Причепа

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Мамо! ви вже старі; чи не гріх же вам співа­ти тих пісень? Не­хай вже дівча­та співа­ють, а то й вам схотілось, - го­во­рив син до ма­тері.

–  Про ме­не, то й не бу­ду: мо­же, й справді гріх! І Ули­та пе­рес­та­ла співа­ти, а Зо­ся не веліла і най­мич­кам співа­ти ук­раїнських пісень, щоб ча­сом діти не по­чу­ли й не вчи­лись по-українсько­му го­во­ри­ти й співа­ти.

Настала вес­на. Зо­ся по­ча­ла і над­ворі, і в хаті руй­ну­ва­ти все по своїй впо­добі. Під са­мим вікном рос­ли на ма­леньких гря­доч­ках квітки: півонія, півни­ки, лелія; ви­сокі кущі рожі, буз­ку, рай­де­ре­ва по­роз­рос­та­лись до са­мих стін.

Од­чи­нив­ши вікно, мож­на бу­ло дос­та­ва­ти ру­кою квітки. Зо­ся звеліла по­ви­ко­пу­ва­ти всі чис­то кущі, всі коріння квіток, звеліла по­ро­би­ти да­ле­ченько в сад­ку кру­жа­ла і ту­ди по­пе­ре­са­жу­ва­ти кущі і коріння. Замість вузісіньких сте­же­чок скрізь по сад­ку розісла­лись ши­рокі доріжки, по­си­лані жов­тим піском. Нев­ва­жа­ючи на гряд­ки, Зо­ся за­че­пи­ла доріжка­ми част­ку ого­ро­да, де Леміщи­ха са­ди­ла ви­сад­ки ци­булі й ка­пус­ти й інші.

–  Ви-бо й справді вже ду­же ши­ро­ко роз­ки­да­ли ті шля­хи по го­роді, - ка­за­ла ма­ти.
– Ого­ро­ди­на потрібніша в ха­зяй­стві, ніж ваші ши­рокі стеж­ки. Де ж я те­пер бу­ду са­ди­ти ви­сад­ки?

–  Хіба ж, ма­мо, в нас ма­ло го­ро­да?

–  Та до­волі, хва­ли­ти бо­га, але ж і ти­ми шля­ха­ми не кіньми ж бу­де­мо га­ня­ти! Поп­су­ва­ли мені п'ять най­кра­щих гря­док. І навіщо бу­ло ви­ко­пу­ва­ти й квітки? Я їх са­ди­ла своїми ру­ка­ми, кущі по­роз­рос­та­лись і пре­хо­ро­ше цвіли під вікна­ми! Ні, не­хай-та­ки бу­де по-на­шо­му!

Коло са­мої ха­ти рос­ли вишні й груші, як зви­чай­но бу­ває ко­ло ста­росвітських домів. Зо­ся звеліла по­ви­ру­бу­ва­ти й по­ви­кор­чо­ву­ва­ти де­ре­во.

–  Це вже ви та­ке ви­га­дуєте, що й ку­пи не дер­житься!
– знов сер­ди­лась ма­ти.

–  Коли ж, ма­мо, де­ре­во вікна за­ту­ляє і зовсім сон­це зас­тує! Чи вже ж ви хо­че­те, щоб де­ре­во і в хаті по­рос­ло? Ми жи­ве­мо мов у якихсь пу­щах та нег­рах. Кущі не­за­ба­ром по­рос­туть пе­ред са­ми­ми две­ри­ма.

–  Про ме­не!
– мах­ну­ла тільки ру­кою Ули­та Си­дорівна. Най­ми­ти по­ви­кор­чо­ву­ва­ли вишні, що рос­ли тро­хи не під са­ми­ми стіна­ми і пус­ка­ли па­гон­ня аж у призьби, і по­ча­ли ру­ба­ти груші. Груші бу­ли старі, добрі на овощ, ро­дючі. Од­ну гру­шу по­са­див своїми ру­ка­ми небіжчик Лемішка.

–  Якиме! чи ти бо­га не боїшся, що за­га­дав оце збав­ля­ти са­док, не­на­че який­сь ліс! З од­ної груші бе­ре­мо чо­ти­ри мішки груш. Ти по­ша­ну­вав би хоч те де­ре­во, що са­див твій батько, за­раз як ми поб­ра­лись.

Ніхто не вва­жав на про­хан­ня Леміщи­хи. Дві ве­ли­чезні груші впа­ли на зем­лю. Вий­шла Ули­та з ха­ти, гля­ну­ла на те, тільки ру­ки зня­ла та аж зап­ла­ка­ла.
– Бо­дай луч­че б не са­див небіжчик, ко­ли діти так ніве­чать де­ре­во! Швид­ко ха­ту пе­ре­вер­нуть до­го­ри дном, - про­мо­ви­ла во­на.

Од коріння ста­рої груші, що по­са­див небіжчик Лемішка, зійшли дві мо­ло­денькі груш­ки. Ули­та Си­дорівна звеліла їх ви­ко­па­ти і са­ма по­са­ди­ла на мо­гилі чо­ловіка: од­ну в го­ло­вах, а дру­гу в но­гах.

–  Коли по­хо­ва­ють ме­не ко­ло ста­ро­го, то тільки й пам'яті про нас бу­де, що ці дві груші, - бо в на­ших дітей, здається, швид­ко про нас і пам'ять зник­не!
– жалілась Ули­та Си­дорівна сусідам.
– І те­пе­реньки як гля­ну на ха­ту, на двір, то не пізнаю своєї оселі. Як­би не ба­чи­ла всього, що ро­би­лось та вчи­ня­лось пе­ред моїми очи­ма, то й заб­лу­ди­ла б у своїм дворі і, надісь, ми­ну­ла б свою ха­ту, мов чу­жу…

І справді, бу­ло труд­но впізна­ти ха­ту ста­ро­го Лемішки се­ред розкішно­го квітни­ка з ши­ро­ки­ми чис­ти­ми стеж­ка­ми, що кру­ти­ли­ся між зе­ле­ним дер­ном.

Невважаючи на ста­ру матір, на її ста­росвітські зви­чаї, Зо­ся вже по­чу­ва­ла се­бе гос­по­ди­нею в оселі Лемішки, по­ба­чи­ла се­бе на самім бе­резі то­го щас­тя, то­го ба­жан­ня, яко­го мож­на бу­ло до­сяг­ну­ти, жи­ву­чи в не­ве­ли­ко­му місті, се­ред нез­нач­них лю­дей. Її місія, як ко­лись ка­за­ла Лю­ци­на, вже до­хо­ди­ла до кінця. Зос­та­ва­лось те­пер ко­рис­ту­ва­тись усім батько­вим доб­ром та над­бан­ням, жи­ти, як ду­ша за­ба­жає.

Одного ко­ни­ка й по­во­зоч­ки бу­ло вже Зосі ма­ло. Во­на спра­ви­ла по­воз­ку на ре­со­рах і дер­жа­ла па­ру доб­рих ко­ней, по­го­ни­ча вбра­ла в го­родську че­мер­ку і в ши­ро­ченні ша­ра­ва­ри. Бу­ло про­ле­тить во­на по місті, - всі жи­ди очі по­витріща­ють, всі па­ни за­див­ля­ються. А по­го­нич га­няє коні та ко­тить, аж гря­зю­ка ле­тить на два сажні по обидві бо­ки!

Насправляла Зо­ся су­конь, яких ні в ко­го не бу­ло на ціле місто, вби­ра­лась, як кук­ла, вичісу­ва­ла ко­си, нак­ру­чу­ва­ла ло­ко­ни по ос­танній моді. Всіх міських дам во­на при­са­ди­ла до са­мої землі, всіх за­ло­ми­ла своєю кра­сою, своїм уб­ран­ням!

Тимчасом ста­ра Леміщи­ха все кво­ли­лась, та кво­ли­лась, та ко­ро­пи­лясь то на го­ло­ву, то на спи­ну: во­се­ни зляг­ла, а потім швид­ко вмер­ла.

Пішов Яким до про­тоєрея про­си­ти на по­хо­рон.

–  Як дас­те де­сять кар­бо­ванців, то піду по­хо­ваю ва­шу матір і вип­ро­во­жу аж до са­мої ями, - ска­зав він, при­га­ду­ючи не ду­же давні по­мин­ки по ста­ро­му батькові.

Яким одлічив де­сять кар­бо­ванців і пок­лав на столі, ди­ву­ючись: ще ніко­ли ду­хо­венст­во не тор­гу­ва­лось ні з ним, ні з йо­го покійним батьком.

Пішов Яким до ди­яко­на.

–  Як дас­те п'ять кар­бо­ванців, та ще й за­раз, то піду хо­ва­ти ва­шу матір.

Яким знов зди­ву­вав­ся, од­на­че му­сив ви­тяг­ти з ки­шені і пок­лас­ти на стіл п'ять кар­бо­ванців.

Тільки що вий­шов він за во­ро­та, стрічає дя­ка.

–  Прийдіть, будьте лас­каві, чи­та­ти псал­тир над матір'ю.

–  Чи з своєю за­кус­кою при­хо­ди­ти?
– про­мо­вив дяк, хи­та­ючись на но­гах, - три кар­бо­ванці за псал­тир, а то з місця не ру­шу!
– про­мо­вив дяк, лед­ве сто­ячи на но­гах.

Яким тоді тільки до­га­давсь, що всі злос­ту­ють на йо­го за па­на­хи­ду, ко­ли во­ни пішли од йо­го до­до­му не на­го­до­вані га­разд і не п'яні.

Один ти­тар ви­дав з церк­ви сук­но й став­ни­ки без гро­шей, звелів кільки раз дзво­ни­ти по душі, - це за то­го ве­ли­ко­го дзво­на, що Лемішка спра­вив у со­бор.

Вже не сім свя­ще­ників хо­ва­ли Леміщи­ху, як хо­ва­ли ко­лись Лемішку; не всі це­хи нес­ли з усіх цер­ков, - хо­ва­ли Ули­ту Си­дорівну ду­же прос­то: один про­то­поп з ди­яко­ном та з дя­ком. Вже не зби­ра­лись на обід старці з усього міста, з усіх сусідніх сіл, - зійшли­ся тільки ближчі сусіди, з'їха­ли­ся ро­дичі та де­котрі знай­омі небіжки, йду­чи за до­мо­ви­ною, всі мо­ло­диці зга­ду­ва­ли, як ко­лись хо­ва­ли Лемішку, який по­хо­рон, який обід справ­ля­ла ста­ра за йо­го ду­шу; всі го­моніли на невістку, на си­на, що ніби ви­пи­ха­ли з ха­ти матір у до­мо­вині на гро­бо­ви­ще.