Предок
Шрифт:
А в тій близькій хатині був Суфлі, і світло те блимало в його. Скинувши мундир і чоботи, поставивши босі ноги на поперечку стільця, він писав листа додому, до своєї нареченої. Перо швидко, не зупиняючись, бігло по паперу, зоставляючи рівні рядки. Раз по раз Суфлі переставав писати й, відхиливши голову назад, втупивши очі в стелю, фантазував про свою милу. Він бачив чималу кімнату в оселі пана Геджвуда, малого поміщика: старе розбите піаніно в кутку, столики під стіною, вкриті плетеними застілками — Саліна робота; великий камін і на йому пучок воскових квіток — також Саліна робота, квітки не воскові, а живі на вікнах — Саліного хову, й багато ще всього Саліного, Саліного... Сама Салі сидить коло
— Папо, він, певно, тепер коло Хартума? (Хто той він — це розумілося саме собою). Господи, що то з ним? Оця клята війна,— хто тільки її видумав?!
— Гм, дивно й мені... Чого б їм бунтувати, воювати? Га, ти скажи, хіба прийде мені в голову воювати? На якого біса я буду воювати? І ніякий розумний чоловік не буде воювати... Га? Хіба буде? Що ж ти не кажеш? — містер Геджвуд замахав руками.
— Та звісно, не буде, ви й самі добре знаєте, що ні... все оці гидкі араби...
— Ну, от-то-то-ж!—заспокоївся містер Геджвуд та й знову повернувся до каміна, щоб, прижмуривши очі, дивитися на огонь.
Таке бачив у своїй уяві Суфлі в невеличкій хатині в Бех-аль-Джугурі. Пофантазував та й знову взявся писати:
«Ти питаєш мене, моє серце, чи дуже важко мені тут у поході? Ні, серце, не дуже важко, бо як згадаю тебе — а згадую тебе я щохвилини,— то де й дінеться усяке лихо, всякий клопіт... Коли б тільки звів скоріше нас біг милосердний! Але не журися, ми б'ємо арабів і незабаром певно зведе нас біг разом. Молися тільки, щоб не піднялися знову ці розбишаки-араби, бо як піде знову війна, то дай біг тоді, щоб через три роки побачились... Підтримує тільки мене ще та думка, що ми — так казав сьогодні один мій товариш — тут проводирі просвіти та культури, що наша праця — праця для всього світу...»
Тут стогін слабого на дворі стало дуже чути в хаті. Суфлі не всидів і вийшов на двір. Там було так ясно від зір, що він добре бачив, що діялось в кутку. Син, очевидячки, вже доходив, але стогін його не стихав. Мати від жалю, від злості, що не може помогти синові, наче збожеволіла і, припавши до землі, нелюдськи кричала. Часом бажалось їй кинутись до сина й задушити його тими самими руками, якими колисала колись, щоб тільки більше не мучився сам і її серце не рвав... Суфлі постояв, подивився, зітхнув, вернувся і в листі до милої приписав:
«Але тяжко бачити, як ненавидять нас ті араби. Вони раді вмерти, всі муки стерпіти, аби нам не піддатись, аби не прийняти того скарбу культурного, що ми несемо їм. От тепер на дворі вмирає якийсь арабисько, стогоном своїм не даючи мені навіть писати. Уперті оці араби, ще довго мусимо з ними вовтузитись, ще довго стояти будуть вони на дорозі нашому щастю... Прощай, серце! Цілую оцей лист паперу, щоб він доніс тобі поцілунок мій...»
Так писав містер Суфлі. Написавши, він вийшов подивитись на місяць, що тільки-но викотився з-за гаю. Суфлі побачив знову мерця в кутку й зітхнув. Хоч оці араби й не давали йому щасливо побратися з милою, одначе йому все ж таки була шкода їх — нерозумних, упертих... У поручика Суфлі
На селі було тихо. Тільки де-небудь заголосить жінка та завиє собака. Розкішна полуднева ніч показувала всю свою красу. Синє небо наче обіймало, тихе тепле повітря наче цілувало сонну, уквітчану пальмами й бананами землю; солодкими пахощами несло з усіх садків... Ніщо не нагадувало смерті, все так і дихало чарами кохання, щастя, якимись солодкими лінощами...
У молодого араба, що затих нарешті в агонії, розплющились очі, і йому здалося, що по небу летять ангели в блискучих срібних шатах, оповиті сяєвом, і ведуть за собою череду душ побитих арабів. Ті душі всі в білих одежах і відбивають теж якимось сяєвом. Очі вид-ця заплющилися знову, й араб заснув навіки.
БІДНА ДІВЧИНА
Маю привикати, Коли породила Нещасною маги.
Народна пісня
има. Ніч. Скільки сягнеш оком — усе степ, білий степ без кінця, без краю, сніг, сніг, сніг... Де-не-де видасться невисокий шпильок, неглибока яруга, балка й кілька запорошених кущів — і знову степ, рівний, вкритий глибоким пухким снігом.
Місяця нема, не народився. В степу тихо, сніг не виблискує, не грає, а лежить мертвою лавою, холодною і страшною навіть; якось самотньо й сумно без місячного сяєва, наче чекаєш чогось страшного, що виявиться нагло... Степ наче притих, притаївсь... І разом за чиїмось голосом оживе, заворушиться, заб'ється силою усяких чудних, незвичайних істот.
Неквапно, пильно вгляньмося в ці рідкісні фотографії.
І серцем запам ятаймо їх: перед нами риси обличчя великого сина-патріота і мислителя, видатного історика українського народу, ім'я якого —
МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ.
Не датований портрет. Вперше надруковано в кн.: Грушевський М. «Про українську мову і українську школу».— 2-ге вид. К., 1913.
Місто Холм (тепер Хелм, Польща), де народився М. Грушевський. У будинку, розташованому на фото ліворуч, він вперше побачив білий світ 29 вересня 1866 року. А походив Михайло Грушевський з родини Грушів-Грушевських, що мешкали в Чигиринському повіті
на Київщині.
Університет св. Володимира в Києві. Тут на історико-філологічному факультеті навчався М. Грушевський у славного українського історика Володимира Антоновича.
Фото 1894 року, коли молодий професор М. Грушевський переїхав до Львова. З того часу цілих 20 літ — до першої світової війни — він викладав у стінах старого Львівського університету.
Будинок М. Грушевського у Львові (зараз музей І. Франка). На передньому плані його донька Катерина.
Портрет М. Грушевського роботи Фотія Красицького (Львів, 1907).
Професор історії М. Грушевський у Львові. Фото 1911 року.
На фото стоять: Олександр Сергійович Грушевський (брат), Ганна Сергіївна Шамрай (сестра), Михайло Сергійович Грушевський, Марія Сильвестрівна Грушевська (дружина)..Сидять: Сергій і Ольга Шамраї (племінники), Катерина Грушевська (дочка), Глафіра Захарівна Грушевська (мати).
М. Грушевський. Не датований фотопортрет.
Михайло Грушевський та Іван Франко серед представників західноукраїнської інтелігенції у Львові в 1898 році. Сидять у першому ряду: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Данило Лепкий (Марко Мурава), Андрій Чайковський, Кость Панківський. Стоять у другому ряду: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. Стоять у третьому ряду: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Йосиф Кишакевич, Іван Труш, Денис Лукіянович, Микола Івасюк.