Пригоди Тома Сойєра
Шрифт:
— Геку, у мене не було часу роздивлятися. Я нічого не бачив. Нічого, крім пляшки і бляшаного кухля на підлозі біля індійця Джо. І ще я бачив дві діжки і безліч пляшок у кімнаті. Тепер ти розумієш, який там водиться дух?
— А який?
— Спиртний! Мабуть, у всіх корчмах товариства тверезості є така кімната з «духом». Як ти думаєш, Геку?
— Може, воно й так. І хто міг подумати про таке! Але слухай, Томе, тепер, знаєш, саме час забрати цю скриньку, якщо індієць Джо п'яний.
— Що ж! Спробуй це зробити!
Гек
— Е, ні… мабуть, ні.
— І я думаю, що ні, Геку. Коло індійця тільки одна пляшка — цього мало. Коли б три пляшки — інша річ. Він тоді був би досить п'яний, і я зробив би це.
Довго вони мовчали, а потім Том сказав:
— Слухай, Геку, не будемо й пробувати, поки не дізнаємось, що індійця Джо там нема, його я боюсь. Якщо ми будемо стежити щоночі, ми, напевно, побачимо колись, як він вийде на вулицю, і тоді ми можемо схопити цю скриньку швидше, ніж блискавка.
— Гаразд, згода. Я буду стежити хоч цілу ніч, щоночі стежитиму, якщо ти зробиш решту справи.
— Гаразд, зроблю. Все, що тобі треба — це, в разі чого, тільки побігти на Гуперстріт і нявкнути в мене під вікном. А коли я міцно спатиму, кинь жменю піску в вікно — і я зараз же прокинусь.
— Згода, домовились.
— А тепер, Геку, буря вщухла, і я піду додому. За дві години почне світати. А ти поки що повертайся й вартуй. Добре?
— Сказав, що вартуватиму, Томе. Я вартуватиму. Цілий рік стежитиму за цією корчмою. Удень спатиму, а вночі стоятиму на варті.
— Оце добре. А де ти думаєш спати?
— У Бена Роджерса в клуні. Він мене пускає. І негр його батька, дядько Джек, теж не проганяє мене. Я тягаю воду для дядька Джека, коли він просить. А він завжди дає мені щось поїсти, коли сам не сидить без хліба. Він дуже добрий негр, Томе. Він любить мене, бо я ніколи не поводжуся так, ніби я вищий за нього. Іноді я сідаю поруч з ним, і ми разом їмо. Але ти, будь ласка, нікому не розказуй про це. Коли дуже голодний, то робиш іноді таке, що й не сниться тобі, коли ти ситий.
— Гаразд, коли ти мені не потрібний будеш удень, Геку, я не чіпатиму тебе — спи. А коли вночі побачиш що-небудь, біжи до мене й нявкай.
Розділ двадцять дев’ятий
ГЕК РЯТУЄ ВДОВУ
Перше, що почув Том у п'ятницю вранці, була радісна новина: вчора ввечері родина судді Течера, що їздила на канікули до Константинополя, повернулася в містечко! Індієць Джо і скарби миттю відійшли для Тома на другий план, і перше місце в його думках посіла Беккі.
Вони зустрілись і чудово провели час, гуляючи в усякі ігри разом з іншими своїми шкільними товаришами. В кінці дня, на довершення всіх радощів, Том довідався ще про одну приємну новину: Беккі умовила свою матір призначити на завтра пікнік, що його так довго обіцяли і все відкладали. Дівчинка неймовірно раділа. Том теж був дуже щасливий. Ще до вечора запрошення було розіслано, і відразу всі діти містечка стали гарячково готуватися до свята. Розмовам про наступну мандрівку не було кінця. Том був такий схвильований, що довго не спав і все сподівався, що Гек ось-ось нявкне у нього під вікном. Тоді він міг би здобути скарб, аби завтра здивувати ним Беккі й усіх учасників пікніка. Але надія його не справдилася — цієї ночі Гек не подав сигналу.
Настав ранок. Годині о десятій веселий і метушливий гурт зібрався у судді Течера. Всі були готові до мандрівки. Дорослі тоді не мали звичаю псувати пікніків своєю присутністю. Вважалося, що діти спокійно можуть гуляти під крильцем кількох юних леді років вісімнадцяти і кількох юних джентльменів років двадцяти трьох. Для пікніка було найнято старий пароплав, який, звичайно, перевозив людей на другий берег. Весела юрба, навантажена кошиками з харчами, рушила вулицею. Сід хворів і не міг узяти участі в цій прогулянці; Мері лишилася вдома, щоб йому не було нудно. На прощання місіс Течер сказала Беккі:
— Ви повернетеся додому пізно. Мабуть, тобі, дитинко, краще переночувати в якої-небудь дівчинки, що живе біля пристані.
— Тоді я переночую у Сузі Гарпер, мамо.
— Дуже добре. Отож поводься як слід, і все буде гаразд.
Коли вони рушили, Том сказав Беккі:
— Слухай, знаєш, що ми зробимо? До Гарперів не підемо, а виліземо на гору і переночуємо у вдови Дуглас. У неї буде вершкове морозиво. У неї воно буває майже щодня — і скільки! Цілі гори! І вона дуже зрадіє, коли ми прийдемо.
— Ото буде весело!
Потім Беккі на мить замислилася і спитала:
— Але що скаже мама?
— А як вона знатиме?
Дівчинка знов подумала і нерішуче вимовила:
— Здається, це недобре… але…
— Чого «але»? Дурниці! Твоя мати не знатиме… Та й що ж тут поганого? Вона тільки хоче, щоб тобі було краще; їй-богу, вона сама послала б тебе туди, коли б подумала про це. Я вже знаю!
Щира гостинність вдови Дуглас була величезною спокусою. Думка про морозиво і наполегливість Тома зробили своє: дівчинка погодилась ночувати у вдови. Діти вирішили нікому не казати про свої плани.
Раптом Томові спало на думку, що цієї ночі Гек може прийти і дати сигнал, і це помітно зіпсувало йому настрій. А все ж таки він не міг відмовитися од наміру погуляти у вдови Дуглас. «І навіщо відмовлятися? — міркував він. — Учора ж не було сигналу, чому ж він буде сьогодні?» Сьогодні ввечері Тома напевне чекають веселощі, і думки про це переважили хистку надію на скарб. Як і кожний хлопчисько, він поступився перед дужчою спокусою і на деякий час навіть забув про скриньку з грошима.