Предок
Шрифт:
М. Грушевський. Фото не пізніше 1914 року.
В 1898 році М. Грушевський витратив велику суму грошей, щоб придбати нову простору будівлю для Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) у Львові.
Етнограф Федір Вовк, Михайло Грушевський та Іван Франко (перший ряд, середина) в оточенні викладачів і студентів українських наукових курсів у Львові. Фото 1904 року.
Книги М. Грушевського в оформленні відомого українського художника Василя Кричевського.
Між v 1905—1914 роками М. Грушевський постійно
Не датований фотопортрет М. Гру шевського.
Академік М. Грушевський. Ювілейна фотографія 1926 року.
1931 рік. М. Грушевський був майже сліпий і висланий з рідного Києва, але продовжував широку дослідницьку і наукову роботу, незважаючи на те, що його вже не друкували.
25 листопада 1934 року Михайло Грушевський помер у Кисловодську, а 29 листопада його поховали на Байковому кладовищі в Києві. На фото — пам'ятник на його могилі (скульптор Іван Макогон, архітектор Василь Кричевський).
Серед степу, розкидаючи глибокий сніг, біжать санки парою. Низенькі товстоногі коні, запряжені убогим хомутцем, тюпають, брязкають брязкальцями своїми. На передку сидить селянин, обмотаний усяким манаттям і раз по раз, узявши віжки під пахву, дме в кулаки, а погрівши, гукає, свистить помалу на своїх коней.
Санки широкі, обшиті продертим лубом. У їх три фігури — дві чоловічі, третя жіноча; усі троє збилися тісно, обмотавшись поверх одежі хустками, щільно укривши ноги. Це учителі й учителька. їх закликано було на вечір, чи як би його сказати, що зробив був один учитель, і тепер вертаються вони додому.
Довго всі сиділи мовчки. Гамір, метушня ще стояли в голові, ще відзивалися у вухах, і, як то буває, в голову лізли думки, що й геть-то не в'язалися з тим вечером. Це прискучило тому, що сидів посередині. Худий, невисокий, він сидів низько між колінами і здавався дитиною між батьком і матір'ю. Він випростав своє худе лице і сказав:
— Що ж це ми мовчимо, наче нас кудись на шибеницю везуть? Погано дякуєте пану хазяїну за його вечір; Ми повинні б тепер розмовляти про той вечір наш... Тобі б тепер радіти, співати,— обернувся він до свого сусіди й завів тоненько: — Як співав у двадцять літ...— зірвався й знову заговорив: — Та, справді, не великі й радощі тобі: твоя сестра обгризе тобі знову голову за те, що сама не схотіла поїхати. Ох, ті панни, старі панни... Ну, та не всі ж такі,— схаменувся й додав він, повернувшись трохи до дівчини,і, щоб вийти з такої нещасли-
З 0—2292
вої поправки, заспівав знову з викрутасами: — Ох-ох-ох — о-о-о...
Ніхто не обізвався до його. Жартівливе, насмішкувате слово зовсім не підходило під поважну, таємничу тишу зимової ночі. Сусіда тільки з нехіттю хитнув головою, а дівчина й не ворухнулась. Худий і собі затих і мовчки сховав свого худого носа.
Санки бігли, набираючи снігу крізь лини; коні брязкали і пирхали. Через кілька часу вони вибігли на шпильочок; внизу у балці стояло маленьке село,
— От і село,— заговорив знову худий.— Вам злазить, Маріє Степанівно, а нам ще пертися скільки... Щасливі! Прийняли б до себе на ніч мандрівців бідних...
Дівчина щось хотіла сказати, але тільки закашляла, закашляла дуже, аж захиталась.
— Як ви дуже кашляєте,— сказав другий,— простудились, чи що?..
— А біг його зна, це вже давно в мене.
— А ви не так-бо байдуже: з таким кахиканням можна й лиха нажити...
— І нехай,— сказала дівчина.
— Ого! — відказали враз обидва чоловіки.
Санки зупинилися коло старого, покривле-
ного ганку, вкритого очеретом. Дівчина витягла з-під ніг якусь пачку і вийшла із санок.
— Бувайте здорові! — попрощалась вона.
— Прощайте... а за своє кахи-кахи не забудьте,— додав один.
Вона, не обертаючись, байдуже махнула рукою й пішла в хату...
Санки рушили й поїхали селом.
— Що це вона — така вже бідаха, що й життя не миле? —спитав той самий.
— За правду береш, що вона каже?
— А то як.
— Е, вдає з себе,— одказав худий. Другий покрутив головою, але не сказав нічого.
Санки виїхали за село і швидко зникли серед білого, безкрайого степу...
Дівчина пройшла у покій, низький та широкий. Там згасаючи горіла лампадка; олива вигоріла, й гніт тріщав, набираючись води; полум'я крутилося й миготіло. Тіні танцювали за ним по стінах, чудно освічуючи увесь покій; стільці, ліжко, стіл то виринали з темряви, то ховалися знову... Заносило оливою й кислим борщем.
Дівчина засвітила свічку в зеленому покривленому поставці й стала передягатись. Вона була висока з себе, худа й білява; лице в неї було саме звичайне — бліде, трохи жовте, прив'яле вже; волосся щільно прибране за уха, очі сірі... Дівчина здавалася дуже стомленою і дуже їй було не по собі. Вона помалу роздягалася, здіймала своє убрання, думаючи про минулий вечір; ті спогади не були веселі.
«І нащо пішла я туди?—думала вона.— От ще не перестала дуріти! А час би знати добре, що там не мені бувати: великі радощі — сидіти та позіхати в кутку, дивлячись на чужі веселощі... Ні, ждала ще чогось, сподівалася на доброго, ну й просиділа. Тепер вже звикла до цього, а колись то гірко дуже було: усі регочуть, тішаться, жартують, а я сиджу мовчки, усім чужа, десь межи старих або сама. Набіжить хто-небудь, кого трохи сором візьме, що все коло одної крутиться, спитає що-небудь, аби тільки сказати, присяде на хвилинку, не дослухає, що кажеш, схопиться і втече знов куди-небудь. Вибачайте, мовляв. А от колись-то, у батюшки на йменинах, хтось набіг отак був, а я, дурна,зраділа, щось стала розказувати — їй-богу, добре щось; правда, що й свого там було не багато: прочитала десь була... тільки стала до самого цікавого підходити, зирк — а він не слухає: відвернувся та дивиться кудись. Зупинилась, а він повернувся, мекнув щось: «Еге ж, гм... вибачайте!» — схопився та миттю у другий куток, до якоїсь «красуні». І так це мене тоді вразило, що й пішла зараз і дома довго плакала».