Прорив блокади
Шрифт:
– Крокстон! Це ти! Це ти!
– приголомшено повторював містер Хеліберт.
– Хазяїне, не треба зайвих слів! Скоро ви про все довідаєтесь. Ідеться про ваше життя! Скоріше сідайте в гігу.
Троє чоловіків зайняли свої місця в шлюпці.
– Рушай!
– гукнув капітан. Шість весел дружно упали у воду.
– Повним ходом уперед!
– наказав Джеймс Плейфер. І гіга помчала, ковзаючи, мов риба, по темній воді Чарлстонської гавані.
IX. МІЖ ДВОХ ВОГНІВ
Гнана шістьма дужими веслувальниками, гіга немов летіла над водами рейду. Туман згустився, і Джеймс Плейфер не без труднощів визначив курс за своїм пеленгом. Крокстон умостився на носі шлюпки, а містер Хеліберт на кормі,- біля капітана. В'язень, геть приголомшений несподіваною появою свого слуги, хотів із ним заговорити. Але той жестом руки попросив хазяїна мовчати.
Та через кілька хвилин, коли шлюпка була далеко від берега, Крокстон сам подав голос. Він розумів, скільки запитань крутяться в голові містера Хеліберта.
– Так, мій дорогий хазяїне,- сказав він,- тюремник помінявся зі мною місцем і тепер лежить у моїй камері. Я поклав його там двома добрими ударами кулака - одним у потилицю, другим у живіт, замість снодійного. І це сталося тоді, коли він мені приніс вечеряти. От який я невдячний! Потім я перевдягся у його вбрання, взяв у нього ключі, знайшов вашу камеру і вивів вас із цитаделі під носом у охоронців. Ото й усі труднощі!
– А моя донька, де вона тепер?
– спитав містер Хеліберт.
– На борту корабля, який привезе вас до Англії.
– Моя донька тут, тут!
– скрикнув американець, підхоплюючись із лави.
– Тихше!
– відповів Крокстон.- Ще кілька хвилин, і ми врятовані.
Шлюпка мчала в густій темряві швидко, але трохи навмання. В густому тумані Джеймс Плейфер не міг розгледіти ліхтарів «Дельфіна» і вагався, який обрати напрямок. Темрява була така чорна, що матроси не бачили кінців своїх весел.
– Де ми зараз, містере Джеймсе?
– спитав Крокстон.
– Ми повинні пропливти уже півтори милі,- відповів капітан.- Ти нічого не бачиш, Крокстоне?
– Нічого. А очі в мене добрі. Та пусте! Ми неодмінно доберемось до корабля. Вони нічого там не підозрюють, у цитаделі... .
Не встиг він вимовити ці слова, як темряву прорізала ракета й розсипалася вогнями на запаморочливій висоті.
– Сигнал!
– вигукнув Джеймс Плейфер.
– А, чорт!
– сказав Крокстон.- Мабуть, вони таки спохопилися там, на березі. Ану зачекаймо.
За першою полетіла у небо друга, потім і третя ракета. Майже відразу сигнал повторили десь за милю попереду шлюпки.
– Це ракета форту Самтер!
– вигукнув Крокстон.- Сигнал утечі! Наляжте на весла! Вони все відкрили!
– Швидше, швидше, друзі!
– вигукнув Джеймс Плейфер, підбадьорюючи своїх матросів.- Ці ракети освітили нам шлях. «Дельфін» лише за вісімсот ярдів [7] од нас. Я вже чую корабельний дзвін. Наляжте! Наляжте! Даю вам двадцять фунтів, якщо допливемо за п'ять хвилин!
Матроси ще дружніше налягли на весла. Гіга мчала вперед, легко розтинаючи воду. Серця в усіх калатали. Десь у місті гримнув постріл з гармати, і Крокстон радше почув, ніж побачив, як за двадцять метрів від шлюпки пролетіло щось чорне й кругле - можливо, гарматне ядро.
7
Приблизно 700 метрів. (Прим, автора.)
В цю мить дзвін на «Дельфіні» забамкав на повну силу. Корабель був зовсім близько. Ще кілька змахів веслами, і шлюпка причалила до борту. Ще кілька секунд, і Дженні кинулася батькові в обійми.
Гігу підняли миттю, і Джеймс Плейфер побіг на ют.
– Містере Метью, Ми під парою?
– Так, капітане.
– Веліть обрубати линву - і повний уперед!
Через дві-три секунди обидва гвинти гнали пароплав до головного фарватеру. Цього разу капітан не хотів підходити надто близько до форту Самтер.
– Містере Метью,- сказав Джеймс,- іти по фарватеру, що біля острова Салліван, для нас було б самогубством. Там ми потрапимо під прицільний вогонь конфедератів. Будемо триматись якомога ближче до правого берега рейду, ризикуючи дістати залп із протилежного табору. Біля стерна у вас людина надійна?
– Так, капітане.
– Звеліть загасити ліхтарі й бортові вогні. Зблисків парової машини з нас досить і аж занадто. Але з цим ми нічого не можемо вдіяти.
Протягом цієї розмови «Дельфін» ішов повним ходом; проте маневруючи, з тим, щоб триматися ближче до правого берега гавані, корабель мусив звернути у фарватер, що на короткий час вивів його зовсім близько до форту Самтер; він був десь за півмилі від нього, коли бійниці форту всі разом освітились, і, страхітливо загуркотівши, перед пароплавом промчав ураган заліза.
– Поквапились, мазії!
– вигукнув Джеймс Плейфер, гучно зареготавши.- Ще пари, додайте ще! Ми повинні проскочити між двома залпами!
Кочегари роздмухали топки, і «Дельфін» задвигтів усім своїм корпусом так, наче от-от мав розвалитися на шматки.
У цю мить гримнув другий залп, і новий град гарматних ядер сипнув позаду пароплава.
– Надто пізно, йолопи!
– вигукнув молодий капітан голосом, що скидався на звіриний рик.
У цю мить на ют піднявся Крокстон і викрикнув:
– Ет, вони навіть не обсмалили нам хвіст! Ще кілька хвилин, і розмову з конфедератами ми закінчимо.
– То ти гадаєш, нам можна більше не боятися вогню з форту Самтер?
– спитав Джеймс.
– Звичайно. Правда, попереду ще форт Моултрі на мисі острова Салліван. Та цей може нас жигнути лише протягом півхвилини. Тож хай вони добре обирають момент і добре ціляться, якщо хочуть влучити в нас. Ми наближаємось.
– Чудово. Форт Моултрі розташований так, що ми маємо тепер змогу звернути у головний фарватер. Вогню, ще вогню!