Пригоди Шерлока Холмса. Том 1

Дойл Артур Конан

Цей Ґодфрі Нортон, мабуть, — важлива особа в усій цій історії. Він адвокат. Це щось та важить. Якими є зв’язки між ними, й навіщо він так часто відвідує її? Хто вона для нього — клієнтка, подруга, кохана? Якщо клієнтка, то вона, мабуть, віддала фотографію йому на зберігання. Якщо ж кохана, то навряд. Від розв’язання цієї загадки залежало, чи вести далі мені свою роботу в Брайєні-Лодж, чи звернути увагу на контору цього джентльмена в Темплі. Ця дражлива обставина, проте, розширювала межі моїх розшуків... Боюся, Ватсоне, що вам набридли всі ці подробиці й мої сумніви. Але ж інакше ви не зрозумієте всієї ситуації.

— Я уважно стежу за вашою розповіддю, — відповів я.

— Я ще зважував подумки свої наміри,

коли до Брайєні-Лодж під’їхала двоколка, й з неї вискочив якийсь джентльмен. То був надзвичайної краси чоловік — смаглявий, із орлиним носом та вусами, — напевно, той самий, про якого я чув. Він, здавалося, дуже поспішав, бо, наказавши візникові зачекати, швидко проминув покоївку, що відчинила йому двері; схоже було, що тут він — як удома.

Пробув він там з півгодини, й мені крізь вікно вітальні було видно, як він походжає туди-сюди по кімнаті, схвильовано про щось говорить і вимахує руками. Її я не бачив. Аж ось він вийшов, ще стривоженіший, ніж до того. Підбігши до двоколки, він дістав з кишені золотий годинник і стурбовано позирнув на нього. «Мчіть щодуху! — гукнув він до візника. — Спочатку до Ґроса й Хенкі на Ріджент-стріт, а потім до церкви Святої Моніки на Еджвер-Роуд. Півгінеї, якщо довезете за двадцять хвилин!»

Двоколка рушила, а я вже думав, чи не податись мені за нею, аж раптом до будинку під’їхало гарне невеличке ландо: пальто у візника було застебнуте наполовину, краватка стирчала збоку, а ремені збруї не було засунуто в пряжки. Він зупинив коней біля дверей; леді випурхнула з дому й скочила в ландо. Я бачив її лише одну мить, але помітив, що вона — чарівна жінка, за личко якої чоловіки ладні віддати своє життя.

«До церкви Святої Моніки, Джоне! — вигукнула вона. — Півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин».

Такої можливості не слід було втрачати, Ватсоне. Я ще вагався, чи бігти мені за ними, чи скочити на зап’ятки, коли це на вулиці з’явився кеб. Візник недовірливо поглянув на непоказного їздця, але я скочив усередину, перш ніж він встиг щось заперечити. «До церкви Святої Моніки, — мовив я, — і півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин!» Було саме за двадцять п’ять хвилин до дванадцятої, і я, звичайно, вже добре бачив, куди вітер віє.

Мій кеб летів стрілою. Гадаю, що жодного разу я не їхав так швидко, але інші нас випередили. Коли ми приїхали, двоколка й ландо, запряжені змиленими кіньми, стояли біля церковних дверей. Заплативши візникові, я побіг до церкви. Там не було ані душі, крім тих двох, кого я наздоганяв, та священика в сутані, який, здавалося, за віщось докоряв їм. Усі троє стояли біля вівтаря. Я почав походжати збоку, вдаючи, наче випадково заблукав до церкви. Раптом, на мій подив, усі троє коло вівтаря обернулися в мій бік, а Ґодфрі Нортон з усіх ніг підбіг до мене.

«Дякувати Богові! — скрикнув він. — Ви й потрібні нам. Ходімо! Ходімо!»

«Що таке?» — спитав я.

«Ходімо, чоловіче, ходімо, зосталося лише три хвилини, інакше все буде не за законом!»

Трохи не силоміць мене потягли до вівтаря, і не встиг я схаменутись, як уже бурмотів відповіді, що їх шепотіли мені на вухо, присягався на тому, чого ніколи не знав, і взагалі брав участь у вінчанні Ірен Адлер, дівчини, з Ґодфрі Нортоном, парубком. Усе це сталося за хвилину, і ось мені дякують джентльмен — з одного боку і леді — з іншого, а попереду аж сяє священик. У таке становище я ще ніколи не потрапляв, отож подумав зараз про те й зареготався. Вони, мабуть, не виконали якихось умов, і священик рішуче відмовився повінчати їх без свідка, тож моя щаслива поява врятувала нареченого від пошуків першого-ліпшого свідка на вулиці. Наречена дала мені соверен, і тепер я носитиму його на ланцюжку годинника, як пам’ять про цю подію.

— Справа обернулася якнайнесподіваніше, — мовив я. — Що ж далі?

— Я зрозумів, що мої наміри можуть зійти

нанівець. Скидалося на те, що молодята терміново виїдуть, і мені слід було вжити негайних та рішучих заходів. Проте біля церковних дверей вони розійшлися: він поїхав назад до Темплу, а вона — додому. «Я поїду до парку о п’ятій, як завжди», — сказала вона йому на прощання. Більш я нічого не чув. Вони роз’їхалися в різні боки, а я повернувся, щоб узятися до своєї справи.

— Що ж то за справа?

— Трохи холодної телятини й склянка пива, — відповів він, смикаючи дзвоник. — Я був надто зайнятий і нічого не їв, а ввечері клопоту буде ще більше. До речі, докторе, мені знадобиться ваша допомога.

— Буду радий допомогти вам.

— Ви не боїтеся порушити закон?

— Аж ніяк.

— І вас не лякає арешт?

— Заради доброї справи — ні.

— То чудово!

— Я до ваших послуг.

— Я був певен, що зможу на вас сподіватися.

— А що ви задумали?

— Коли місіс Хадсон принесе попоїсти, я все вам поясню. Отже, — сказав він, з охотою беручися до простих харчів, поданих господинею, — я повинен дещо обговорити з вами, бо часу в нас обмаль. Зараз буде п’ята. За дві години ми мусимо бути на місці. Міс Ірен — тобто тепер уже місіс — повертається з прогулянки о сьомій. Ми тоді повинні бути біля Брайєні-Лодж, щоб зустріти її.

— А що далі?

— Решту залишіть мені. Я вже все підготував. Наполягатиму лише на одному: що б не сталося, не втручайтеся. Зрозуміло?

— Тобто я мушу вдавати стороннього?

— Отож. Нічого не робіть. Можливо, стануться якісь прикрощі. Не втручайтеся. Скінчиться тим, що мене поведуть до її будинку. Хвилин за п’ять у вітальні прочиниться вікно. Підійдіть ближче до того вікна.

— Добре.

— Ви повинні спостерігати за мною. Вам буде видно мене.

— Так.

— Коли я підніму руку — ось так, ви кинете до кімнати те, що я вам зараз дам, і почнете кричати: «Пожежа!» Зрозуміло?

— Цілком.

— Тут нема нічого страшного, — мовив він, дістаючи з кишені довгастий пакунок, схожий на сигару. — Це звичайнісінька бляхарська димова шашка, що має з обох боків капсулі для самозапалення. Отож ви повинні зробити так: крикнути «Пожежа!», а коли ваш крик підхоплять люди, дійти до кінця вулиці, а я наздожену вас за десять хвилин. Сподіваюся, ви зрозуміли мене?

— Я повинен вдавати стороннього, потім підійти до вікна, спостерігати за вами й після сигналу кинути цю річ у вікно, далі закричати: «Пожежа!» — й чекати вас на розі вулиці.

— Саме так.

— Можете цілком покладатись на мене.

— От і чудово. А тепер, гадаю, час підготуватися до нової ролі, що її мені треба зіграти.

Він зайшов до спальні й за кілька хвилин повернувся в образі симпатичного, простакуватого священика. Чорний капелюх із широкими крисами, мішкуваті штани, біла краватка, приємна усмішка й загальний вираз доброзичливої цікавості — це був образ, який міг створити хіба що містер Джон Гейр. Холмс не просто перемінив убрання. Обличчя, поведінка, навіть душа, здавалося, змінювалися в нього з кожною новою роллю, яку йому доводилося грати. Коли він став фахівцем у справі злочинів, сцена втратила чудового актора, а наука — тонкого мудреця. Було чверть на сьому, коли ми вийшли з Бейкер-стріт, і до призначеної години залишалося десять хвилин, коли ми опинилися на Серпентайн-авеню. Вже смеркло, на вулиці спалахнули ліхтарі, й ми почали походжати біля Брайєні-Лодж, чекаючи на повернення господині. Будинок був точнісінько таким, як я уявляв собі з короткого опису Шерлока Холмса, проте околиця виявилася аж ніяк не безлюдною. Навпаки, на цій маленькій тихій вуличці було багато людей. На одному розі курили й сміялися якісь обідранці, неподалік стояв точильник із колесом, двоє гвардійців залицялися до дівчини-няньки, й кілька добре вбраних молодиків гуляли з сигарами в зубах.