатьом нелогічним діям Валі Гармаш. Але зараз інтегральні матриці не розв’язуються. Чому, наприклад, підліток почав дедалі більше скидатися на дорослу людину жіночої статі? Чому надто багато уваги приділяє своїй зовнішності та по кілька разів на день міняє вбрання? Чому, незважаючи на форсовану до межі програму фізичного виховання, тільки ледь-ледь сягає найнижчого критичного рівня розвитку мужчини віком шістнадцяти років?
Ну звідки бідолашному роботові знати, що його “хлопчик” уже перетворився на дуже вродливу, кмітливу, енергійну дівчину, яка через хибне програмування стала найпрудкішою, найдужчою, найхоробрішою з усіх вихованок Учбового центру? Звідки йому знати, що його “хлопчик” з завмиранням серця чекає Дня Аеліти, коли — не обов’язково, проте цілком можливо! — випаде зустрітися з Другом Серця та й відкараскатися від отієї зненависної “ляльки” з вилупленими зеленими очима?
Валя й сама не розуміє, чому так ненавидить свою подругу. Дратує все: її покірність, її безпорадність, її обдарованість балерини, її врода, її хода. Дратує навіть те, що Лялька, — прізвисько так і лишилося, — багатьма успіхами завдячує саме їй, Валентині. Часом це роздратування набуває такої гострої форми, що їй самій стає моторошно. Ледве-ледве стримується. Проте й Лялька, мабуть, відчуває щось схоже. В її переляканих очах повсякчас жевріє зненависть зацькованого звіра. Ой, коли вже можна буде назавжди розлучитися з нею?! Коли кінець кінцем настане День Аеліти!