Пригоди Румцайса
Шрифт:
І помчали вони, як вітер. Майорів на вітрі зелений княгинин кринолін, а у князя тричі зривало з голови перуку.
На озері тим часом було спокійно. Волшовечек сидів на глибині біля затички і, коли риби парами пропливали повз нього, говорив їм:
— Целеброовумтуум!
Це така водяницька приказка для риб'ячих весіль.
Але тут наче вітром принесло високе панство. Карета з імператором трохи не влетіла в озеро. Конюхи і форейтори скакали довкола, як крупа на камені.
Із
Невода він швидко кинув, бо тягти його сам не подужав; з вершею або хваткою треба було лізти у воду; а коли взявся за сачок, накапало йому за вуха.
Князь і княгиня метушилися навколо імператора, але за що хапались, те відразу мусили й облишити. Бо імператор весь час говорив:
— Я сам!
Словом, закинули вони разом аж тридцять вудок в озеро. А імператор ходив від вудки до вудки і смикав за кожну.
Волшовечекові гидко було дивитися, як ці троє псують рибам весілля. Взяв він трьох чорних раків і послав їх у дорогу, наказавши:
— Найбільший — на пана імператора, середульший — на князя, а менший — на княгиню.
Полізли раки, а Волшовечек сидить на дні й прислухається.
Раки попрацювали на совість і на славу.
— Фі!
Це скрикнула княгиня.
— Прокляття!
Це вигукнув князь.
— Крайцбенедек! А бодай вам!
Це вилаявся сам імператор.
Бо кожного боляче вщипнув рак.
За мить Волшовечек почув, як військові сурми засурмили тривогу, й імператор закричав:
— Мене зрадили!
І далі:
— Я покараю зрадників на місці! На чотирьох верхніх ставках наказую шнель-шнель зірвати шлюзи, щоб уся вода ринула на зрадницьке озеро і вщент рознесла цю греблю!
Увесь імператорський почет кинувся до верхніх ставків. А сам пан імператор поїхав до Відня — показати лікарям, у яке місце вщипнув його рак.
На ту пору Румцайс саме студив собі п'яти у струмку. Раптом біля ноги в нього майнула рибка і закричала: — І все це несеться до нашого озера!
Була вона ще маленька і не запам'ятала всього, що сказав їй Волшовечек.
Румцайс мерщій застромив ноги в чоботи, вхопив Манку та Ціпісека, і вони побігли до озера.
На озері справи були вже кепські. Гребля сунулась, ще мить — і розвалиться.
— Підіпріть мені ноги! — крикнув Румцайс Манці й Ціпісекові.
Вони підперли йому ноги, і Румцайс великою своєю румцайсівською силою почав тримати греблю.
Коли вода пробилася поряд, затулила те місце долонею Манка. А коли забризкало ще далі, Ціпісек заткнув щілину мізинцем.
Отак
19. Як Румцайс дмухав назустріч завірюсі
Одного разу прихилив Румцайс вухо до землі та й каже:
— Чую я, як од Відня поспішає гонець. Але часу досить. Йому сюди їхати ще сім австрійських миль.
Вирушив Румцайс з дому і зустрів гінця на роздоріжжі. Був то чолов'яга в білому каптані, а саме такі посланці носять таємні доручення його імператорської величності.
— Із чим їдеш? — гукнув йому Румцайс.
А що вигукнув він по-румцайсівському, із гінця таємні доручення так і посипалися.
— Його імператорська величність наказує панові князю, щоб не лаявся тільки по-французьки й по-німецьки. А хай трішки лається і чеською мовою, щоб його за це в Їчині дужче любили.
— І чого тільки немає в голові у його величності! — промовив сам собі Румцайс і відпустив гінця їхати далі.
І от уже третій день ходять по Їчину князівські слуги — скликають людей на ринковий майдан, де пан князь буде лаятися по-чеськи.
Румцайс сказав:
— Аби тільки з цього діла не стало знову якоїсь біди для міста.
Узяв він Манку та Ціпісека, і всі троє теж пішли на ринок.
На високому помості посеред майдану сидів пан князь, а під помостом сиділа княгиня в золотому кріслі. Князь був одягнений в артилерійську куртку — щоб його прокльони гриміли, мов постріли з гармати.
Людей зійшлося, ніби в базарний день. Усі хотіли почути, як пан князь лаятиметься чеською мовою.
Розпоряджався всім лакей Фріцек. Він заткнув княгині вуха шовковими ганчірочками, виліз на поміст і крикнув до людей:
— Ану, тихше! А то пан князь буде лаятися тільки по-німецьки!
Запала тиша. На церкві святого Якуба бемкнув дзвін, і пан князь почав готуватися до першого прокльону. Набрав у груди повітря, наче ковальський міх, щоб вистачило дихання. Та на перший раз у нього нічого не вийшло. Вдруге з рота в нього вирвався свист, як із морського свистка. Тільки на третій раз усе вийшло як слід, аж занадто.
Пан князь затупотів ногами і хотів був вигукнути:
— А бий тебе грім, бісова забрьохо!
Та язик у нього якось дивно повернувся, і з князівського рота вилетіло:
— А бий тебе грім, бісова завірюхо!
У цю ж мить поряд з ним стала якась дивна жінка. Не стара й не молода, в лляній хустині й довгій сорочці з товстого полотна.
— Хто тобі дозволив стати поряд зі мною на помості? — закричав князь.
Та жінка в хустині не дуже дала на себе кричати. Голоском гострим, наче вітер, що віє через осоку, вона відрізала: