Пригоди Гекльберрі Фінна
Шрифт:
— Ну, це-то до діла, — кажу, — а решта що має означати?
— Нам тепер ніколи про те розводитись, — відповів він, — нам треба поспішати та мерщій забиратися звідси.
— Ну, добре, — кажу я, — але хоч щось із того поясни. Що означає «пов'язка»?
— Пов'язка… пов'язка… це… ну… Та не треба тобі того знати. А йому я покажу, як це робиться, коли треба буде.
— Пусте, Томе, — кажу. — Я думаю, ти міг би все ж сказати людині. А що то за «чорна смуга з лівого боку»?
— Я й сам не знаю. Але Джім повинен обов'язково її мати. В усіх вельмож вона є.
Ото він завжди так викручується.
Покінчив він справу з гербом, а тоді взявся до решти — почав складати скорботний напис, що його Джім мав вишкрябати на стіні, бо всі так роблять. Том придумав багато всяких написів, написав їх на клаптику паперу й зачитав нам:
«1. Тут розбилося серце в'язня.
2. Тут бідолашний в'язень, забутий усім світом і друзями, тягнув своє мізерне животіння.
3. Тут розбилося самотнє серце, й жива душа полинула на спочинок по тридцяти семи роках осібного ув'язнення.
4. Тут, без рідних і без друзів, по тридцяти семи роках гіркого ув'язнення, загинув шляхетний незнайомець, позашлюбний син Людовіка Чотирнадцятого».
Томів голос тремтів під час читання — він так зворушився, що трохи не розплакався. А потім ніяк не міг вирішити, якого ж саме написа муситиме Джім нашкрябати на стіні — всі вони були однаково гарні; кінець кінцем Том запропонував надряпати їх усі. Джім сказав, що він і за рік не впорається всю цю нісенітницю цвяхом на колоді награмузляти, та він до того ж і літер писати не вміє; але Том заспокоїв його, мовляв, він сам йому всі літери понакреслює, і Джімові залишиться тільки обвести їх, та й усе. Том подумав трохи, а тоді каже:
— Ні, карбувати такі написи на колоді ніяк не випадає: у в'язницях не буває дерев'яних стін. Треба карбувати на камені. Ну що ж, добудемо камінь.
Джім сказав, що камінь ще гірший за колоддя; таке карбування відбере силу-силенну часу. Том сказав, що я йому допомагатиму, і підійшов подивитись, як у нас посувається справа із перами. Ох, і марудна та тяжка ця робота! Ще й руки мої ніяк не гоїлись, і справа ніяк не клеїлась. Отже, Том запропонував:
— Я знаю, як це залагодити. Нам однаково потрібний камінь для герба й для скорботних написів, тож ми можемо одним махом убити двох зайців. Біля тартака валяється здоровецьке жорно, от ми його й поцупимо, — на ньому можна карбувати, і пера гострити, і пилку також.
Думка була й справді мудра; та й жорно було, нівроку, величеньке, а проте ми сподівалися, що якось упораємося. Над північ подалися ми до тартака, залишивши Джіма за роботою. Ми поцупили те жорно й покотили його додому. Ох, і набралися ж ми з ним лиха!.. Так старалися, аж очі нам рогом лізли, а воно все падає й падає набік, мало нас не розчавило. Том сказав, що те кляте жорно таки одного з нас розчавить, поки докотимо його до хати. На превелику силу доперли ми його до півдороги та й зовсім із сили вибились — аж піт проймає. Бачимо, самі не подужаєм, треба Джіма на підмогу кликати. Ну, то він підважив своє ліжко, зняв із ніжки ланцюга, обмотав його собі круг шиї і підкопом виліз із халупи, а тоді разом наперли ми на те жорно скільки сили й покотили далі, як пір'їнку; а Том тим часом верховодив. Він був до того діла майстер! Жодному хлопцеві й не дорівнятися — такий був із нього розпорядник! Еге ж, він усе чисто знав, що й до чого.
Хоч підкоп був досить широкий, та все-таки жорно не могло крізь нього пролізти; довелося Джімові взятися за кайло й докласти рук. Тоді Том надряпав цвяхом на жорні написи й засадив Джіма до роботи, із цвяхом замість зубила та залізним шворнем замість молотка (ми його знайшли серед різного мотлоху в комірчині) — і загадав Джімові працювати, поки згорить уся свічка, а вже тоді лягати спати, та тільки спершу сховати жорно під солом'яником і спати на ньому. Ми допомогли Джімові надіти назад ланцюга на ніжку його ліжка і вже хотіли вернутися до своєї кімнатки, коли це Томові раптом знову щось у голову стукнуло й він спитав:
— У тебе є тут павуки, Джіме?
— Ні, сер! Дяка богові, немає, містере Томе.
— Гаразд, ми тобі їх роздобудемо.
— Ой, не доведи боже, голубчику! Не треба мені павуків! Я їх боюся. Як на мене, то вже ліпше гримучу змію.
Том задумався на хвильку, а тоді й каже:
— Чудова думка! Мабуть, так і раніше робили. Звісно, робили! Ну, просто прекрасна думка, їй-богу! А де ж ти її триматимеш?
— Кого триматиму, містере Томе?
— Як кого? Гримучу змію.
— Господи помилуй!.. Ой паночку, згляньтеся на мене! Та якщо гримуча змія сюди залізе, я власною головою стіну провалю, а таки вискочу звідси!
— Ат, дурниці, Джіме! Ти потроху звикнеш до неї та й перестанеш боятися. Згодом ти зможеш навіть її приручити.
— Приручити?
— Авжеж, дуже просто. Кожна тварина любить, щоб її прилащили, і навіть не подумає кусати людину, яка її пестує. Ти міг би вичитати те з першої-ліпшої книжки. В кожному разі, спробувати не завадить — хоча б на два-три дні. За короткий час ти можеш змію так приручити, що вона тебе полюбить, і спатиме з тобою, й на хвилинку не схоче з тобою розлучатися; звиватиметься навколо твоєї шиї й устромлятиме свою голову тобі у рот.
— Ой, прошу ж я вас, містере Томе, не кажіть такого, голубе мій! Я не можу цього стерпіти!.. Вона встромлятиме свою голову мені в рот?.. Спасибі за ласку! Хай бог милує! Е, ні! їй доведеться довгенько чекати, щоб я її попрохав. Та й спати з нею в одній постелі не маю я й найменшого бажання.
— Джіме, не строй із себе дурня! В'язень мусить мати якогось прирученого звіра, і якщо досі ніхто гримучих змій не приручав, то тим більше випаде тобі честі, й це прославить тебе на віки.
— Ой, містере Томе, та не хочу я такої слави. Та яка ж буде з того слава, коли їй забагнеться в підборіддя мене вкусити… Ні, сер, звільніть мене від такої напасті.
— Та невже ж ти й спробувати не можеш? Я прошу тебе, щоб ти тільки спробував, а нічого не вийде — кинеш.
— Еге… а як та бісова гадюка мене вкусить, то не буде вже чого й кидати. Містере Томе, я ладен вам на догоду все, що хочете, зробити, та якщо ви з Геком принесете сюди гадюку й примусите мене її приручати, я втечу звідси, їй же богу, втечу!