Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84
Шрифт:
Після Хіросіми мова йшла вже не про колючки і пастки, які загрожували скалками й синцями; попереду була прірва, з якої не вибратись. Світова фантастична література стала помітно серйознішою, відкинула навіть свої звичні “якщо”, не лишаючи людству інших варіантів, окрім ультиматуму: або — або. Людську цивілізацію ще раз не побудуєш — читалося в книжках фантастів. І правити панахиду по людству не буде кому.
Це важливий, поворотний момент у свідомості творців фантастики.
Зараз, коли тільки поодиноким божевільним політикам ввижаються лаври переможців у майбутній ядерній війні, більшість населення планети Земля усвідомлює принципову відмінність цієї війни від усіх, відомих історії. В цій війні переможців уже не
Виявляється, річ навіть не в цих клятих середньостатистичних кілотоннах на душу населення — правильно, до ніг кожного жителя Землі ці кілотонни не підвісиш. Хтось, очевидно, виживе (Африку, приміром, не бомбитимуть так жорстоко, як Європу чи Північну Америку). Але майбутня війна неминуче призведе до таких фатальних змін в атмосфері, грунті, водах нашої планети, що вони стануть необоротними. Окремі представники гомо сапієнс виживуть, людська цивілізація майже напевне загине.
Тож не випадково поряд з темою третьої і останньої світової війни тема “світ після атомної катастрофи” (post-nolocaust world) — це ще один повноводний потік західної фантастики. Чи протестували автори, попереджували, чи просто смакували картини розпаду й гниття, лякаючи ошелешеного обивателя, практично в жодному подібному творі людству шансів не залишають. Подальша доля “постатейного” людства, яке розпочинає свій розбіг, страшна; саме слово “майбутнє” тут звучить як знущання.
Серед творів 50-х років можна вирізнити “Лялечки” Джона Уїндема і “Довге завтра” Лі Бреккет, через десять років вийшли “Сіра борода” Брайна Олдісса і сатира Філіпа Діка “Доктор Бладмані”, відверто навіяна знаменитим фільмом Стенлі Кубріка “Доктор Стрейнджлав”. А в 1975 році — “Мальвіль”.
Все це серйозні книжки, і написали їх письменники-гуманісти. Але хоч як прагнули автори підтримати іскру надії в читачеві (перед зором Робера Мерля, наприклад, постійно стояли образи незборних життєлюбів — Сайруса Сміта і його друзів), сама логіка зображуваної ситуації свідчить про інше. Хай навіть якась частина населення планети вбережеться від атомного удару — на Землі не жити. Радіоактивність води, грунту, повітря; виродились, перестали народжувати людських дітей мутанти… Хтось там якось пристосується — межі людської адаптації остаточно не встановлені, — але це вже будуть не люди. Окрім того, хто може гарантувати, що такого атомного досвіду виявиться достатньо, аби все це не повторилося знову?
У 1959 році вийшов один з найсильніших, хоча й суперечливих романів у всій західній антиатомній фантастиці — “Кантата на смерть Лейбовіца” Уолтера Міллера. В цій книзі роль духовного рятівника людства, що впало в гріх самознищення, бере на себе римсько-католицька церква, створивши на атомному попелищі щось на зразок Ордена хранителів знання. І все ж буквально по гвинтику зібрана цивілізація виявилася неспроможною прогнати біса, що роз’їдав їй душу. Нова війна — цього разу справді остання — ставить крапку і на сподіваннях монахів, і на самому людстві.
Невідомо, чи мав такі наміри автор, але своїм фіналом він перетворив роман у гострий антиклерикальний твір. Хвора душа людства тут не винна; біси — зовні, вони мають яскраве соціальне забарвлення. Політикани, фінансові боги, воєнщина — всі ці соціальні божевільні, а на догоду їм — оті недоумки, що страждають громадянським інфантилізмом і називають себе вченими.
Отже, мова знову про вчених — але яких! Два персонажі американської наукової фантастики 60-х років за минулі майже два десятиліття не втрачають своєї актуальності, а часом стають ще сучаснішими. Це доктор Стрейнджлав з однойменного фільму Стенлі Кубріка, [3] що з’явився на екранах в 1963 році, і доктор Хонікер з роману Курта Воннегута “Колиска для кицьки” (1965).
3
Повна
Образ скаліченого (він увесь на протезах, і душу йому, здається, теж замінили якимось протезом) вченого-атомщика Стрейнджлава, [4] маніяка, на минуле якого однозначно вказує й те, що він часто обмовлюється, звертаючись до президента США (“мій фюрер”), і рефлекторне викидання вперед руки-протеза (не забуте ще вітання), — цей образ, безумовно, одна з найяскравіших і найдошкульніших масок у всьому американському науково-фантастичному кінематографі.
За образом Стрейнджлава глядачі вбачали і військового міністра Форрестолла, і навіть Вернера фон Брауна. І Коєна, батька нейтронної бомби, додали б ми сьогодні.
4
Стрейнджлав (strange love) — у перекладі означає “дивна любов”.
За доктором з “Колиски для кицьки” стоїть образ узагальнений, гротескно-загострений. Таких конкретно не було. Таких узагальнень — зараз сотні, а може, тисячі. Соціальних виродків, громадське почуття відповідальності яких застигло десь на рівні немовляти. Геніальних ідіотів (тут останнє слово має не образливий, а скоріше медико-констатуючий відтінок), які, затіявши гру в мотузочок, не помічають, що коїться в навколишньому світі. Божевілля таких типів може відігравати роль рятівного механізма, що оберігає розум від неприємних питань, які інколи полюбляє ставити совість.
Можливо, граючи атомними сірниками, недоумки сподіваються не обпекти себе, відсидітись у якомусь надкомфортабельному протиатомному бункері? Про мешканців подібного сховища розповів американський письменник Мордесаї Рошвалд у романі “Рівень 7” (1959).
…Світ загинув у результаті помилки. Вижили тільки мешканці надсекретного підземного ядерного центру, звідки завдається ракетний удар відплати. Все було розраховано: при першій ядерній атаці на “Рівні 7” встигають натиснути відповідні кнопки… Страхітливий щоденник безіменного офіцера (імена мешканців замінили індексами), останнього літописця, який опускається нижче й нижче, з рівня на рівень, ніхто вже на поверхні землі не прочитає: в проекті сховища не передбачені ліфти й ескалатори, які б рухалися нагору. Харчів, енергоресурсів у тих, що виживуть, на десятки або й сотні років; а от сонця ні вони, ні їхні діти ніколи не побачать.
Очевидно, важко підібрати такий же прозорий і моторошний своїм лаконізмом образ-символ (недаремно роман у свій час високо оцінили Лайнус Полінг і Бертран Рассел) для всієї постатомної фантастики. Натиснувши раз фатальну кнопку, людство вже ніколи не зможе дістатися на поверхню.
Дивовижно… Написані всі ці твори тоді, коли ніхто не говорив про доктрини обмеженої ядерної війни і коли не обговорювались достоїнства “гуманної” нейтронної бомби. Та вже тоді багатьом стало зрозуміло до болю: будь-яка ядерна війна буде обмеженою в тому розумінні, що обмежить, обведе жирною траурною рискою людську цивілізацію як таку. І “гуманізм” цієї війни полягатиме ось у чому: ті, що виживуть, позаздрять загиблим.
ЧИ ХОЧУТЬ ВІЙНИ РОСІЯНИ?
У червні 1982 року древній Кельн зібрав письменників з 48 країн світу. Академічно сформульований порядок денний “Інтерліта-82” — “Сучасні письменники і їх внесок у справу миру: межі та можливості” — недостатньо відбиває ті пристрасті, що кипіли під час проведення цього представницького форуму. В с і розуміли, наскільки самовбивча гонка озброєнь, як усвідомлювали й те, що письменник зараз не може відсидітись у вежі “чистого мистецтва”; але ж як по-різному все це розумілося!