Пригоди Гекльберрі Фінна
Шрифт:
З одного боку, плавав я, наче вареник у маслі, а з другого— як кислиця в багні. Річ у тім, що я почувався дуже приємно, удаючи Тома Сойєра, поки на річці надсадно не запихкав пароплав. Тут мені раптом стрельнуло в голову, а що, як Том Сойєр приїхав із цим рейсом? А раптом він зараз увійде до кімнати та й назве мене на ім'я, перше ніж я встигну йому моргнути?
Треба вжити якихось заходів, зівати не можна; я мусив вийти назустріч та перестріти його. Ну, я й сказав господарям, нібито треба мені до міста з'їздити та свої речі забрати. Старий похопився був їхати зі мною, але я відмовився від того,
Розділ XXXIII
Вирушив я до міста візком. Доїхав до половини дороги, дивлюсь — хтось їде мені назустріч. Хто б же це міг бути? Том Сойєр! Тоді я зупинив коня й став чекати, поки він наблизиться. «Стійте!» — гукнув я, візок зупинився проти мене, а Том розтулив рота та так і завмер; потім ковтнув разів зо два, зо три, немов йому в горлі пересохло, та й каже:
— Я тобі нічого лихого не заподіяв, сам знаєш. То чого ж ти на цей світ повернувся та до мене з'явився?
А я йому на те:
— Я не повертався, бо й не помирав ніколи.
Почувши мій голос, він трохи оговтався, хоч і не зовсім.
Далі каже:
— Не чіпай мене: був би я привидом, нізащо не чіпав би тебе. Дай чесне індіанське, що ти не примара.
— Чесне індіанське, не примара, — відповів я.
— Гаразд… я… я… гаразд… воно, звісно… Проте здається мені… ніяк думок не зберу докупи, не збагну ніяк… Зажди-но, адже ж тебе вбили?
— Ніхто мене не вбивав, я сам усе те підстроїв. Ходи сюди та обмацай мене, коли не віриш.
Так він і зробив, і це його переконало; і так він зрадів, побачивши мене, що не знав, що й почати. І заманулося йому про все відразу дізнатися, бо це ж таки була не якась там пригода, а головне — таємнича; оця загадковість і взяла його за живе. Проте я вмовив його відкласти цю розповідь на майбутнє. Візникові загадали ми почекати, а самі від'їхали в своєму візку трохи далі, і я розповів Томові, в який клопіт я вскочив, і запитав у нього, як він гадає — що нам робити? Він попросив дати йому хвилинку спокою, щоб поміркувати. Подумав він трохи, подумав та й каже:
— Так, надумав я. Бери мою валізку у свій візок і скажи, що вона твоя; завертай назад, та не поспішай, — диви, не приїдь додому раніше, ніж потрібно. Я зараз вернуся до міста, а тоді подамся за тобою слідком і приїду за чверть чи за півгодини після тебе; ти спершу удаватимеш, ніби мене не знаєш.
Я кажу:
— Гаразд, але почекай хвилинку. Я тобі ще одну річ маю сказати — цього, крім мене, ніхто не знав. У них є негр, якого я намагаюся викрасти з неволі. Звуть його Джім — це той самий Джім, що був у старої міс Уотсон.
— Що?! Та Джім… — почав був він, а тоді замовк та й замислився.
А я до нього далі:
— Я знаю, що ти скажеш. Ти скажеш, що це підлий та безчесний намір. Але що є, то є. Я таки негідник і хочу його викрасти, а тебе прошу мовчати й нікому про те ані слівця. Згода?
Очі в нього загорілися, й він промовив:
— Я сам допоможу тобі його викрасти!
Мені з несподіванки аж у голові замакітрилося. Таке почути я аж ніяк не сподівався і мушу сказати, що Том Сойєр упав у моїх очах. Я не міг відразу повірити. Том Сойєр — викрадач негрів!
— Сто чортів! — скрикнув я. — Ти жартуєш.
— Та ні, зовсім не жартую.
— Ну, гаразд, — сказав я, — жартуєш чи не жартуєш, але якщо почуєш якусь розмову про втеклого негра — не забувай, що ти ні сном ні духом його не знаєш, і я теж не знаю.
Тоді ми перенесли до мого візка його валізку, і він поїхав в один бік, а я — в другий. Та, звісно, за всілякими думками та на радощах я й забув, що слід їхати не поспішаючи, і вернувся набагато раніше, ніж слід було, зважаючи на далеку дорогу.
Старий, що з'явився на дверях, здивувався:
— Чудасія! Хто б міг подумати, що моя кобилка така спритна! Шкода, що ми часу не замітили. А конячина анітрохи не спітніла! Диво, та й годі! Ге, тепер я й за сотню доларів не віддам її, слово честі. А я ж хотів був продати її за п'ятнадцять, — думав, що вона більшого не варта.
Більш нічого не сказав. Такої доброї душі, такого простосердого старого, як оцей, немає на світі. Та то й не диво: адже ж він був не тільки звичайний фермер, а ще й проповідник: по той бік плантації була в нього маленька рублена церковця, яку він збудував власним коштом, — то була одночасно і церква, і школа; проповідував він задурно, не брав ні гроша, та, правду кажучи, не було за що й брати. На Півдні часто-густо можна зустріти таких фермерів-проповідників, що так само проповідують задурно.
Приблизно за півгодини під'їжджає візком до воріт і Том; тітка Селлі побачила його крізь вікно, бо до воріт недалеко — ярдів п'ятдесят, не більше, — та й каже:
— Гляньте, іще хтось приїхав! Цікаво, хто це? Мабуть, хтось не з тутешніх. Джіммі (це до одного з дітлахів), біжи-но до Лізи та скажи, щоб поставила ще одну тарілку на стіл.
Усі кинулися до дверей, бо ж, звісно, чужий гість щороку тут не буває, а вже як і приїде, то переполоху наробить більше, ніж жовта пропасниця. Том перебрався через перелаз та попрямував до будинку; візок покотився дорогою назад до містечка, а ми всі скупчилися в дверях. Том був у гарному настрої: глядачі є, а решта була для Тома Сойєра діло просте. І хай він трохи пиндючився за таких обставин, це йому не вадило. Том був не з таких хлопчаків, щоб іти через двір, полохливо тупцяючи, мов овечка, — ні, він ступав упевнено, поважно, як баран. Наблизившись до нас, він підійняв трохи капелюха, та так манірно й неквапливо, немов то була покришка від коробки з метеликами і він не хотів їх переполохати, і сказав:
— Містер Арчібалд Ніколс, якщо не помиляюсь?
— Ні, мій хлопче, — відповів йому старий, — на жаль, І візник підвів вас: Ніколсова садиба звідси милі за три з гаком. Прошу, прошу до господи!
Том озирнувся через плече та й каже:
— Надто пізно, візника вже не видно.
— Так, синку, він уже поїхав, а ви заходьте й пообідайте з нами; а потім ми запряжемо конячину й відвеземо вас до Ніколса.
— О, то вам зайвий клопіт! Ні, я не можу того дозволити! Я піду пішки, така віддаль для мене дурниця!