Празький цвинтар
Шрифт:
— Ніхто, — мовив Ґодше, — принаймні до сьогодні, не приділяв уваги словам Лютера. Одначе справа в тім, що ще з давніх-давен неєвропейські народи вважали нечистими — гляньте на негра, якого й сьогодні цілком справедливо називають «тварюкою». І досі немає чітких критеріїв, за якими б визначалися вищі раси. Сьогодні ми знаємо, що найгуманнішими є білі, а найрозвиненішими серед білої раси — германці. Але наявність євреїв обертається невідступною загрозою схрещування рас. Погляньте на грецькі статуї: яка чистота рис, яка витонченість стану, й не випадково така краса ототожнювалася з чеснотами: приваблива людина обов'язково вважалася хороброю, як нерідко трапляється і в наших, тевтонських, легендах. А тепер уявіть, як цих Аполлонів змінять семітські риси: засмагла шкіра, похмурий погляд, ніс, як у хижака, хирляве тіло. Гомер саме так характеризував Терсита [200] ,
200
Терсит — невгамовний крикун, найзухваліший і найпотворніший між ахейцями в Троянській війні.
201
Просвітителі (фр.).
202
Рівність (фр.).
203
Рісорджименто (іт. відродження, оновлення) — в історіографії — термін, що означає період боротьби за об'єднання Італії.
— Римляни?
— Чи ж ви Вергілія не читали? У нього батько був троянець, отже, азіат, тож це семітське переселення знищило дух древніх італійських народів [204] , адже гляньте, що сталося з кельтами: зазнавши римського впливу, вони перетворилися на французів, а отже, на ще один латинський народ. І лише германцям удалося зберегти чистоту та незараженість крові й зламати міць Рима. Врешті, вищість арійської раси над єврейською, а значить, і латинською, видно з досягнень германців у різноманітних видах мистецтва. Бах, Моцарт, Бетховен, Вагнер народилися аж ніяк не в Італії і не у Франції.
204
Тобто народів, що населяли Апеннінський півострів і навколишні землі — Сардинію, Сицилію до створення Римської держави, і згодом асимільованих римлянами. У більш вузькому сенсі — племена індоєвропейської групи, які в давнину населяли Апеннінський півострів і говорили італійськими мовами.
Між тим, Ґодше зовсім не був тим арійським героєм, якого розхвалював, навпаки, якби мені довелося сказати правду (але чому б це завжди казати правду?), мені він здавався ненажерливим євреєм, ласим до чуттєвих утіх. Та, врешті-решт, я мав йому вірити, адже йому вірили спецслужби, які мали заплатити мені двадцять п'ять тисяч франків, які ще залишалися.
Утім, я не зміг утриматися від того, щоб не позловтішатися. Я спитався, чи він сам вважає себе взірцем вищої аполлонічної раси [205] . Кинувши на мене понурий погляд, чоловік зазначив, що належність до роду — це річ радше духовна, а не фізична. Єврей завжди залишиться євреєм, навіть якщо він, через помилку природи (як іноді трапляється, коли на світ з'являються немовлята з шістьма пальцями чи жінки, які знають таблицю множення), народиться блакитнооким білявцем. І арієць є арієць, якщо він носить у собі дух свого народу, навіть коли він чорнявий.
205
Тобто нащадків давніх римлян та греків.
Та очевидно, що моє питання загасило запал Ґодше, він заспокоївся і, витерши піт з чола великою хустинкою з червоними квадратами, спитав про документ, заради якого ми зустрілися. Я віддав папірець і, зважаючи на те, що він мені щойно розповідав, гадав, що він буде просто у захваті від документа. Адже якщо його уряд хотів позбутися євреїв так, як наставляв Лютер, то моя розповідь про празький цвинтар саме годилася для того, щоб поставити на вуха всю Пруссію через єврейську змову. Але де там: чоловік неспішно читав, посьорбуючи пиво, часто морщачи чоло й примружуючи очі так, що іноді був схожий на монгола, а потім видав таке:
— Навіть не знаю, чи такі новини когось зацікавлять… У документі йдеться про те, що ми давно вже знали про єврейські плутні. Звісно, написано дуже гарно, й якби це все було вигадкою, то склали її надзвичайно вправно.
— Прошу, ґер Ґодше, я не з таких людей, щоб продавати вам чиїсь фантазії!
— Звісно, мої підозри не мають певних доказів, але я теж маю обов'язки перед тими, хто мені платить. Треба перевірити, чи це не підробка. Я повинен передати їх ґеру Штьєберу та його людям. Залиште мені папери й можете навіть повернутися до Парижа, і там за кілька тижнів отримаєте відповідь.
— Але ж полковник Дмітрій сказав, що справу вже вирішено…
— Не вирішено. Ще. Я ж сказав, лишіть мені документ.
— Я не брехатиму вам, ґер Ґодше. Документ, який ви тримаєте в руках, — оригінальний. Справжній, розумієте? Певна річ, його цінність уже у самому змісті, але крім того, він цінний ще й тим, що ця інформація записана в оригінальній доповіді, яку склали відразу після зустрічі, про яку йдеться. Я не можу дозволити, щоб такий документ пішов з моїх рук, принаймні поки мені не заплатять обіцяної винагороди.
— Ви надміру підозріливий. Та нехай, замовте ще кілька кухлів пива й дайте мені годину, щоб я все переписав. Ви ж самі сказали, що інформація у документі має свою вагу, і якби я хотів вас ошукати, то просто запам'ятав би все, позаяк, запевняю вас, що прочитавши документ, я запам'ятовую все майже слово в слово. Однак я б хотів показати текст ґеру Штьєберу. Тому дозвольте мені все переписати. Ви принесли сюди оригінал, ви його й заберете.
Мені не було чим заперечити. Я образив свої смакові рецептори кількома гидкими тевтонськими сосисками, вижлуктивши чимало німецького пива, яке, маю зізнатись, смакувало краще за французьке. Я сподівався, що Ґодше перепише уважно все до цятки.
Прощалися ми прохолодно. Ґодше дав мені зрозуміти, що рахунок треба поділити на двох і що я випив пива більше, і, пообіцявши, що за кілька тижнів надішле звістку, покинув мене; я пінився від люті через те, що мав подолати такий шлях, аби спіймати облизня за власний кошт, поза тим не побачивши й талера з тієї суми, про яку домовився з Дмітрієм.
«Оце йолоп, — мовив я до себе, — Дмітрій знав, що Штьєбер не заплатить, тож просто розжився інформацією за півціни. Лаґранж мав рацію, не варто було довіряти тому росіянину. Хоча, можливо, я просив забагато й маю бути задоволений, що отримав половину».
Наразі я вже був переконаний, що німці більше не покажуться, й дійсно, протягом кількох місяців не надійшло жодної звістки. Лаґранж, якому я розповів про свої напасті, усміхнувшись, поблажливо відповів: «Такі вже ризики у нашій професії, не зі святими доводиться мати справу».
Мені все це не подобалося. Моя розповідь про празький цвинтар була занадто вправною, аби змарнувати її десь на сибірських землях. Я б міг продати її єзуїтам. Зрештою, перші звинувачення євреїв і натяки на міжнародну змову за їхньої участі з'явилися завдяки єзуїту штабу отця Баррюеля, тож дідів лист не мав пройти непоміченим вищими керівниками ордену.
Єдиною моєю ниткою з єзуїтами був отець Далла Піккола. Лаґранж звів мене з ним, тож саме до нього я звернувся за допомогою. Лаґранж сказав, що він передав падре, що я його шукаю. І дійсно, якийсь час по тому до моєї крамниці прийшов абат Далла Піккола. Тож я показав йому, як кажуть у світі торгівлі, свій крам. І в мене склалося враження, що абата він зацікавив.
— Певна річ, я маю глянути на документ, а потім натякнути на нього комусь з ордену, адже, знаєте, ці люди не купують кота в мішку. Сподіваюся, ви довірите мені документ на кілька днів. Я не випускатиму його з рук.