Празький цвинтар
Шрифт:
Сьогодні вранці мені спало на думку, що серед мого старого мотлоху збереглася ціла коробка старих газетних вирізок того часу, які згодяться мені для того, аби відновити те, що вже не в змозі повернути моя пам'ять. Серед них були газети найрізноманітніших спрямувань: «Le Rappel», «Le R'eveil du Peuple», «La Marsellaise», «Le Bonnet Rouge», «Paris Libre», «Le Moniteur du Peuple» та ще багацько інших. Гадки не маю, хто їх читав, напевно, лише ті, хто їх писав. Позаяк я купував ці видання лише для того, щоб подивитися, чи немає там чого цікавого для Лаґранжа.
Те, наскільки все було непросто, я усвідомив, зустрівши якось у безладному натовпі так само безладної демонстрації Моріса Жолі. Через мою бороду він насилу впізнав мене, та, впізнавши, признав у мені карбонарія чи щось таке, а відтак вирішив, що я теж учасник Комуни. Для нього я був щедрим та добрим товаришем по нещастю, тож він, узявши мене під руку, відвів до себе додому (надзвичайно проста оселя на рю Вольтер) і там за келихом «Гран
— Симоніні, я брав участь у перших виступах республіканців, я закликав до продовження війни, але згодом збагнув, що цей захопливий люд хоче забагато. Революційна Комуна врятувала Францію від чужоземного вторгнення, та існують дива, які трапляються лише раз в історії. Революцію не виголошують декретом, вона народжується з життів простих людей. Країна, яка слабує на моральну гангрену протягом двадцяти років, не відродиться за два дні. Франція спроможна лише на те, щоб каструвати своїх найвидатніших синів. Я просидів за ґратами два роки за те, що був противником Бонапарта, та вийшовши на свободу, я не знайшов жодного видавця, який би надрукував мої нові твори. Ви, звісно, заперечите, мовляв, у нас ще й досі була імперія. Але ж після падіння імперії цей новий республіканський уряд віддав мене під суд за те, що я брав участь у мирному вторгненні в Отель-де-Віль [220] наприкінці жовтня. Гаразд, мене відпустили, бо не могли висунути проти мене звинувачень у насильстві, але ось яку винагороду отримують ті, хто боровся проти імперії й цього ганебного перемир'я.
220
Палац на правому березі Сени, де розміщуються муніципальні органи влади Парижа.
Наразі здається, що увесь Париж не тямить себе від радості через цю комунарську утопію, але ви навіть уявити не можете, скільки людей намагається втекти з міста, аби не потрапити у військо. Кажуть, що буде проголошено загальний призов для всіх, віком від вісімнадцяти до сорока років, але погляньте-но, скільки хамлюг вештається вулицями у районах, куди не насмілюється ступати ногою навіть Національна гвардія. Тих, хто хоче віддавати життя за революцію, — обмаль. Як сумно.
Жолі видався мені невиправним ідеалістом, котрий завжди невдоволений обставинами, хоча маю визнати, що його життєві обставини й справді не назвеш чудовими. Однак мене стурбували слова Жолі про обов'язковий призов, тож я гарненько посивив волосся й бороду і тепер був подібний до поважного шістдесятилітнього добродія.
Проте, на відміну від Жолі, я стрічав на майданах та ринках людей, які підтримували нові закони на кшталт звільнення від квартплати, яку власники підняли під час облоги міста, повернення робітникам знарядь праці, які вони у той самий час заклали до ломбарду, відшкодування дружинам та дітям вояків Національної гвардії, які загинули при виконанні службових обов'язків, відстрочення терміну виплати по векселях. Усі ті прекрасні речі, котрі спустошують гуртові каси на користь наброду.
А тим часом цей набрід (варто було лишень послухати розмови на пляс Мобер та у місцевих пивницях) оплесками зустрічав скасування кари на гільйотині (власне, цілком природно), але противився закону про заборону проституції, за яким просто неба викидали чимало роботяг кварталу. Отож усі паризькі повії повиїжджали до Версаля, й я навіть гадки не маю, де ж хоробрі бійці Національної гвардії охолоджували свій запал.
А щоб спровокувати ворожість буржуазії — осьдечки вам закони про відмежування держави й церкви й відчуження церковного майна. Годі й згадувати про галас, який зчинився через арешти монахів та попів.
У середині квітня передові загони війська з Версаля просочилися на північно-західні території, у напрямку муніципалітету Неї, розстрілюючи всіх прибічників союзу, яких лише спромоглися вловити. З Мон-Валер'єн гарматним вогнем обстрілювали Тріумфальну арку. А за кілька днів по тому я став свідком найнеймовірнішої події за час тієї облоги: масонського параду. Я не уявляв собі масонів у якості комунарів, але ось вони марширують у своїх нагрудниках з хоругвами, вимагаючи від уряду у Версалі на час припинити бомбардування, даючи можливість вивезти поранених із селищ, які обстрілюють. Вони дійшли майже до самісінької Тріумфальної арки, куди, за збігом, не долітали кулі та гарматні ядра, хоч воно й цілком зрозуміло, адже більшість їхніх братів разом з легітимістами залишилася за містом. Загалом (ворон воронові око не виклює), для того, аби отримати одноденне перемир'я, користувалися допомогою версальських масонів, і угоду було таки підписано, й у лавах Комуни крокували масони паризькі.
З решти подій Комуни я пригадую вкрай небагато, позаяк вони відбувалися на землі, а я пересувався містом під нею. Лаґранж за допомогою записок повідомляв мені, що цікавить вище командування. Уявіть собі, що Париж покраяний підземними тунелями міської каналізації, про які так полюбляють писати письменники у своїх романах, але під мережею стічних труб, які пролягають не тільки до околиць міста, а й за його межі, лежать переплетіння вапнякових та крейдяних печер, а також споконвічні катакомби. Котрісь добре відомі, а котрісь не дуже. Військові знали про широкі ходи, які поєднували фортеці за межею міста з його центром, тож з появою пруссаків нашвидкуруч залатали деякі хідники, аби ворог не зробив якогось капосного сюрпризу, хоча ворог той навіть на думці не мав заходити до того підземного лабіринту, боячись ніколи звідти не вийти чи загубитися на мінному полі. Насправді ж про катакомби та печери знало небагато людей, здебільшого то були злочинці, які користувалися цими лабіринтами, аби контрабандою ввозити крам на злість митним кордонам і для того, щоб утекти від поліцейських облав. Моє завдання полягало в тому, щоб розпитати якнайбільше шахраїв й навчитися вільно орієнтуватися у тих тунелях.
Пригадую, як, перш ніж підтвердити, що наказ отримано, не втримався і передав: «Хіба військові не мають детального плану?» А Лаґранж відповів: «Не ставте ідіотських питань. Перед початком війни наш генштаб був так певен у нашій перемозі, що роздав лише мапи Німеччини, нехтуючи французькими».
У часи, коли розжитися пристойними наїдками було непросто, виловити когось зі старих знайомих у tapis-franc й відвести його у більш-менш пристойну таверну, де він би міг поласувати молоденьким курчам та першокласним вином, було зовсім не важко. Й вони не лише розпускали язика, а й провадили мені захопливі підземні екскурсії. Потрібен був лише ладний ліхтарик, щоб не сплутати, коли повертати праворуч чи ліворуч, і трохи пам'яті, аби відзначити найрізноманітніші позначки, якими були обмальовані стіни у тунелях, як-от обриси гільйотини, стара металева табличка з написом, зображення бісика, намальоване вугіллям, чи якесь ім'я, виведене кимось, хто так і не вийшов звідси. Й не треба лякатися, якщо натрапиш на якусь гуртову могилу, адже якщо правильно йти за черепами, можна дійти до східців, що ведуть до льоху якої-небудь таверни, де тебе радо обслужать і де можна знову споглядати зірочки на небі.
Декотрі з тих тунелів у подальшому відкрили для відвідування, а про інші дотепер знають лише мої інформатори.
Незабаром, попрацювавши з кінця березня до кінця травня, я вже набрався певних знань і відсилав Лаґранжу креслення деяких імовірних шляхів. Потім я добрав, що з моїх повідомлень мало користі, адже урядовці вже проникали у Париж, нехтуючи підземеллям. У розпорядженні Версаля було вже п'ять армійських корпусів, вояки з котрих були добре навчені й натреновані й мали в голові, як незабаром виявилось, лише одну думку: полонених не брати, кожного федераліста, котрого впіймають, треба вбивати. Був навіть наказ, і я на власні очі бачив, як його виконували: коли назбирається більше десятка полонених, то каральний загін треба замінювати кулеметом. До вояків регулярної армії приєднались brassardiers, бандити чи щось таке, з триколірними пов'язками на передпліччях, котрі були жорстокішими за регулярні війська.
О другій по обіді двадцять першого травня, у неділю, восьмитисячна радісна юрба зібралася у саду Тюїльрі на благодійний концерт для вдів та осиротілих дітей вояків Національної гвардії, не підозрюючи, що незабаром тих, для кого треба буде збирати благодійні внески, стане жахаюче багато. Насправді (хоч про це стало відомо згодом) концерт ще тривав, коли пів на п'яту урядові війська, зайшовши у Париж крізь браму Сен-Клу та зайнявши Отьой та Пассі, перестріляли всіх бійців Національної гвардії, котрих спромоглися впіймати. Згодом казали, що вже о сьомій версальців у Парижі було тисяч з двадцять, і хтозна, що у цей час робила верхівка Комуни. Адже для того, щоб учинити революцію, треба мати гарну військову підготовку, а якщо ти справді чудово обізнаний у військовій справі — тоді пристанеш на бік влади, а отже, я не бачу причини (принаймні розумної), щоб учиняти революцію.
До ранку понеділка версальці порозставляли свої гармати під Тріумфальною аркою, а комунарам було наказано порушити організовану оборону й стати на барикади, кожен у своєму кварталі. Якщо все справді було саме так, то союзному командуванню трапилася чергова нагода блиснути власною дурістю.
Барикади зводили повсюдно, навіть у кварталах, де люди вороже ставилися до вояків Національної гвардії, як-от Опера чи фобур [221] Сен-Жермен, де гвардійці викурювали з дому надзвичайно елегантних добродіїв, змушуючи їх виносити на вулицю їхні найдорожчі меблі. З одного кінця вулиці до іншого натягували мотузку, позначаючи таким чином місце майбутньої барикади, куди кожен зносив виколупані з бруківки камені чи чували з піском; з вікон викидали стільці, комоди, лави та матраци, часом спитавши власників, а часом забираючи без дозволу у заплаканих мешканців, які забилися, згорнувшись калачиком, у найдальші, вже спорожнілі кімнати.
221
Фобур (фр. «передмістя») — стала назва деяких вулиць та районів Парижа, які знаходяться на місці середньовічних передмість.