Пригоди Шерлока Холмса. Том 1
Шрифт:
5. Ангели помсти
Цілу ніч вони їхали кривулястими ущелинами й звивистими кам’янистими стежками. Не раз збивалися з дороги, але Гоуп, який чудово знав гори, знову виводив їх на шлях. Коли розвиднилось, перед ними відкрилося видовище дивовижної, хоч і дикої, краси. Зусебіч їх обступали величезні снігові вершини — кожна немовби визирала з-за плеча іншої, щоб побачити далекий обрій, їхні скелясті схили були такі круті, що модрини й сосни немов нависали над головами подорожніх. Здавалося, досить одного пориву вітру — і вони попадають униз. Побоювання ці були недаремні, бо по голій долині всюди лежали дерева та брили, що попадали згори. Коли втікачі проїздили цією долиною,
Над обрієм поволі сходило сонце, і вершини гір спалахували одна за одною, мов ліхтарі на святі; невдовзі вони всі запалали червоним полум’ям. Утікачі замилувалися цією величною картиною і навіть відчули в собі свіжі сили. Зупинилися біля потоку, що витікав з якоїсь ущелини, швидко поснідали і напоїли коней. Люсі та її батько охоче посиділи б тут іще, але Джеферсон Гоуп був невблаганний.
— Вони вже вирушили за нами навздогін, — сказав він. — Усе залежить від нашої швидкості. Дійдемо до Карсона — і відпочиватимемо собі хоч усе життя.
Цілий день вони пробиралися ущелинами й надвечір, як прикинули, були вже десь за тридцять миль від своїх ворогів. Нічліг подорожні знайшли собі під виступом скелі, де можна було сховатись від холодного вітру, і там, притулившись одне до одного, щоб зігрітися, проспали кілька годин. Проте ще до схід сонця знову вирушили в дорогу. Вони не помічали, щоб хтось гнався за ними, і Джеферсон Гоуп почав уже думати, що їм пощастило вислизнути з рук страшної спілки, чий гнів вони накликали на себе. Він не знав, як далеко може тягнутися її залізна рука і як скоро вона стисне їх і розчавить.
Опівдні другого дня невеликі запаси їжі майже скінчилися. Це не дуже турбувало мисливця: в горах водилася дичина, а йому й раніше не раз доводилося добувати собі харчі рушницею. Відшукавши затишну місцинку, він зібрав трохи сухого галуззя й розпалив яскраве вогнище, щоб його товариші зігрілися: вони були на висоті п’ятьох тисяч футів на морем, тож повітря стало прохолоднішим. Припнувши коней і кивнувши на прощання Люсі, він перекинув рушницю через плече й пішов шукати якоїсь дичини. Він озирнувся й побачив старого фермера з дівчиною біля вогнища й коней, що нерухомо стояли за ними. Потім їх заступили скелі.
Блукаючи ущелинами, він пройшов зо дві милі, але нічого не знайшов, крім дерев з обдертою корою та інших слідів, які свідчили, що тут поблизу багато ведмедів. Після двох-трьох годин марних пошуків він з відчаю хотів уже повертатися назад, аж раптом уздрів угорі дещо таке, від чого радісно затріпотіло його серце. На виступі високої скелі, футів за триста — чотириста вище од нього, стояло щось схоже на вівцю, але з велетенськими рогами. Сніговий баран — так звалася ця тварина — був, напевно, ватажком стада, якого мисливець не міг побачити; на щастя, баран дивився в інший бік і не помітив людини. Мисливець ліг на землю, поклав рушницю на камінь, довго й пильно націлявсь і нарешті зробив постріл. Тварина підстрибнула, захиталася на краю скелі і впала вниз, у долину.
Баран був такий важкий, що мисливець не став тягти його на собі і відбатував лише задню ногу та частину боку. Із здобиччю на плечах він швидко пішов назад, бо починало вже смеркати. Але не встиг він ступити кількох кроків, як зрозумів, що заблукав. Захопившись пошуками, він зайшов так далеко, що тепер було нелегко знайти дорогу назад. Долину оточували ущелини, що майже нічим не відрізнялись одна від одної. Якоюсь із цих ущелин він пройшов десь із милю і натрапив на гірський потік, що, як він пам’ятав, раніше не стрічався йому. Переконавшись, що він таки заблукав, мисливець вийшов на іншу дорогу — і знову марно. Швидко смеркало і вже зовсім звечоріло, коли він нарешті знайшов знайому ущелину. Але й тут йому важко було не загубити сліду,
Нарешті він підійшов до входу в ту саму ущелину, де залишив своїх друзів. Він навіть потемки впізнав обриси скель, що оточували її. Друзі, напевно, вже з нетерпінням чекають його, — подумав він, — адже його не було більше ніж п’ять годин. Зрадівши, він притулив руки до вуст, і гучна луна далеко понесла веселий клич, яким він попереджував про своє повернення. Молодик прислухався, чекаючи на відповідь. Ані звуку, крім його власного крику, що прогримів у похмурих, мовчазних ущелинах і знову роздався луною. Він крикнув іще раз, гучніше, і знову не почув жодної відповіді від друзів, яких нещодавно залишив тут. Серце його огорнула несподівана, моторошна тривога; він схвильовано рушив уперед, скинувши з плечей свою ношу.
Обігнувши скелю, Джеферсон Гоуп побачив місце, де раніше горіло вогнище. Там ще куріла купа попелу, але схоже було, що після того, як він пішов, вогонь більше не розпалювали. Довкола панувала та сама мертва тиша. Усі його страхи почали справджуватись; він підбіг ближче. Біля залишків вогнища не було жодної живої істоти: коні, старий, дівчина — всі зникли. Зрозуміло було, що тут сталася якась неждана, страшна біда — біда, що спіткала їх усіх, не залишивши жодного сліду.
Для Джеферсона Гоупа це був жахливий удар, він відчув, як у нього паморочиться голова, і сперся на рушницю, щоб не впасти. Проте він був людиною дії й швидко подолав свою мимовільну слабкість. Вихопивши з попелу обгорілий шмат дерева, він роздмухав його, поки той не загорівся, і з цим смолоскипом заходився оглядати невеликий табір. Уся земля була витоптана кінськими копитами, — отже, втікачів перейняв великий загін вершників, а з напрямку слідів було видно, що звідси вони повернули назад, до Солт-Лейк-Сіті. Переслідувачі, мабуть, забрали з собою обох його друзів. Джеферсон Гоуп майже переконав себе, що це так, аж раптом помітив таке, що кожен нерв його тіла здригнувся. З одного боку табору виднілась купка червонястої землі, — раніше її тут не було. Поза всяким сумнівом, то була свіжа могила. Молодий мисливець підійшов ближче й побачив, що з землі стирчить палиця, в розщеплений кінець якої встромлено папірець. На папірці він прочитав короткий, але вичерпний напис:
Джон Фер’є
з Солт-Лейк-Сіті.
Помер 4 серпня 1860
Мужнього старого фермера, що його він покинув кілька годин тому, вже не було на світі — і це все, що написали на його могилі. Джеферсон Гоуп дико озирнувся, шукаючи другої могили, проте її не було й сліду. Люсі забрали з собою ці чудовиська — вона приречена стати однією з жінок у гаремі сина старійшини. Зрозумівши, що долю її вирішено й що він неспроможний змінити її, хлопець щиро пошкодував, що не лежить разом із старим у цій тихій могилі.
Проте його бадьора вдача знову подолала неміч, яку породжує зневіра. Якщо він не в змозі допомогти дівчині, то принаймні може присвятити своє життя помсті. Поряд із терпінням та наполегливістю у вдачі Джеферсона Гоупа була і мстивість — це, мабуть, передалося йому від індіанців, серед яких він зростав. Стоячи біля згаслого вогнища, він відчував, що втішити його може тільки нещадна відплата ворогам, скоєна його власною рукою. Віднині свою сильну волю і невтомну енергію він присвятить лише одній меті. Блідий і понурий, хлопець попрямував туди, де кинув м’ясо забитого барана, потім запалив вогнище й приготував харч на кілька днів. Поклавши м’ясо в торбу, він, незважаючи на втому, рушив назад через гори, слідами «ангелів помсти».