Приречені на щастя.
Шрифт:
– Знаю - не знаю! Вмію - не вмію! Практично- теоретично!..
– аж верескнула вона.
– Ти нічого не знаєш! От мій Руслан усе знав. Він завжди знаходив для мене слова втіхи й розради. А ти...
– Звичайно, я не така яскрава особа, як твій Руслан. І тому знаю і вмію дещо менше.
– Й додав, невідомо кого пародіюючи: - Ми люди прості, скромні.
– Робот!
– крикнула вона йому в лице.
– Біомаса!.. Яка я нещасна, що в останній день мого життя доля послала мені тебе, просторіку, бевзя! Ти, як геолог, усе життя мав справу з камінням, тому й сам перетворився на каменюку!
Адам незворушно посміхався.
– Коли на Землі засперечаються, буває, дві тіточки, то одна одній виказує: ти така і сяка! Друга не менш галасливо кричить: від такої чую! А ось тобі так не скажеш. Ти не камінь. Ти грудка живих, вибухонебезпечних емоцій. Дивуюсь, як ти з таким сумбуром, даруй, в емоціях зуміла пройти суворий медичний і психологічний відбір і потрапити на “Геліос”?
– Від... сумбура чую!
– відрізала вона і, спохопившись, кашлянула, навіть усміхнулась. Скупо, лише куточками вуст, але посміхнулась, і в Адама ніби камінь спав з душі. Все залишалося на своїх місцях, однак стало трохи легше.
А на чужій планеті стояла німа первісна тиша. Тільки чути було, як глухо шумить унизу невидиме море та в небі німо спалахували зірниці.
Та іноді хтось моторошно й пронизливо реготав у пітьмі.
Єва кожного разу здригалася, хоч і знала, що то регоче мартин.
– Єво!
– Ну!
– Поглянь на небо.
– Чого я там не бачила? Одне й те ж.
– Звичайно, в небі Леонії сяють ті ж сузір’я, що і в небі Землі. Але все одно подивися. Он бачиш, Велика Ведмедиця, за нею Оріон, потім Волопас. А між сузір’ям Великої Ведмедиці і Волопаса сяє сузір’я Гончих Псів.
– З нудьги ти вирішив пройти зі мною короткий курс по вивченню зоряного неба Леонії? Але ти помиляєшся, оптимісте, коли думаєш, що я збираюся ночами тинятися на цій безлюдній планеті. Мені і вдень тут нічого робити.
Та Адам, не слухаючи її, гомонів наче сам із собою, невідомо кому показуючи рукою на небо.
– По той бік Малої Ведмедиці - сузір’я Кассіопеї. А за нею відразу ж сузір’я Андромеди, - помовчавши, зітхнув.
– Варто глянути на зоряне небо Леонії, як мені здається, що я вдома, на Землі, на березі Дніпра. Але зиркну на сузір’я Кассіопеї - і все одразу ж стає на свої місця. Однак у небі Леонії мене найбільше цікавить сузір’я Кассіопеї.
– А мені байдуже.
– Постривай. У небі Землі Кассіопея має п’ять зірок, а в небі Леонії уже шість.
– Зірок тут, може, і багато, та всі вони чужі!
– Оті п’ять зірок Кассіопеї, що утворюють ніби ромб, справді нам з тобою чужі та далекі. Але шоста... Поглянь на неї, яка вона яскрава. То, - голос його затремтів, - Сонце.
Єва рвучко схопилась, глянула на шосту, найяскравішу зірку в сузір’ї Кассіопеї, потім на Адама.
– Що ти сказав? Яке... Сонце?
– Вона вже почала здогадуватись, і подих їй перехопило.
– Невже?.. Ні, ні, не може бути.
– Так, шоста зірка - то наше Сонце, - помовчавши, Адам замислено
Єва схопила Адама за руку, і він теж звівся. Вони довго стояли мовчки, дивлячись у зоряне небо на шосту, найяскравішу зірку Кассіопеї, і мовчали, мовчали... Та ось зненацька Єва припала до його плеча й заплакала. Вона плакала під сузір’ям Кассіопеї, а він відчував її теплі сльози у себе на плечі, боячись ворухнутися.
– Ти... чесно?
– запитала Єва крізь сльози.
– Невже та маленька зірка в чужому сузір’ї і є наше велике рідне Сонце?
– Для сузір’я Кассіопеї наше Сонце - всього лиш звичайна зірка. Щоправда, одна з найяскравіших у небі Леонії, зірка нульової візуальної зоряної величини. Але таких яскравих зірок у небі Леонії чимало, і наше Сонце з-поміж них нічим не відрізняється. Дивлячись на нього і подумати не можна, що навколо тієї звичайної, хоч і яскравої зірки ходить по своїй орбіті голуба планета з білим світом, прекрасна планета людей - Земля.
– Земля?..
– здригнулась Єва і, відірвавшись од його плеча, забігала поглядом по зоряному небі чужої планети.
– Де наша Земля? Покажи мені нашу Землю.
– Від шостої зірки Кассіопеї, себто від нашого Сонця, трохи вниз. Там і буде наша Земля.
Єва до болю в очах вдивлялася туди, куди показував їй Адам, вдивлялася, забувши в ту мить, де вона і що з нею.
– Але ж її не видно, - з жахом вигукнула Єва.
– Чи в мене зір поганий, чи й справді не видно?
– Зір у тебе нормальний, а Землі нашої звідси не видно. Ніколи її звідси не видно.
– Неправда, Адаме! Видно!
– раптом крикнула Єва і, припавши до нього, затремтіла всім тілом.
– Мені здається... здається, що я бачу. Землю бачу. На межі видимості, ледь-ледь бачу. Кванти світла... Чому я бачу, Адаме? Може, у мене незвичайний зір?
Із сузір’я Центавра з усієї далекої звідси Сонячної системи видно було лише Сонце. Та й то у вигляді яскравої зірки нульової візуальної зоряної величини. А Землю... Навіть з далеких планет Сонячної системи її видно дуже погано. З Юпітера, наприклад, Земля здається зірочкою у шість разів слабкішої яскравості за найслабкіші з доступних неозброєному оку зірок. Тільки в телескоп можна побачити Землю на Юпітері (та й то з трудом!) в періоди її найбільших віддалень од Сонця.
А з Плутона навіть в оптичні прилади Землю не видно.
Та Адам погодився, що в Єви зір унікальний, що вона і справді бачить крихітну світлу цяточку в небі Леонії - Землю. Говорив так, аби заспокоїти жінку, говорив, а самому тяжко було на душі.
Тисячі зірок - яскравих і ледь видимих, великих та малих і зовсім крихітних - рясно висіялись у чужому небі незвіданої планети, й у срібному зоряному блиску двоє беззахисних, змучених землян, що неприкаяно сиділи у темряві ночі на узбережжі незнаного моря, здавалися засохлими зернинками чужого життя, яким не судилося прорости у грунті цієї планети. А з глибин чорного Космосу блискучим оком - холодним та безучасним - німо дивилося на них їхнє рідне Сонце, не спроможне тут, на чужій планеті, обігріти, приласкати промінням і теплом двох своїх дітей.