Пригоди Гекльберрі Фінна
Шрифт:
Далі король торкнув герцога ліктем - я це добре запримітив - і, роздивившися на всі боки, побачив труну, що стояла в кутку на двох стільцях; а тоді він і герцог, обнявши один одного за плечі, а другою рукою тручи собі очі, попрямували повільно й урочисто до неї, і всі шанобливо розступалися, даючи їм дорогу, балачки та гомін припинилися, тільки шелестіло «Ш-ш!», а чоловіки скидали капелюхи й схиляли голови - і враз запанувала така тиша, що було чути, як муха пролетить. А коли негідники підійшли до труни, схилилися над нею й глянули на покійника, то вибухнули таким плачем, що їх, певно, чути було аж у Новому Орлеані; потім, обійнявши один одного за шию й поклавши підборіддя один одному на плечі, хвилин зо три, а може, й чотири заливалися
Трохи згодом король звівся на ноги, ступив кілька кроків наперед, погамував сльози та присилував себе виголосити промову, щось сльозливе та несосвітенне - тобто почав варнякати казна-що про те, яке то тяжке випробування, яке горе для них із братом - втратити небіжчика, не застати його серед живих, проїхавши чотири тисячі 368 миль... однак це випробування полегшується дорогим співчуттям та святими сльозами всіх присутніх, і тому він від щирого серця всім дякує і за себе, і за брата, бо неможливо ці почуття у словах вилити, всі слова нікчемні й бездушні... І отак він молов нісенітницю, аж набридло слухати; а тоді проплямкав преблагочесний святий «Амінь» та й ну знову так ревти, наче з нього живцем жили тягнули.
Тільки-но він замовк, як хтось у юрбі почав співати псалом, і всі, хто там був, підхопили його, долучивши й свої голоси до співу, і відразу стало веселіше й легше на душі, як буває тоді, коли тобі пощастить дременути з церкви. Що то за диво - музика! А після такого блягузкання та скиглення вона відсвіжила нас відразу, бо звучала щиро й зворушливо.
Потім король знову розпатякався: оголосив раптом, що він та його небоги дуже потішаться, якщо найближчі друзі їхньої родини зроблять їм ласку і завітають нині до них на вечерю та допоможуть обмити й обрядити покійника; і, коли б його нещасному братові смерть не стулила уста, він назвав би найдорожчі для нього імена, що їх так часто згадував у своїх листах; ось він назве їх одного за одним - це велебний містер Гобсон, та диякон Лот Хові, та містер Бен Ракер, та Ебнер Шеклфорд, та Леві Белл, та лікар Робінсон, та їхні жінки, та вдова Бартлі.
Велебний Гобсон та лікар Робінсон саме під цей час обидва промишляли у протилежному кінці містечка, тобто я маю на думці, що лікар випроваджував хворого на той світ, а пастор напучував його порадами. Адвокат Белл поїхав до Луїсвілла в якихось справах. Але інші були тут присутні, і всі вони підходили одне за одним і тиснули королю руку, дякували йому й розмовляли з ним; а потім вони стискали руку й герцогові, але нічого йому не казали, а тільки всміхалися й хитали головами, мов дурноверхі блазні, а той витворяв руками різні фіглі та все жебонів «Гу-гу-гу-гу-гу», наче немовля, що не вміє ще говорити.
А король знай ляпав язиком і водночас хитро випитував мало не про всіх у місті, не минаючи й послідущого собаки; водночас він згадував про всілякі незначні події, що траплялися в місті, чи то в Джорджевій родині, чи то в Пітеровій. І щоразу посилався на Пітерові листи, даючи всім наздогад, що все те писав до нього Пітер; звісно, то була нахабна брехня, бо всі відомості він випитав у того молодого телепня, якого ми підвезли до пароплава.
Потім Мері Джейн принесла листа, якого залишив її дядько, і король зачитав його вголос, зрошуючи рясними сльозами. Пітер Вілкс відписав дівчатам свій будинок та три
– Ого! Оце так удача! Що скажете? Слухайте, герцогу, адже ж це перевершує «Неабищо», еге?
Герцог погодився, що таки перевершує. Вони гребли золотняки руками, просівали їх крізь пальці, впускаючи їх з брязкотом додолу; тоді король мовив:
– Що й казати! Не забувайте - ми тепер брати померлого багатія й представники живих його спадкоємців, - це не найгірша роль для нас, герцогу. От що значить покладатися на провидіння. Зрештою, це найпевніша справа. Я перепробував усілякі способи, але кращого за цей годі шукати.
Кожен на їхньому місці задовольнився б цією купою грошви і взяв би її на віру. Та де там! Вони обов'язково мусили перелічити. Отож полічили - і вийшло на чотириста п'ятнадцять доларів менше. Король і каже:
– Морока б його вбила! Цікавий я знати, де він оті чотириста п'ятнадцять доларів подів?
Побідкалися вони трохи, а потім кинулися шукати й поперекидали все чисто. Тоді герцог сказав:
– Нічого не вдієш, небіжчик був хворий, міг і помилитись. Я гадаю, що саме так і сталося. Найкраще - це погодитися з тим, що так воно є, й промовчати. Обійдемося й без них.
– Звісно, обійдемося й без них! То пусте, я про те зовсім не жалкую! Мене от недолік турбує - ось про що я думаю. Ви розумієте й самі, що ми повинні удавати тут із себе людей дуже чесних, щиросердих та шляхетних. Гроші ці треба зараз же винести нагору та перелічити там перед усіма, щоб на нас не впало й найменшої підозри. Проте, якщо небіжчик твердить, що тут шість тисяч доларів, буде велика прикрість коли виявиться, що...
– Стривайте!
– вигукнув герцог.
– Давайте-но поповнимо недостачу.
– І він почав витрушувати золоті зі своєї кишені.
– Це чудова думка, герцогу! У вашої світлості й справді вельми світла голова!
– сказав король.
– Їй-богу, це ж таки «Неабищо» знову нам у пригоді стало!
– та й собі почав кишені вивертати, добуваючи звідтіля золоті монети й ставлячи їх стовпчиками.
Це їх мало не розорило, зате в торбині лежало рівно шість тисяч.
– Слухайте-но, - мовив герцог, - маю ще одну думку! Ходімо нагору, перелічимо прилюдно ці гроші, а потім візьмемо та й віддамо їх дівчаткам.
– Чудово, герцогу, дайте я притисну вас до моїх грудей! Блискуча ідея! Ну, й голова, вперше таку бачу! Ох, і хитра ж це штука - кращого й не придумаєш! Нехай тепер спробують нас підозрювати - це їм заткне рота!
Коли ми повернулися нагору, всі з'юрмилися навколо столу, а король почав рахувати гроші та складати їх стовпчиками, по триста доларів у кожному, - двадцять гарненьких маленьких стовпчиків. Усі дивилися на них неситими очима й облизувалися. Потім гроші згребли назад у торбину, а король, бачу, випростується й готується до нової промови. І за хвилю почав:
– Друзі! Мій бідний брат, що лежить отам, упокоївшись, у домовині, поставився вельми щедро до тих, кого залишив у цій земній юдолі. Він поставився вельми щедро до цих бідолашних маленьких овечок, яких любив та прихистив у себе в домі і які зосталися тепер без батька й без матері. Атож! І ми, ті, що знали його, знаємо, що він поставився б іще великодушніше до цих дівчаток, коли б не боявся образити свого любого брата Вільяма й мене.