Пригоди Шерлока Холмса. Том 1
Шрифт:
— За нею дали, як я зрозумів, добрий посаг.
— Авжеж. Але це в звичаї моєї родини.
— І він, напевно, залишиться при вас, адже вас уже повінчано?
— Правду кажучи, я тим не цікавився.
— Природно, що так. Чи бачили ви міс Доран напередодні вінчання?
— Так.
— Чи в доброму гуморі вона була?
— В найкращому. Без упину говорила про те, як ми житимемо далі.
— Он як! Цікаво. А вранці, перед весіллям?
— Вона була дуже весела, принаймні до кінця вінчання.
— А потім ви помітили в ній якусь зміну?
— Так, правду кажучи, тоді я вперше
— І все-таки розкажіть, будь ласка.
— О, то було щось дитяче. Вона впустила букет, коли ми з нею йшли від вівтаря. Ми саме минали передню лаву, й букет упав якраз під її ноги. На якусь мить сталося замішання, але джентльмен, що сидів на лаві, одразу підвівся, нахилився й подав їй букет, який анітрохи не попсувався від падіння. І все-таки, коли я заговорив про це з нею, вона обірвала мене, а потім, у кареті, по дорозі додому, виглядала так, ніби її по-дурному схвилювала ця дрібничка.
— Отакої! Ви кажете, що на лаві сидів якийсь джентльмен. То в церкві все-таки була стороння публіка?
— Так. Без цього не обійтися, коли церкву відчинено.
— Цей джентльмен не належав до друзів вашої нареченої?
— Ні, ні, я лише заради ввічливості називаю його джентльменом; зовні це людина не з нашого кола. Я навіть не роздивився його як слід. Але ми, здається мені, дещо відхилилися від теми...
— Отож леді Сент-Саймон, повертаючись з вінчання, була вже не в такому доброму гуморі, як перед тим? Що вона зробила, коли увійшла до батьківського дому?
— Я бачив, як вона розмовляла зі своєю покоївкою.
— А хто вона така, ця покоївка?
— Її звуть Аліса. Вона американка й приїхала з Каліфорнії разом з господинею.
— Довірена служниця?
— Навіть занадто довірена. Мені завжди здавалося, що господиня забагато їй дозволяє. Проте в Америці на такі речі дивляться інакше.
— Як довго вона розмовляла з цією Алісою?
— Хвилин декілька. Я не пам’ятаю, бо саме був зайнятий.
— Чи чули ви, про що вони говорили?
— Леді Сент-Саймон сказала щось про «загарбану ділянку». Вона частенько закидає ці американські слівця. Я й гадки не маю, що вони означають.
— Американська говірка часом дуже виразна. А що робила ваша дружина після того, як скінчила розмову з покоївкою?
— Вона пішла до їдальні.
— Попід руку з вами?
— Ні, сама. Вона цілком незалежна в таких дрібницях, як ця.
Хвилин за десять після того, як ми сіли обідати, вона поспіхом підвелася, кинула зо два слова вибачення й вийшла з кімнати. Більше вона не повернулася.
— Але ж ця покоївка Аліса, як я зрозумів, посвідчила, що господиня увійшла до своєї кімнати, накинула на весільну сукню довге пальто, взяла капелюшок і пішла.
— Саме так. Потім її бачили в Гайд-парку — вона йшла в товаристві Флори Міллер, жінки, яку нині заарештовано, — то вона вранці того дня влаштувала скандал у домі містера Дорана.
— Так, так. Я хотів би дізнатися дещо про цю молоду леді й про ваші стосунки з нею.
Лорд Сент-Саймон знизав плечима й підняв брови.
— Кілька років ми з нею були
— Чи чула все це ваша дружина?
— Ні, дякувати Богові, ні.
— А потім на вулиці бачили, як вона йшла поряд із цією жінкою?
— Так. Оце містер Лестрейд із Скотленд-Ярду і вважає найтривожнішим. Він думає, що Флора виманила мою дружину з дому й приготувала для неї якусь страшну пастку.
— Що ж, цілком можливо.
— Ви теж так думаєте?
— Ні, цього я не сказав. Але хіба ви самі цього не припускаєте?
— Я гадаю, що Флора й мухи не скривдила б.
— Але все-таки ревнощі якнайхимернішим чином змінюють людську вдачу. Скажіть, будь ласка, а як би пояснили все це ви самі?
— Правду кажучи, я прийшов дістати пояснення від вас, а не пропонувати вам своє власне. Я розповів вам усі подробиці. Хоча, як направду, то можу сказати, що збудження, якого зазнала моя дружина через велику зміну, що сталася в її житті, могло трохи вплинути на її нерви.
— Тобто вона раптово зсунулася з глузду?
— Якщо хочете. Коли я думаю, що вона могла відмовитись... ні, я не кажу — від мене, — від усього того, про що марно мріють багато інших жінок, — я навряд чи можу пояснити це якось інакше.
— Що ж, цілком прийнятне припущення, — мовив з усмішкою Холмс. — Мені здається, лорде Сент-Саймоне, що я маю вже всі необхідні відомості. Скажіть мені тільки одне: чи могли ви, сидячи за обіднім столом, бачити крізь вікно, що діється на вулиці?
— Нам було видно протилежний бік дороги й парк.
— От і добре. Гадаю, мені більше нема потреби вас затримувати. Я напишу вам.
— Аби лиш вам пощастило розв’язати цю загадку, — мовив, підводячись, наш клієнт.
— Я вже розв’язав її.
— Як? Що ви сказали?
— Я сказав, що вже розв’язав її.
— То де ж моя дружина?
— Незабаром я відповім вам на це запитання.
Лорд Сент-Саймон хитнув головою.
— Боюся, що над ним іще помучаться голови, мудріші за наші з вами, — зауважив він і, манірно, по-старовинному, вклонившись, гордовито пішов.
— Дуже мило з боку лорда Сент-Саймона зробити честь моїй голові, поставивши її на один ступінь зі своєю, — мовив, сміючись, Шерлок Холмс. — Здається, я був би не проти випити віскі з содовою й викурити сигару після такого допиту. А до висновку щодо цієї справи я прийшов іще до того, як наш відвідувач ступив до кімнати.