Приречені на щастя.
Шрифт:
– Ти великий оптиміст, Адаме.
– Є для того підстави, - він помовчав, прикусивши зубами травинку.
– При середньому віці життя людей 150 літ, - заговорив згодом, - я прожив лише 32 роки. Отже, попереду в мене більше, ніж століття. То чому б мені не радуватись?
– Але ж ми навічно відрізані од людства!
– мовила Єва вже спокійніше, тільки нервовим рухом голови раз по раз відкидала волося з очей і обличчя.
– Тваринне животіння - ось на що ми можемо розраховувати. В той час, коли людство, як люблять писати наші журналісти, семимильними кроками піде вперед до нових висот. На Землі зараз утвердилась найсправедливіша формація. Тільки б радіти, що тобі випало щастя жити в таку епоху. А дикий випадок відкинув нас у первісний стан.
– Але Земля і її, як ти щойно висловилась, справедлива формація ще нікого й ніколи не залишала у біді, - впевнено сказав Адам.
– До нас обов’язково прийде рятувальний корабель.
– Що ти... сказав?
– перепитала вона майже пошепки.
– Рятувальний корабель. І він до нас прийде, тим більше, що “Геліос” ще по путі сюди передав на Землю координати Леонії і, зокрема, її орбіту й орбіту системи зірки А.
Єва хитнулась, на мить завмерла, боячись дихнути, і в її заплаканих, засмучених, майже помертвілих очах раптом спалахнули живі іскорки - надія на чудо.
– Чому ж ти мовчав досі?
– вигукнула вона хрипко і в першу мить навіть говорити не могла від розбурканої радості.
– Коли?.. Чому ти мовчиш? Ну скажи... швидше скажи, коли... прийде рятувальний корабель? Я про рятувальну службу Землі якось забула. Чого ж ти мовчиш?
– Розумієш, - почав Адам обережно й м’яко, і Єва все збагнула - в її очах почали гаснути живі іскорки надії.
– Земля чекатиме “Геліос” ще рівно сім років. Рівно стільки часу, скільки потрібно “Геліосу” на зворотний шлях. Якщо ж мине цей час, а “Геліоса” не запеленгує на кордоні Сонячної системи орбітальна Станція Далекого Зв’язку, що на Плутоні, то Землі стане ясно, що з “Геліосом” трапилась біда... А можливо, “Геліос” встиг передати по О-каналу про свою трагедію. Кажу, можливо, бо цього не знаю. Але навіть, якщо він і не встиг нічого передати, то досить йому не з’явитися на далеких підступах до кордонів Сонячної системи, як Станція дасть тривожну депешу на Землю. І Земля відрядить рятувальний корабель по маршруту “Геліоса”. Він летітиме до нас теж сім років. Отже, - вже зовсім бадьоро вигукнув Адам, - через якихось чотирнадцять літ тут, - ляснув він долонею по траві, наполохавши голубих кобилок, - тут приземляться наші люди, дорогі земляки! До всього ж ми виявимося молодшими за них на чотири роки і дев’ять місяців. Це як за один рейс. А як за два, то - на дев’ять з чимось років.
– Тобто як це... молодшими?
– недовірливо запитала Єва.
– І я буду молодша?
– Ну звичайно.
– Але чому?
– Підрахунки тут складні, але я спробую тобі пояснити простіше. Наш корабель рухався сюди з постійним прискоренням. У власній, звичайно, системі відрахунку. Тобто в кораблі тривав свій час. Тож половину шляху наш “Геліос” розганявся, а другу половину гальмував. З тим же прискоренням. Альфа Центавра розташована на відстані 4,28 світлового року. З точки зору земного спостерігача фаза розгону тривала приблизно 2 роки і 11 місяців. Тому для Землі наша подорож на Альфу Центавра зайняла 11 років і 9 місяців. Але ж ми з тобою точно знаємо, що минуло всього сім років. Ось чому ми вже молодші за землян майже на п’ять років. І це - за один лише рейс. А за чотирнадцять літ, що минуть, доки ми будемо чекати рятувальний корабель і повертатися на Землю, мине...
Єва схопилась.
– Досить! Я сита твоїми премудростями. Та й все одно я їх не збагну.
– Але ж це просто. Якщо взяти чотирнадцять літ...
– Ти хоч розумієш те, що щойно співав? Адам теж звівся.
– Чотирнадцять літ?
– усе ще не вірячи, швидко перепитала вона і досадливо відкинула волосся з обличчя.
– На нас спортивні костюми астронавтів і більше нічого у нас немає. Тут і чотирнадцяти днів не протримаєшся, а ти... Чи ти збираєшся на чотирнадцять літ залягти у сплячку? А проснувшись, потягнешся, позіхнеш і скажеш землянам: “Здрастуйте, дорогенькі! А ось і я... Ви вже прилетіли за мною? Який я радий. Але ж і виспався добряче на цій планеті за чотирнадцять літ!..” Га? Щось я не чую твого бадьорого голосу.
– Ну й добре, що в нас нічого немає, - удавано безжурно сказав Адам.
– Зате ми ніколи не станемо міщанами і не опинимося у полоні речей, як то траплялося з людьми не раз.
– Чи й не дотепно!
– Але ж у нас є руки, чотири на двох, і на двох дві голови, які дечого варті. Це велике багатство. Адже ми люди, гомо сапіенс, - уже серйозно сказав він, не реагуючи на її шпильку.
– Знаю, що ми - гомо сапіенс, а не примати, наприклад. Але чотирнадцять літ! Ти хоч усвідомлюєш таку цифру?
– Якби не усвідомлював, то не говорив би. А час у праці минає швидко. Клімат на цій планеті м’який, принаймні у тім поясі, в якому ми знаходимось. Отже, шуб нам з тобою не треба діставати. І модних речей, до речі, теж. Тут багатий рослинний світ, та й фауна не бідна. На Землі, як підрахували спеціалісти, росте півмільйона їстівних рослин. П’ятсот тисяч! Гадаю, що й на Леонії їх не менше. Їжу нам дадуть море і Великі Рівнини, що багаті на дичину. То хіба ми не зуміємо прожити якихось чотирнадцять літ, доки сюди прийде рятувальний лайнер?
– Ти фантастичних творів часом тихцем не писав на “Геліосі”? Ні? Жаль... Як казали в давнину твої, здається, предки: чим би дитя не тішилось, аби не плакало.
– Ти надзвичайно обізнана з іронічними висловлюваннями моїх предків. Я зворушений.
– Мерсі, як казали мої предки.
– Не забувай, що Земля послала нас у сузір’я Центавра на пошуки планети, придатної для майбутньої колонізації її людством. І не просто треба колонізувати нову планету, а зробити її також планетою людей, як і Земля. От ми першими й почнемо обживати цю планету. Вона варта того. І ми це доведемо землянам.
Єва скептично:
– Без людей?
– Хіба ми не люди?
– І додав, посміхаючись: - Щодо мене, то я... досить ординарний представник гомо сапіенс, а ось ти... вельми симпатична представниця прекрасної половини гомо.
Але компліменти, на які Єва колись була така ласа, вже не впливали на неї. Більше того, Адамова похвала викликала спалах нового роздратування.
– Живи!..
– крикнула вона йому в обличчя, стріпнувши головою.
– Живи рабом природи! Звіром! Слимаком! Хоч пташкою щебечи! Хоч рожевим метеликом пурхай! Ким хочеш. Мені однаково. Хоч сік амброзій з квіток злизуй, хоч сире м’ясо їж, хоч пасися на траві, як жуйна тварина, мені все одно! Я так жити не буду і не хочу!
Та Адама важко було вивести з рівноваги.
– Не хочеш жити, а змушена будеш, - спокійно одказав він.
– Бо ми з тобою приречені на життя!
– Послухай, оптимісте. Запали багаття. Мені холодно.
– У мене немає вогню.
– І ти збираєшся жити на цій планеті аж цілих чотирнадцять літ? Чи, може, передумав?
– Ні, не передумав. А ось як добувати вогонь, не знаю. Вірніше, знаю теоретично, але практично... не пробував.