Приречені на щастя.
Шрифт:
Світле, хвилясте волосся її - один із багатьох предметів гордощів Єви як жінки - було розпатлане, і вперше у своєму житті вона не звертала на те уваги, та ще в присутності стороннього чоловіка. Схлипуючи, розмазувала кулаками сльози по обличчю.
– Чого ти дивишся на мене так... вражено?
– вигукувала крізь сльози.
– Думаєш, що психологи ніколи не плачуть?
– Ти була головним психологом.
– І головні плачуть. До всього ж я представниця, як колись казали, слабшої статі.
– За даними демографів, представниці прекрасної статі в середньому на кілька років живуть довше од чоловіків.
– Ти й тут смієшся?
– Я серйозно. Крім того, у твоїй характеристиці, що знаходиться у відділі кадрів Другого Космофлоту Землі, написано: “Спокійна, поміркована... у критичних ситуаціях не губиться”. А ще там написано, що ти “своїй зовнішності і туалетові надаєш дещо підвищеного значення”.
Адам стояв перед нею похмурий (жіночих сліз він не терпів, бо не знав, як себе поводити, коли плачуть). Єва вражено дивилась на нього.
– У такій ситуації, коли наш кінець уже за плечима, ти ще пам’ятаєш, що написано в моїй характеристиці?
Він кивнув.
– Пам’ятаю, бо до останього дня знав тебе іншою, витриманішою.
– Обличчя її, мокре від сліз, з червоними плямами, було запухлим, неприємним з вигляду, і він намагався на неї не дивитися.
– Сподіваюсь, що твоя чудова характеристика, викарбувана на пластиковому Листі Атестації, буде хоч трохи відповідати натурі, тій симпатичній натурі, з якої вона списана.
– Ти хто такий: біоробот чи людина? Чи гомункулюс із скляної колби?
– Єва примружила очі, що враз стали злими і гострими.
– Може, й записано, що я - спокійна та поміркована, але... Але ж ситуація зараз не просто критична. Вона - остання у нашому житті. Кінцева. Як у метро оголошує автомат: “Кінцева зупинка. Громадяни пасажири, звільніть, будь ласка, вагони. Поїзд далі не йде!” От і ми приїхали на свою кінцеву зупинку життя, і нам уже пора звільняти вагони.
– Твоя паралель з метрополітеном...
– Досить! Наїздилась!
– Голос її почав тремтіти, з очей знову потекли сльози.
– “Геліос” вибухнув. Наші товариші загинули. З ними загинув і мій чоловік. Загинув на орбіті планети, яку він і відкрив. Чи думав Руслан, що відкрита ним планета стане планетою його смерті?
– Я все розумію, Єво, але... криком товаришів не воскресиш і трагічної ситуації не переграєш.
– Нічо-ого ти не розумієш!
Вона обхопила голову руками, тяжко застогнала, хитаючись усім тілом, й іноді тоскно завивала якимось тваринним виттям. Ковтаючи сльози, вигукувала - хрипло і злякано:
– Доведеться помирати у двадцять сім років. І це при середньому віці життя, що сягає аж півтораста років!
– Передчасно себе ховаєш, Єво. Ти поки що жива і до смерті, як співалося колись ув одній пісні, залишається все життя.
– Я - жива-а??!
– протягла вона з подивом і злістю водночас.
– Ти - сліпець! Я - мертва. Придивися краще, я - ходячий труп на ймення Єва Булат-Бек. Чого ти на мене так дивишся?.. Все ще дивуєшся, що в моїй характеристиці написано: “спокійна і поміркована”? А планета, на якій ми з тобою опинилися, безлюдна. Ні душі, ні душечки! Ні надії на порятунок. Звідси до Землі така відстань, що нормальна людина і збагнути не може.
– Всього лише 4,28 світлового року. Або сорок одна тисяча з гаком мільярдів кілометрів. Альфа Центавра - найближче сузір’я до Землі.
– А від нашого надпотужного корабля і сліду не лишилося. Зник на орбіті - і все. Ми навіть не знаємо і знати ніколи не будемо, що з ним трапилось. То чим же ти будеш на Землю повертатися? Хіба верхом на паличці пострибаєш?
Хоч на душі в Адама було тяжко, невимовно тяжко й гнітюче, але при останніх її словах він посміхнувся.
– Я радий, що ти нарешті вдалася до гумору, який, як відомо, завжди рятує у критичних ситуаціях.
– Не чіпляйся до слів!
– Новий приступ плачу струсонув Єву.
– У мене немає...
– вигукувала вона крізь плач, - сили волі, щоб покінчити із собою.
Він чудово розумів увесь трагізм безвихідної ситуації, у якій вони опинилися, але, щоб не видати свого відчаю, що терзав його душу, вдався до велемовних повчань. І прорік дерев’яним голосом:
– Людина, якщо тільки вона справжня людина, до останньої миті свого життя, незважаючи ні на що, мусить попри все залишатися...
– ...людиною!
– роздратовано перебила Єва.
– І, будь ласка, не читай мені прописних істин, які стали аксіомою ще тисячу літ тому. І взагалі, не читай мені своїх дрімучих повчань, вони тобі не пасують. Їх я знаю і без тебе. Я, до твого відома, - лікар-психолог!
– Ти була психологом, а тепер просто...
– Хто?
– вона різко тріпнула головою, відкидаючи з очей закудлане волосся.
– Договорюй!
– Просто... розгублена і зломлена жінка.
Вона спустошено глянула на нього, руки її безпорадно опустилися, голова похнюпилась.
– Ти правий, надурівноважений Адаме, - людина, мабуть, без нервів та емоцій.
– Помовчала і по хвилі озвалася тихо, стомлено: - Ти все передбачаєш і все знаєш... Усе в тебе розкладено по поличках, як у комп’ютера по блоках. Я справді була спокійна і поміркована, як про те записано в характеристиці. Але мій характер почав різко мінятися ще в польоті. Як Земля на оглядових екранах “Геліоса” перетворилася на світлу цятку, - це було ще в межах Сонячної системи, - мені стало прикро. Вперше у житті стало моторошно. З’явилося таке відчуття, що я більше не побачу рідну Землю.
– І зітхнула.
– Коли ж і світла цяточка, крихітне макове зерня, зникла з оглядових екранів, я відчула невідоме раніше хвилювання. Воно ставало постійним, воно охоплювало мене все глибше і глибше, проникаючи у кожну клітину мого єства. Іноді хотілося вийти з корабля і погуляти на вулиці. На звичайній вулиці... Мені так кортіло вийти і погуляти межи людьми, що я не могла нічого з собою вдіяти. А з корабля у Космос нікуди не вийдеш, і Землі на екранах уже не було видно. Тоді почало здаватися, що планети під назвою Земля немає, що взагалі вона ніколи не існувала, що Земля - то міф, легенда, красива мрія. Що ми на “Геліосі” - вічні космічні мандрівники, приречені висіти у чорному мороці Космосу... Я з останніх сил приховувала від товаришів свій справжній психологічний стан, адже була психологом і добре знала ті симптоми, що з’явились у мене. За штатним розкладом “Геліоса” я зобов’язана була рятувати інших від приступів меланхолії, песимізму і занепадницьких настроїв, а мені самій потрібен був рятівник. Але я давила в собі ту чорну меланхолію і робила те, що мені, як лікарю, потрібно було робити: міряла тиск крові в членів екіпажу, брала аналізи, а також порції повітря, яке вони видихали, стежила за чутливістю вестибулярного аналізатора, перевіряла, як ваші очі сприймають різні кольори, стежила за функціональними змінами у ваших організмах, одне слово, вивчала ваш психологічний стан. До всього ж, як лікар, я контролювала режим роботи членів екіпажу, систему життєзабезпечення, наглядала за регенераційними установками по очищенню повітря, за роботою харчового блоку, і навіть корабельні кури та кролі були в моєму віданні. Ось так я старалася, щоб і хвилини не бути самій, не залишатися наодинці із своїми думками. Але мені, лікарю, також потрібен був лікар. І я боялась... боялась, що другого лікаря немає і мене ніхто не порятує.
– Я це відчував, - спокійно сказав Адам.
– Особливо протягом останніх трьох років польоту.
– Гм, виявляється, ти на жінок іноді можеш увагу звертати? А я була про тебе іншої думки, - Знову помовчала.
– А втім, це зараз ні до чого. Я два роки вивчала у Центрі психологію та характери людей, які поверталися із довготривалих космічних мандрівок. Тоді мені було все ясно. Абсолютно все. Я навіть дисертацію на цю тему захистила. О, яка я була самовпевнена й наївна! І надто легко давала іншим поради, як поводити себе в Космосі, як боротися із сенсорним голодом, з меланхолією, із ностальгією, - а в космосі вона іноді буває жахливих форм, - із чорним настроєм, коли тобі, після кількарічного польоту в чорнім мороці із срібним пилом галактичних туманностей, починає здаватися, що рідна Земля більше не існує. А як сама потрапила в Космос, то збагнула, що мої поради, сиріч дисертація, не варта того паперу, на якому вона написана і видрукувана.