Причепа

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Зося звеліла пе­ре­нес­ти своє ліжко в кімна­ту ста­рих, а свою кімна­ту пе­ре­ро­би­ла на світли­цю, ку­пи­ла но­ву ка­на­пу, об­би­ту чер­во­ною ма­терією, розс­та­ви­ла шість но­вих гар­них стільців, прос­те­ли­ла ки­лим під ка­на­пою і під сто­лом. Ма­ти, по­тай од батька, дос­та­ча­ла їй гро­шей, що за­роб­ля­ла за ого­ро­ди­ну. Час од ча­су Зо­ся ста­ла ве­селіша і якось бадьорніша, знов скли­ка­ла мо­ло­дих гос­тей у свою світли­цю; час од ча­су вва­жа­ла во­на, що її дум­ка справд­жується, що її ха­зяй­ну­ван­ня шир­шає в оселі ста­ро­го Лемішки. Всім за­без­пе­че­на, во­на цілі дні й ве­чо­ри сиділа в своїй світлиці,

ви­ши­ва­ла на п'яльцях га­ру­сом квітки, пле­ла з ни­ток ска­тер­ки, завіси до вікон, до две­рей, до своєї пос­телі…

–  Ви б, невісточ­ко, взя­ли ключі та пішли б з най­мич­кою до ко­мо­ри. Над­ворі не­го­да, а ви не вва­жаєте на те, що ста­ра ма­ти му­сить усю­ди веш­та­тись та біга­ти по грязі. У вас ніжки мо­лоді, а ви все си­ди­те та швид­ко всі ха­ти зас­нуєте оти­ми сітка­ми, ніко­му не потрібни­ми!

Так гри­мав ста­рий батько на Зо­сю. Зо­ся ки­да­ла свої п'яльця, вби­ра­ла­ся в теп­лу удя­ган­ку і му­си­ла йти з клю­ча­ми до ко­мо­ри ви­да­ва­ти харч на обід, прок­ли­на­ючи те прос­те, гру­бе сільське гос­по­дарст­во і ста­ро­го Лемішку. Най­мич­ка на­би­ра­ла пшо­на, солі, бо­рош­на, на­би­ра­ла ба­га­то зай­во­го і по­ча­ла крас­ти, а Зо­ся навіть не ба­чи­ла, що бра­ла най­мич­ка, і з не­терп­ляч­кою ди­ви­лась на да­ле­кий гай, сто­ячи на две­рях ко­мо­ри. Тра­пи­лось так, що один най­мит виніс з ко­мо­ри па­ру чобіт за­раз-та­ки слідком за Зо­сею. Лемішка знай­шов ті чо­бо­ти і прог­нав най­ми­та. Зосі не ска­зав ні сло­ва, але од то­го ча­су Зо­ся не хо­ди­ла більше до ко­мо­ри з клю­ча­ми…

Почала Зо­ся ве­ре­ду­ва­ти так, що ні ма­ти, ні Яким не вміли їй нічим до­го­ди­ти. То стра­ва бу­ла ду­же прос­та, то пе­че­ня пе­рес­ма­же­на, то хліб пе­ре­пе­че­ний або з за­кальцем, то нет­рив­на й нес­мач­на стра­ва, то най­мич­ка не слу­ха­ла її! Батько все чув і терпів.

Надходив день Зо­си­них іме­нин. Лемішка не мав зви­чаю справ­ля­ти щось їй на іме­ни­ни, бо та­кий зви­чай не по­во­диться між прос­ти­ми людьми. Зо­ся зна­ла, що в йо­го є ба­га­то гро­шей, і бу­ла ду­же зла, що све­кор ніко­ли не ку­пу­вав їй гос­тинців.

–  Якимцю! я хо­чу спра­ви­ти собі сук­ню на свої іме­ни­ни. По­зав­чо­ра на­ша каз­на­чей­ша в гос­тях у про­тоєрея роз­пус­ти­ла свою но­ву шов­ко­ву сук­ню і, хо­дя­чи по хаті, надісь, зу­мис­не вертіла своїм дов­гим хвос­том пе­ре­до мною. Сук­ня, прав­да, й до­ро­га, але ко­ли б ти знав, як во­на по­га­но зроб­ле­на, який прос­тий, му­жи­чий кольор ма­терії! Я їй до­ка­жу, що во­на з своїм сма­ком нічо­го не вар­та пе­ре­до мною. Справ­лю я собі сук­ню та­ку, яку я ба­чи­ла в те­атрі, в опері, на при­ма­донні: всю чор­ну, з міцно­го шов­ку, а на бо­ках пов­ки­даю яс­но­зе­лені ши­рокі клин­ки аж до до­лу. По­пу­щу я шлейф ряс­ний та дов­гий, на пів-арши­на дов­ший, як у неї.

–  Серце Зо­сю! я гро­шей не маю.

–  Я на­бор візьму, а батько не­хай зап­ла­тить. Не збідніє, од­на­че гро­шей має ду­же ба­га­то! Ніко­ли пак не ку­пить гос­тин­ця ані на сміх!

–  А як ча­сом не зап­ла­тить?

–  То зап­ла­тить часть ма­ма, а часть - ми самі. А я на­тяк­ну: на­ря­жу­ся і… по­дя­кую тат­ка за гос­ти­нець… Не­хай-та­ки знає честь!

–  Серце Зо­сю, не дра­туй ти батька! Він чо­ловік доб­рий, але прос­тий і кру­тий.

–  І я кру­та, та ще й не прос­та: бу­де­мо пе­ре­ва­жу­ва­тись.

–  Я те­бе про­шу, Зо­сю… Батько дає нам ха­ту й слу­гу.

–  Нехай схо­вається з та­кою слу­гою, що со­ром у ха­ту пус­ка­ти.

Прийшли іме­ни­ни. Наз­би­ра­ло­ся гос­тей пов­на світли­ця. Най­мич­ки гріли са­мо­вар за са­мо­ва­ром, го­ту­ва­ли ве­че­рю до півночі. Вже проспіва­ли другі півні. Гості не да­ва­ли спа­ти Лемішці. Че­рез двоє две­рей Лемішка чув, як гра­ла гіта­ра, а най­мич­ки веш­та­лись, ри­па­лись та все біга­ли че­рез сіни. Вже ми­ну­ла північ; Лемішка пе­ре­ки­дав­ся з бо­ку на бік, а му­зи­ки й танці не пе­рес­та­ва­ли; світло горіло в пе­карні і в Зо­синій світлиці.

Лемішка встав, на­ки­нув на­опаш­ки ко­жух, пішов пе­редніше в пе­кар­ню, по­га­сив там світло і звелів най­мич­кам ля­га­ти спа­ти, бо завт­ра був ро­бо­чий день. Потім ти­хо од­чи­нив він двері в Зо­си­ну світли­цю і, як ма­ра, став на две­рях у білій со­рочці, в ко­жусі. Па­ничі й пан­ни сиділи навк­ру­ги світлиці па­ра­ми і гра­ли в сусіда. Зо­ся, роз­пус­тив­ши но­ву до­ро­гу сук­ню, з чор­но­го шов­ку, з зе­ле­ни­ми клин­ка­ми і зе­ле­ним ши­ро­ким по­ясом, по­хо­жа­ла по світлиці од па­ри до па­ри і роз­пи­ту­ва­ла кож­но­го, як бу­ває в тій гу­лянці, чи вдо­во­лені во­ни своїм сусідом. Чо­ти­ри свічки горіло на сто­лах…

Ясний світ по­лив­ся на­зустріч Лемішці в од­чи­нені двері. Він не­са­мохіть за­бу­бонів мо­лит­ву: «Світе ти­хий свя­тия сла­ви безс­мерт­но­го», кот­ру чи­та­ють прості лю­ди, як упер­ше по­ба­чать або міся­ця-мо­ло­ди­ка, або як блис­не во­гонь уве­чері. Ти­хо чов­га­ючи чобітьми, сміли­во підсту­пив він до од­но­го сто­ла, дмух­нув на од­ну свічку, потім на дру­гу, на тре­тю й на чет­вер­ту. Гості сиділи, як не­живі, і дух поп­ри­та­юва­ли, див­ля­чись на ви­со­ку, си­во­го­ло­ву та кре­мез­ну й здо­ро­ву пос­тать Лемішки, кот­ра зда­ва­лась яко­юсь ма­рою, а не лю­ди­ною. Пан­ни аж жах­ну­лись. Зо­ся сто­яла се­ред світлиці, як кам'яна. Лемішка, спов­нив­ши гос­по­дарський еко­номічний об­ряд, дав зна­ти гос­тям, що вже час би й спа­ти, і в тем­ряві ти­хо по­су­нув­ся до две­рей, бу­бо­ня­чи далі по­ча­ту мо­лит­ву: «дос­тоїн єсі іво вся вре­ме­на пєт биті гла­си пре­по­доб­нимі…»

Гості сиділи в темній хаті, але по­чув­ши, що Лемішка за­чи­нив двері, всі рап­том за­ре­го­та­лись. Яким тер­нув сірни­чок і знов засвітив свічки. Всі сміялись, аж за бо­ки бра­лись. Са­ма Зо­ся од сміху аж впа­ла на ка­на­пу. Од­на­че швид­ко всі ущух­ли й за­мовк­ли; по­ча­ли знов гу­ля­ти: гульня не вда­ва­лась. Гості по­чу­ва­ли, що кра­ще за все зро­би­ти - розійтись і йти до­до­му.

Швидко світли­ця Зо­си­на спо­рож­ни­лась. Зо­ся зос­та­лась од­на з Яки­мом.

–  Так та­ку штуч­ку вструг­нув наш та­то!
– про­мо­ви­ла Зо­ся.
– Що ти на це ска­жеш?

–  Нічого! Та­ку шту­ку не впер­ше ро­бить мій батько. Як бу­ло ми збе­ре­мось і за­си­ди­мось до пізньої ночі, за­раз вхо­дить бу­ло батько й га­сить світло. Ото був знак, що гос­тям вже час до­до­му.

–  Може, та­ким гос­тям, як твій дядько Охрім та йо­го жінка з сільськи­ми мо­ло­ди­ця­ми. Але… але… Що ж ска­жуть наші гості? Що ска­жуть мої сест­ри, каз­на­чей­ша, про­то­поп­ша? Та во­ни ж ме­не об­су­дить, об­гу­дять, обсміють! Мені те­пер со­ром бу­де навіть по місті піти? На ме­не навіть жи­ди ти­ка­ти­муть пальця­ми. По­би­ла ме­не ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва!