Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90
Шрифт:
Івана дівчата-рознощиці чомусь вперто обминали, хоча, як він устиг помітити, біля європейців зупинялись особливо часто. Він спробував поглянути на себе збоку: потерті до білого старенькі, ще з дому, джинси, непевного кольору, вилиняла безрукавка, добряче стоптані кросівки й худа спортивна сумка через плече. “А може, їх відстрашують мої непривітні й сторожкі очі?” — усміхнувся сам до себе. Старий кульгавий негр Самора, його помічник на вишці, в день зарплати після кількох ковтків рому завжди його запитував: чи у Радянському Союзі в усіх такий похмурий та важкий погляд? Самора був єдиним із робітників, хто приїхав до аеропорту проводжати
Зблякле осіннє сонце вже підкочувалось до небокраю, і довга безформна тінь від гайку молодих дубчаків простягла стопалі руки через свіжу ріллю аж до виполосканої рясним нічним дощем бетонки — тренувальної злітно-посадочної смуги аеродрому. Вони всі, шестеро хлопців-курсантів та інструктор, стовбичили біля будки, наче прикуті ланцюгами до землі, і лише незмигно, приголомшено дивились на вібруюче крило планера, що ріжком стирчало з ріллі біля дубняка. У вухах стояв сухий тріскіт фанери, й чулося — на другому березі річечки, біля села, тривожно ревла худоба.
Потім вони гуртом бігли, шпортаючись у брилястій ріллі, бігли, скільки духу було, ніби намагаючись наздогнати згаяну біля будки мить. Враз звечоріло, річечка потемнішала, і чорні береги, ніби насуваючись один на одного, виштовхували з її глибин усе розпачливіше худоб’яче ревіння…
Раптова темінь, здавалось, не торкнулася лише Лесиного обличчя — так неприродно біліло воно на жмутикові прижухлої трави обіч ріллі, за кілька кроків од уламків планера. Біла косинка в червону цяточку зсунулась дівчині на шию, й було добре видно, як на скроні слабенькими поштовхами пульсувала тонка цівочка крові, як дрібно тремтіли довгі, ледь підфарбовані чорною тушшю вії.
Іван упав навколішки, квапливо затулив долонею червону цівку… Щойнол його рука торкнулась скроні дівчини, як вона повільно розтулила повіки, осмислено й радісно — самими лише очима — всміхнулася…
— Іванку… серце чогось тремтить дуже… Іва-а-а-а… — Враз стуманілий погляд очей ковзнув по хлопцеві, по уламках планера, оповив їх своїм туманом, на ледь уловиму мить прояснів і зринув у провалля…
— Ваню, Ва-а-а-ню, — чувся від перехнябленої льотної будки надтріснутий хлопчачий голос.
— …нню, нню… — вторував йому дзвінкий дівчачий…
— Як же так, га?.. — Вугруваті щоки інструктора смикались, а припорошений сірою курявою формений кашкет раз по раз злітав із голови під пахву й знову опинявся на спітнілій маківці.
Худоба вже перестала ревти, але натомість звіддалік, у просвітку між згромаджених темних хмар, зблиснуло й кілька разів поспіль гуркнуло. На неприродно зблідле обличчя Лесі зненацька впало кілька краплинок дощу.
— Царице небесна!.. — Інструктор, уже вкотре переправивши кашкета з голови під пахву, вклякнув поряд із Нетребчуком і чорними пальцями обережно стер дрібні краплі з Лесиного обличчя.
В громадді хмар усе настійніше били громи, і гроза, що не забарилася, почала рясно сікти по зеленому листю дубків…
Легкий дотик сухих, гарячих пальців змусив Негребчука розплющити очі — перед ним стояла й очікувально дивилася своїми чорними, мов стиглі вишні, очима дівчина-мулатка. Власне, це була ще дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти з вузьким видовженим обличчям і маленьким плескатим носиком.
У тонких витягнутих руках вона тримала круглу, помережану химерними кольоровими візерунками тацю. В її погляді було стільки благання й водночас надії, що Іван мимохіть
Перед скляними, запнутими оксамитовими гардинами дверима ресторану дівчина лицем до лиця зіткнулася з низеньким негром-швейцаром у розцяцькованій малиновій лівреї. Швейцар сердито відштовхнув дівчинку і схилився в доземному поклоні — з ресторану виходив товстий сивий негр у сірому костюмі з великими накладними кишенями і жовтою текою з крокодилячої шкіри під пахвою. За ним вервечкою вислизнуло четверо молодиків-африканців у однакових смугастих сорочках і з кольоровими хустинками на шиях. Останній з них недбало тицьнув у підставлену швейцаром руку кілька монет. Іван за два роки перебування в Африці не так часто зустрічав сивих негрів, тому з цікавістю стежив за товстуном. Той неквапом, роззираючись урізнобіч, дрібними кроками пройшовся туди й назад, зупинився саме навпроти Івана, дістав із бічної кишені піджака коробку з сигарами “докастровського” періоду. Зразу ж до нього підскочив один із молодих негрів, що супроводжували його, й чиркнув точнісінько такою, як у Івана, запальничкою.
“Подарунок братові меншому буде, мабуть, уже палить”, — Нетребчук видобув із сумки свою запальничку і став роздивлятися химерну голову лева, з пащеки якого при натискуванні маленької червоної кнопочки на спині вихоплювався язичок полум’я. Він безупинно натискував і натискував на кнопку, аж доки не урвалася музика і м’який жіночий голос сповістив англійською мовою, що розпочинаються регістрація пасажирів рейсу 13–86 на Париж.
“Нарешті, — подумав Іван, мимохідь зиркнувши на новенький “Омакс” — Саморів дарунок. — Уже півгодини, як мали злетіти”, — і заквапився до реєстраційного сектора. Там тупцювалися два араби у темних костюмах і з великими срібними хрестами на грудях. Вони порозкладали перед службовцем аерофлоту — гострооким, широковидим негром — свої паспорти і, навзаєм жестикулюючи, щось доводили йому. Той, здавалося, не зважав на їхні слова, бо взяв зі столу луду і став уважно, сторінка за сторінкою, роздивлятись їхні паспорти. Затим пильно поглянув на обох, знову перевів очі на паспорти, вочевидь, звіряючи фотографії. Все ж по якімсь часі гучно стукнув штемпелем, повернув арабам усі папери і простягнув руну за Івановим паспортом. Лише глянув у нього, як нараз заусміхався, показуючи два ряди бездоганно білих зубів, і навіть, як Іванові здалося, непомітно підморгнув.
Отримавши свій паспорт, Нетребчук слідом за арабами подався до сектора спеціального контролю. Спочатку йому довелося стати на повільний конвейєр, з обох боків якого за ним невідривно стежили кілька негрів-поліцейських із вівчарками на повідцях. Здоровенні пси вологими носами тицялися йому в ноги і голосно втягували в себе гаряче повітря — либонь, були натреновані на запах наркотиків. Затим один із негрів-поліцейських легенько підштовхнув його до змонтованої поруч із конвейєром рентгенівської установки, далі — повів до телекамери. Тим часом другий, забравши сумку, вправно промацав усі її рубці й складки, третій змусив роззутися й довго роздивлявся його стоптані кросівки… Словом, коли за Іваном врешті рипливо зачинились двері сектора спецконтролю і він ступив на асфальтовану доріжку аеродрому, то відчув, що впрів так, аж шкарпетки наскрізь просякли вологою. Поруч нього крокували на посадку знайомі араби з хрестами на грудях, в руках вони тримали невеличкі “дипломати” й чорні парасолі, їхні обличчя теж були вкриті густими краплями поту. Обидва щось стиха бубоніли, наче молились. Нетребчук набачився в Африці всякого, однак його немало подивувало, що в таку спеку й задуху араби стоїчно не знімали піджаків і краваток, навіть парасолі-автомати прихопили з собою. “Певно, християнські місіонери з Ватікану, або ж посланці якогось філантропічного фонду”, — подумав Іван.