Природа
Шрифт:
– Я не сміюся з тебе. Він заспокоївся.
– Се правда, - сказав, - як християнин багатий, то можна з усіх сміятися. Та й я сміюся з усіх. Мені ніхто не в голові.
– А з мене ти б также сміявся?
– запитала свавільно і немов під впливом якого внутрішнього підшепту, та й вдивилася в його лице.
– З тебе?
Він поглянув на неї майже переляканий; потім усміхнувся, злегка червоніючи.
– Е! Воно так не йде, - сказав.
– Чому ні?
– Не знаю… але ти така… така…
– Яка я?
– запитала
– Така… я не знаю… така, як образ Матері Божої в нашій церкві…
Вона знов засміялася; не дуже сердечно, а все-таки; потім обоє заніміли…
Мовчки йшли якийсь час далі.
Вій був гарний і кріпко збудований, І вона любувалася ним сьогодні, як і давніше.
Раз їй було спало на думку, як би воно було, якби він любив дівчину, й за тим їй - сама не знала, чому - нагадалося речення: «Бути обнятою сильною рукою…»
В неї багато значила фізична сила і тілесна красота, і хоч вона рідко коли «любила», то все ж таки були їй милі, гарні, кріпкі люди. Коли чулася втомленою, находило на неї масто тужне бажання, потреба - відпочити на чиїй-небудь груді. Але той хтось мусив би бути сильний і сміливий. Передусім - сміливий.
Стала йти помаліше.
Вони йшли були довго і швидко. По глибокім віддиху й легких рум’янцях на її лиці поміркував, що вона втомлена.
– Ти втомилася, - сказав, - не можеш іти зо мною в парі. Я йшов заборзо.
– Правда, - відповіла втомлена. Він раптом почав іти зовсім помалу.
– Ти так красно говориш по-нашому, - почав оп’ять.
– Я те саме, що ти, і я також русинка. Чекай трохи; я втомлена. Як іду заборзо, то серце в мене б’ється засильно, й поперед очі миготять тисячі іскор.
Притиснула обидві руки до висків.
Він став перед нею. Хвильку дивились одне на одного; бачилось, немовби в очах обох заблисло раптом полум’я і злучилося в вогонь.
Обоє спустили очі.
Вона оглянулася полохо: чи се та сама сторона, котру вона так добре знала?
Авжеж. Та сама темно-зелена пропасть, та сама скалиста гора онде праворуч, поросла рівними, як свічки, смереками, а посеред них ніжні білі берези; з моху виростали буйні папороті й сям-там стрункі дзвінки… Тихо, одностайно шумів ліс.
Тінистий холод обхопив її тіло. Якийсь птах закричав поблизу; вона здригнулася тривожно.
– Ти боїшся?
– запитав змішано.
– Тільки сьогодні. Зрештою ніколи.
– То ти тут щоднини? А чого ж ти сьогодні боїшся?
– Не знаю… Чуюся менше на самоті, коли я в лісі сама-одна.
– Чому воно так?
– Не знаю… не знаю… по правді…
– Що ти тут робиш?
– Нічого. Я приходжу сюди лиш так. Правда, іноді малюю смереки… Звичайно прислухаюся, як шумить ліс. Він шумить, як море, лише далеко слабше. Ти не знаєш, як море шумить… Я й сама того не чула, та знаю, як воно шумить… а, чуй?
Обоє слухали, здержуючи віддих. Чутно билося в обох серце.
Вона знов оглянулася тривожно… ще ніколи не здавалось їй так
– Не бійся… таж я тут у лісі… Не оглядайся назад себе… то недобре…- сказав чудно здивованим тоном.
Мовчки й майже скоро йшли вгору стрімкою дорогою.
Навколо її уст лежала риса завзятої рішучості, повіки були спущені, їх довгі темні вії чудово відбивали від білих як сніг лиць.
– Незабаром зайде сонце за гори, - перервав він зворушено тишину і швидким рухом прогорнув із чола волосся набік. Йому стало гаряче.
– Як я йшла сюди в ліс била третя. Йдемо добрих дві години, і в місті може бути п’ята.
Кажучи се майже дрожачими губами, витягла зі свого шовкового пояса малий годинник, стала й дуже уважно дивилася на нього.
– А! В тебе дзиґарок? Золотий. Покажи-ко мені! Притулився до неї близенько. Обоє дивилися з натугою на малу золоту річ.
– Се ходить, як би мало душу, - сказав.
– Які то розумні люди на світі, що можуть таке зробити… Боже, Боже… Ти, певно, багачка, коли в тебе такий дзиґарок. Варе твій дєдьо великий пан? Хто ти?
Вона знову усміхнулася.
– Ти не знаєш, хто я?
– Ні.
– Але ж ти мене видів… нагадай собі!
– Я тебе ніколи не видів!
– Нагадай собі.
– Але ж кажу тобі!
– По… як ти привів свого гарного коня на подвір’я до адвоката… й силував його, аби стояв тихо… то я вийшла… Пригадуєш собі?
Він подумав хвильку.
– Не знаю…- сказав протяжне й зачудовано.
– Але я тебе не видів… хтось був вийшов… се знаю… але то був хтось у чорній сукні… твого лиця не нагадую собі.
Вона відвернула від нього очі й усміхнулася.
– Коли не знаєш, хто я, то й се байдуже; я тебе виділа часто, дуже часто!
– Ти знов смієшся з мене!
– Ні.
– То хто ж ти?
– Що се тебе обходить? А втім, - додала раптом з меланхолійним усміхом, - я така, що не має щастя… знаєш… у деяких речах.
– Багачка й не мас щастя?
– сказав недовірливо й засміявся.
– Дивися, може, його відвернув хто від тебе, воно буває… Але ти молода…- сказав далі і приступився до неї ще ближче і при тому не хотячи доторкнувся крисами свого капелюха до її волосся на чолі.
Вона поглянула на нього, і в тій хвилі гаряче полум’я облило її лице.
– Правда… я молода… А скільки ж років тобі?
– До Дмитра буде двадцять, і шість. Я… Нагло він остановився і ввесь запалів. Блискучими очима вони задивилися одне на одного.
– Ти!
– промовив нараз дрижачим голосом.
– Що таке?
– відповіла ледве чутно; вона була спустила очі.
– Ти красна, - сказав зміненим, беззвучним тоном.
Легка дрож пройняла її постать.
Вона знов підвела очі. Його лице побіліло, мов із нього сплила остання краплина крові, і на ньому значно було сліди найглибшого зворушення. З очей, бачилося, сипали іскри.