Пригоди Румцайса

Чтвртек Вацлав

— Зараз ти мені вистрелиш на Їчин! — сказав він і здмухнув увесь порошок з долоні прямо Румцайсові в ніс.

Румцайс затнувся, почервонів і відчув, як у нього всередині гугонить. Тільки й спромігся вигукнути:

— Так я ж увесь Їчин розіб'ю!

Манка підскочила і миттю повернула Румцайса в інший бік.

Пролунав вибух.

Їчин залишився цілий, але з того дня на горі Зебін до сьогоднішнього дня зяє здоровецька яма.

— Краще вже так, аніж по людях, — промовив Румцайс.

Посадив він генерала у сідло і по-розбійницькому

кресонув нігтем об ніготь під хвіст генеральському коню. Той як рвонув з місця, то спинився разом із своїм генералом аж у стайні прусського короля Фріца.

11. Як Румцайс ходив по сіль

Румцайс ще не зовсім видужав од нежиті і не пересердився ще на прусського генерала; тому зварила йому Манка семикратної юшки. Така юшка над усе смакує розбійникам. Однією пайкою вони снідають, другою — обідають, третьою — вечеряють, четвертою пайкою можна змастити підметки, п'ятою вичистити пістоль, шостою залити вогнище, а сьома пайка знадобиться розбійникові, якщо вночі схочеться йому пити.

Коли Манка варила таку юшку, підійшов Румцайс до казана, скуштував та й каже:

— Щось вона у тебе недосолена.

— Коли так, то треба підстерегти якогось купця і пограбувати його на пучку солі, — відповіла Манка.

Румцайс засунув за пояс пістоль, заряджений жолудем, і сховався в кущах над дорогою, якою купці возили сіль до Їчина. Полежав там якусь часину, а купець не йде та не йде. Вже хотів був Румцайс повернутись і посьорбати несолоної юшки, коли раптом вдаліші показався якийсь дивний молодик. Одягнений він був як на бал і, йдучи по дорозі, пританцьовував та сам собі пригравав на сопілці.

Румцайс хотів його краще роздивитись, але тільки вистромив із кущів розбійницьку голову, як молодик той зойкнув із переляку, зомлів та й упав серед моху. Румцайс став над молодиком і замислився, якою ж травичкою привести його до тями.

Аж тут прибігла Манка.

— Вже дістав солі, Румцайсе?

— Авжеж, насолив собі, — озвався Румцайс і показав на непорушного молодика.

Що тільки не робили Румцайс і Манка — незнайомець не приходив до тями. І Манка, аби довідатись, хто він такий, зазирнула в лист, який знайшла у нього в кишені.

— То це ж учитель танців, музики і добрих манер! — вигукнула Манка. — А далі тут написано, що він мусить із сьогоднішнього дня давати в Їчині уроки дочці зброяра Галіржа Елісбетці. А якщо, мовляв, не почне сьогодні тієї служби, то хай і зовсім туди не приходить.

Румцайс замислено глянув на блідого молодика.

— Таким він не дуже затанцює. Та не кидати ж хлопця в біді! Поки він очуняє, піду сам на службу до Галіржа.

Манка, почувши це, теж мало не зомліла.

— Може, воно й не так тяжко буде, — сказав Румцайс і схилився перед Манкою в такому глибокому уклоні, аж ненароком вивернув пеньок ногою.

Манка почистила його віхтиком соломи, розчесала йому чуприну і бороду гребенем, яким збирають ягоди-чорниці, і виштовхала з лісу:

— Дивись

же, зароби мені хоч солі до юшки!

Румцайс ішов собі та ішов і зупинився аж перед дверима зброяра Галіржа. Плюнув собі на чоботи, почистив їх рукавом і тихенько постукав. У коридорі ж це пролунало так голосно, наче хтось стріляв із рушниці.

Двері розчинилися, і на порозі стала молоденька дівчина, схожа на яблуньку, — в рожевому платтячку з оборками і з косами, розпущеними по плечах.

— Це ти будеш Елісбетка? — промовив Румцайс своїм найприємнішим голосом, процідженим через бороду.

— Я, — кивнула дівчина, — тільки мамуні немає вдома.

— Оце добре! — радісно сказав Румцайс. — Я прийшов вчити тебе грати на піаніно, танцювати і поводитись по-панському.

Елісбетка завела його до великої кімнати, де стояло піаніно.

— Ну, почнім найперш із танців, — сказав Румцайс.

Посадив він Елісбетку за піаніно, міцніше насунув на голову капелюх із букової кори і пробіг пальцями по всіх швах, чи ніде нічого не тріснуло.

— Ось я затанцюю, а ти дивись, потім за мною утнеш.

Елісбетка почала підбирати на піаніно музику. Румцайс упіймав такт, притупнув ногою і клацнув з усієї сили закаблуками. Музика була ніжна, але Румцайс гупав ногами по-розбійницькому — так, що будинок трусився до самого льоху.

— Надто тоненько граєш ти, яблунько, — сказав Румцайс Елісбетці. — Поки я у твою музику вслухаюся, то забуваю, якою ногою ступати.

Сів він сам до піаніно і сказав, що тепер танцюватиме Елісбетка. Та ледве Румцайс по-розбійницькому вдарив по клавішах, як ззаду з піаніно полетіли молоточки. Елісбетка вдарилась у сльози. Що, мовляв, скаже мамуня, коли повернеться додому?..

— Не плач, — сказав Румцайс, — що я зіпсував, те я і полагоджу.

Підійшов він до вікна, визирнув тихесенько і блискавичним румцайсівським рухом спіймав у повітрі вісім пташок. Кожна з них була настроєна на іншу ноту, і Румцайс посадив їх у піаніно одну за одною. Кропив'яночку найвище, щоб цвірінькала дискантом, а голуба на самий низ, щоб туркотів басом.

Елісбетка знову підхопила плаття пальчиками, а Румцайс скомандував пташиному піаніно:

— Ану, тихенько!

І піаніно заграло так, як співають у лісі пташки, коли пробуджуються зі сну, і музика була така ніжна й тиха, що Румцайс мусив прикласти долоню до вуха, аби щось почути.

Елісбетка ж під ту музику танцювала, як справжня балерина. Румцайс рахував їй «раз-два-три», «раз-два-три» і радів, що гідно заступив блідого молодика.

Раптом двері кімнати відчинилися. На порозі стояла жінка зброяра Галіржа. Побачивши у своєму домі розбійника, вона мало не закричала, і рука її мимоволі підлетіла до рота. Тоді Румцайс на доказ того, що він заступає вчителя танців, музики і добрих манер, ступив назустріч господині і схилився перед нею в глибокому іспанському уклоні. Та, на лихо, зачепив великим пальцем за курок, і голландський пістоль за поясом у нього гучно вистрелив.