Пригоди Гекльберрі Фінна
Шрифт:
– Отакої, нічого не второпаю...
Витяг з кишені паку старих листів, пильно розглянув їх, тоді розглянув писання літнього джентльмена, тоді знову листи, а далі й каже:
– Ось старі листи від Гарві Вілкса, а ось те, що написали ці двоє, і тут уже кожному ясно, що листи писані не їхньою рукою (король із герцогом розгубилися й сторопіли, збагнувши, як спритно отой адвокат припер їх до стіни), а ось писання цього новоприбулого джентльмена, і кожен легко пересвідчиться, що й він також цих листів не писав - до того ж такі кривульки взагалі важко за письмо вважати. А оце листи від...
Новоприбулий джентльмен
– Коли ваша ласка, дозвольте мені пояснити, в чім річ. Моєї руки ніхто не розбирає, крім брата, і він завжди переписує мої листи. Отже, ви бачили його письмо, а не моє.
– Ага, - скрикнув адвокат, - он воно що! Я маю також і Вільямові листи; отож, коли б він згодився написати рядків зо два, ми поба...
– На жаль, він не може писати лівою рукою, - пояснив літній джентльмен.
– Якби він володів правою рукою, ви пересвідчилися б, що він писав і мої, й свої листи. Зверніть увагу на письмо, прошу - листи писані однією рукою.
Адвокат порівняв листи і сказав:
– Мабуть, що так; у кожному разі, я знаходжу зараз куди більшу схожість, аніж раніше. Ну-ну-ну! Я вже гадав був, що ми натрапили на слід, а тепер знову збилися на манівці. Проте можна вважати, що одну річ цілковито доведено - оці двоє ніякі не Вілкси.
– І він кивнув головою на короля й на герцога.
І що ж ви гадаєте? Цей старий осел піддався? А дзуськи! Звісно, що ні! Він сказав, що така проба нічого не варта. Мовляв, брат його Вільям такий жартівник, яких ще світ не бачив. Вільям і не думав писати по-справжньому; тільки-но взявся за перо, відразу ж було видно, що зараз обов'язково щось викаблучить. Він так розпатякався, що вже й сам у свої слова повірив. Однак новоприбулий джентльмен перебив його і сказав:
– У мене з'явилася одна думка. Чи є тут хтось з тих людей, що допомагали обряджати мого брата... тобто покійного Пітера Вілкса?
– Атож, - озвався якийсь чоловік, - це ми з Ебом Тернером допомагали. Ми обидва тут.
Тоді літній джентльмен звернувся до короля:
– То, може, цей джентльмен буде такий ласкавий сказати мені, що саме нататуйовано в Пітера на грудях?
Отут королеві треба було живо зметикувати, бо зараз-таки завалиться, наче підмита водою брила - так оте все його зненацька застукало; це ж бо, розумієте, запитання, що хоч кого повалить; тут треба відразу щось відповідати, а він і сном і духом не знає, що саме на тому покійникові нататуйовано! Він навіть зблід трохи, опинившися на слизькому. Раптом у кімнаті стало тихо-тихо, всі посунулися наперед і вп'ялися очима в короля. Ну, думаю собі, тепер уже він обов'язково признається, не варто більш прикидатись! Гадаєте, він скорився? Еге, де там! Хоч цьому важко й повірити. Він, мабуть, сподівався виморити цих людей, забиваючи їм баки, аж поки всі потомляться й розбредуться по своїх домівках, а тоді вони з герцогом накивають п'ятами. Чи сяк, чи так, а він не ворухнувся, а тоді знову почав усміхатися та й каже:
– Гм!.. Складна то річ - ого, ще й яка!
Сер, я можу сказати вам, що саме було нататуйовано в нього на грудях. Невеличка, тоненька блакитна стрілка - так, саме стрілка; а якщо добре не придивитися, то її й не помітиш. Ну, що ви на це скажете, га?
Такого зухвальця, як наш старий шкарбун, я ще не бачив!
Тим часом новоприбулий джентльмен рвучко обернувся
– О! Ви чули, що він сказав! Був такий знак на грудях Пітера Вілкса?
Обидва в один голос відповіли:
– Ні, ми не бачили такого знака.
– Чудово!
– мовив літній джентльмен.
– Натомість ви мали побачити в нього на грудях невиразні маленькі літери П та Б (саме так він позначав свої ініціали за молодих років), та ще В, із рисочками між ними, отже: П-Б-В.
– І він начеркав усе те на клаптику паперу.
– Ну, кажіть, бачили ви такий знак?
Знов обидва в один голос відповіли:
– Ні. Ми взагалі ніяких знаків не бачили.
Ну, тут люди не стерпіли й почали кричати:
– Це все одна зграя! В річку їх кинути! Втопити їх!
На жердині їх повозити!
Горлали всі разом, тож гамір здійнявся страшенний. Проте адвокат скочив на стіл і гукнув щосили:
– Джентльмени... джентльмени! Схаменіться... Слухайте-но... два слова... лише два слова... Прошу! Ще є один вихід - ходімо на кладовище, викопаймо тіло й подивімося!
Це всім сподобалося.
Всі заревли «Ура!» і кинулись надвір, але адвокат та лікар закричали їм навздогін:
– Зачекайте, не кваптеся! Хапайте цих чотирьох та хлопця. Нехай теж подивляться!
– Згода!
– загула юрба.
– І якщо ми не знайдемо ніякого татуювання, то лінчуємо всю зграю.
Я так і прикипів до місця з переляку. Але про те, щоб дременути, не могло бути й мови. Вони згребли нас і потягли за собою просто на кладовище, до нього треба було йти берегом річки з півтори милі; а слідом за нами посунуло ціле містечко: ми великого шелесту наробили, та й час був іще досить ранній - дев'ята година.
Коли ми проходили повз наш будинок, я пожалкував, що відіслав Мері Джейн за місто, бо варто було тільки подати їй знак - і вона вибігла б з будинку, урятувала б мене і виказала б наших шалиганів.
Отож ціла юрба мчала берегом річки, немов оскаженіла зграя диких котів. Небо враз потемніло, почала блискавка спалахувати й моргати, вітер заскиглив між листям, і від того ще дужче морозом проймало. Такої біди мені ще не траплялося! Я був немов ошелешений - усе вийшло зовсім не так, як я собі думав: замість того щоб вчасно вшитися й звіддаля дивитись на всю ту комедію, замість Мері Джейн, яка підтримала б мене і звільнила б в скрутну хвилину, тепер лише якесь татуювання могло врятувати мене від наглої смерті. А якщо ніяких знаків не знайдуть...
Мені навіть і подумати було страшно, що тоді станеться; але й про щось інше я також думати не міг. Надворі дедалі поночіло - саме час, щоб дременути, та довготелесий Гайнс міцно тримав мене за руку, а це все одно, що силкуватися втекти від Голіафа. Гайнс тяг мене щосили за собою; він такий був збуджений, що я ледве встигав дрібцювати поруч нього.
Добравшись до кладовища, юрба протовпилася крізь браму й розлилася по ньому, наче та повінь. Коло Пітерової могили виявилося, що заступів принесено в сто разів більше, аніж було треба, а нікому й не спало на думку прихопити з собою ліхтаря. Однак вони заходилися копати при спалахах блискавиці, а по ліхтар послали до найближчої хати, за півмилі від кладовища.