Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90

Панасенко Леонид Николаевич

З перших рядів салону, де сиділи сивий товстун із сигарою “докастровського” періоду і його охоронці, долинуло плескання в долоні, й стюардеса, вибачливо всміхнувшись, заквапилася туди. Ступивши кілька кроків, обернулася до Івана:

— Тільки-но звільнюсь, розкажу про Тассілі, це справжня казка…

Нетребчук бачив, як запобігливо схилилася стюардеса в поклоні перед сивим товстуном і його почтом, і нараз хвиля глухого опору здійнялася в його душі: “Чому все-таки, за чиїми законами світ влаштований так, що одні жиріють і повелівають, а інші мусять їм потурати, слугувати й принижено зазирати у вічі? Невже немовля ще в материнському лоні запрограмоване або на верховенство, або на рабство?.. Втім, хтозна, може, раби — слабкі духом, отож і терплять…”— Іван Нетребчук обвів неспішним поглядом нечисленних пасажирів. Найближче до нього, через прохід, спали, порозтулявши роти, мов малюки, три мулати в

білих сорочках. Попереду них сиділи араби з “дипломатами” на колінах і хрестами на грудях, яких він ще в аеропорту охрестив місіонерами. Старший з них невідривно дивився в ілюмінатор, а може, ще й досі куняв, бо Нетребчук бачив лише високо підстрижену потилицю. Молодший, котрий сидів скраю, гортав рясно ілюстрований кольоровими фотографіями журнал. Іван ковзнув поглядом далі: від строкатого гурту дівчат-африканок хвилями накочувався дружний сміх. Одна з них, низькоросла і по-чоловічому крижаста, у яскраво-рожевій спідниці й такій самій рожевій короткуватій майці, що відтінювала шоколадну смужку на животі, босоніж витанцьовувала в проході між кріслами якийсь неспішний і вигадливий танок. Вона плавно нахилялася то в один, то в другий бік або так само плавно здіймала по черзі догори руки і при цьому щось стиха примовляла. Її товаришки — серед них було кілька зовсім дрібних, мабуть, з пігмеїв — у такт її рухам ледь-ледь похитували головами, а коли танцюристка почала викидати поперед себе, оголюючи дебелі стегна, то одну, то другу ногу, разом пирскали сміхом і кумедно цмокали язиками. Їхня тілиста патронеса-європейка на ті витівки дівчат ніяк не реагувала, вона зрідка супилася, скоса поглядаючи на сивого негра, який попихкував сигарою. Довкола його голови хмарками снувався димок. Молоді ж негри — його почет — дружно повернули голови до танцюристки, вп’явшись у неї відверто оцінюючими поглядами, і також прицмокували язиками. І все ж Нетребчука не полишало відчуття, що то один із них, то другий ні-ні та й пронизував його швидким і настороженим поглядом. Одразу ж за компанією сивого товстуна читала товстелезну книгу старенька світлошкіра мулатка. На її плече спиралася кучерява голова чоловіка. Вона раз у раз обережно обтирала носовичком піт з його чола. Через кілька вільних рядів про щось стиха перемовлялися хлопець з нульовою стрижкою і дівчина, обоє в однакових білих тенісках. Зненацька дівчина різко змахнула рукою, і Нетребчук виразно почув її гнівне: “Та досить уже туркотіти одне й те саме!”

“Господи, невже свої?! За тридев’ять земель, тут, у салоні чужого розмальованого літака, серед кількох десятків негрів, арабів і мулатів?!” Повагавшись (адже сваряться люди), він усе-таки підійшов до них. Багажні сітки й крісла довкола них були вщерть заставлені сумками й пакунками різних розмірів. “А, знай наших!” — подумав Іван й усміхнувся.

— Перепрошую, адже ви з Радянського Союзу? — Нетребчук ніяково дивився на дівчину.

Та звела на нього здивований погляд, затим широко всміхнулась у відповідь:

— Оце так зустріч!

— Дмитро Володенко, хірург, — не встаючи, простягнув Іванові руку хлопець. — А це моя дружина, Катерина Олександрівна… А вас які вітри занесли в Африку?

— Я інженер-нафтовик… Іван Нетребчук. Знаєте, три роки не був удома, а на буровій самі лише африканці, хоч вовком вий, навіть деякі наші слова почав забувати. — Щаслива посмішка не сходила з Іванового обличчя.

— А ми були у відпустці, минулого літа. Теж летіли через Париж. Та ви, Ваню, сідайте, в ногах правди немає. — Катерина забрала з крісла сумку й переставила її чоловікові на коліна. — Париж він завжди Париж. Побуваєш там раз — і залишиться він у тобі на все життя… Вам ще не доводилося бувати в Парижі? — вона замріяно дивилася кудись повз Нетребчука.

— Ні, ще не доводилось, — якось по-школярськи відповів Іван і зиркнув на Дмитра.

Той не зводив іронічного погляду з дружини.

— Париж він завжди Париж, — повторила Катерина. — Яка навкруг вишуканість і модерн! А магазини… Цього разу обов’язково куплю собі в Парижі найдорожчі духи і найсучаснішу вечірню сукню… чорну. Ні, краще бордову, до підлоги, й такі самі черевики. — Гарні, ледь вибалушені сірі очі її світилися одухотворенністю.

— Годі, накуплялись… Уявіть собі, Іване, моя люба дружинонька вирішила все африканське вбрання поскуповувати. — Воловоденко широким помахом руки, в якій був затиснутий пластмасовий стаканчик із коньяком, обвів пакунки й валізи. — А мені — скажу не повірите — заборонила навіть і думати про машину… Машина їй, бачите, непотрібна, бо її не можна на себе вдягнути… — Дмитро й далі відверто іронічно дивився на дружину.

— Скільки можна одне й те саме торочити? — Катерина сердито звела вискубані бровенята. — А ви, Ваню, все, що треба, купили?

— Та, — Нетребчук

розвів руками, — все ніколи було, робота… Може, в Парижі дещо придбаю для матері й молодших брата і сестрички… Звичайно, з вашою допомогою, Катю, — додав.

— О, на цьому вона добре знається… Це ж не за операційним столом по кілька годин стояти або хворих на СНІД уговтувати, щоб не вкоротили собі віку. — Воловоденко ковтнув коньяку й примружився. — А може, земляче, давай по нашому, по-слов’янськи, відзначимо зустріч, у мене тут дещо є, — він шарпнув до себе один із пакунків.

— Та я не дуже охочий…

— А мій і до землі не почекає, — урвала Нетребчука Катерина. — І кількох годин не може витерпіти без цього зілля. — Вона гидливо зморщилася.

Її засмагле під африканським сонцем обличчя стало схожим на запечене яблуко.

Іван подумки дорікнув собі, що так необачно встряв у чужу балачку — але ж свої, як утерпиш, щоб не перекинутися бодай кількома словами. Нараз Катерина, прикриваючи долонею рота, позіхнула й звела на Івана засновані поволокою очі.

— Оце, Ваню, три ночі не могла склепити повік, пакувала й перепаковувала, щоб компактніше було.

— Авжеж, авжеж, — Нетребчук підвівся, винувато всміхнувся Катерині, коротко кивнув Дмитрові й потупцяв у кінець салону, де залишив свою сумку.

“Чому, через які обставини людина добровільно прирікає себе на рабство, адже народжується вона вільною. Ба, навіть із відчуттям окриленості. Може, з роками, воля їй набридає, крила важчають (леле, як же тяжко буває ними змахнути) й несамохіть зринає бажання комусь належати. І віддає себе чоловік у руки жінки, та ж натомість з іще більшою радістю падає ницма перед чоловіком…” Такі думки частенько соталися в ньому, й він підсвідомо вловлював у них відлуння не такого вже й далекого юнацтва: чи не сформувався в нього комплекс жінконенависництва як реакція на безглузду й таку несправедливу смерть Лесі? Втім, загнати свої думки кудись у далекий кут, аби не зринали вони зовсім, уже не міг.

“Усе-таки як недосконало створена людина — бо ж скільки у ній суперечностей… Адже сам собі кажу: життя є гра, і гра є життя. Тож кожна нова роль по-своєму цікава й треба її вивчити. Мене ж бо після Лесиної смерті ніколи не полишало відчуття ілюзорності навколишнього життя, відчуття тимчасової гри… От і ці, нинішні, спричинені сваркою випадкових попутників роздуми… гра з самим собою… А чи реальність оцей завислий над клубами хмар літак і калейдоскопічне дійство в його розцяцькованому малюнками череві? Гра… Все гра, в якій один з поперед одного волаємо: не чіпай, не смій навіть торкнутися мого бога… наших богів… Чому і ким у людині закладено бажання принизити ближнього свого?.. Може, щоб самому, бодай у власних очах, вирости”. — Іванові думки ставали уривчастими. Свідомість його поволі туманіла, повіки важчали…

Нетребчук уже не бачив, як неквапом підвівся зі свого місця старший з арабів-“місіонерів” й, оглядаючи з-під примружених повік пасажирів, пройшовся туди й назад, розминаючи затерплі після довгого сидіння ноги. Він стиха перекинувся кількома словами з огрядною патронесою дівчат-негритянок, і та, реготнувши, згідливо закивала головою. Його молодший супутник, поглянувши на годинник, жбурнув журнал у багажну сітку і весь якось напружився, час од часу кидаючи позирки в бік сивого товстуна з незмінною сигарою в роті. Араб уже давно помітив, що двоє охоронців, які сиділи позаду товстуна, по черзі озиралися на нього, а ті, що сиділи попереду, невідривно пасли очима його старшого товариша. Коли старший араб, побалакавши з патронесою, повернувся на своє місце, молодший одразу ж поділився з ним своїми спостереженнями. Однак, вочевидь, це не було для старшого новиною, бо він рішуче, немов од надокучливої мухи, відмахнувся від нього й голосно звернувся до стюардеси, яка саме з’явилася в салоні:

— Дорогенька, принесіть-но нам пляшку гавайського рому і коробку кубинських сигар. — А по хвилі, коли та вже повернулась, аби йти, додав трохи тихіше: — І туалетну кімнату, дорогенька, відчиніть, будь ласка.

Щойно стюардеса зникла в проймі дверей, як араб поволі підвівся, підхопив свій “дипломат”, парасоль й попростував на вихід. Молодший, прихопивши те ж саме, подався слідом за ним. Тільки-но зачинились за ними двері салону, як рухи їхні, поведінка нараз змінилися: куди поділась неквапливість і статечність. У кілька скоків були вже в туалеті й, зачинившись там, стали гарячково, але зі знанням справи, розкручувати свої парасолі на частини й знімати ручки “дипломатів”. Маніпулюючи всім цим, за півхвилини зібрали два довгоствольних пістолети з глушниками. Тоді познімали великі срібні хрести й розділили їх на дві частини. З кожної дістали по обоймі патронів і відмичці. Все, що лишилося від парасолей, вони поскладали в “дипломати”, а частини хрестів знову з’єднали й повісили на шиї.