Прорив блокади
Шрифт:
– Наша справа посувається. І добре посувається. Ох, і добре ж!
Чи зумів би Джеймс Плейфер якось виплутатися з цієї халепи?
Хтозна. Але на його щастя - і на біду «Дельфіна» - згори почувся крик вахтового матроса:
– Гей, хто там внизу на вахті?
– В чому річ?
– крикнув з палуби містер Метью.
– Бачу вітрило!
Джеймс Плейфер, покинувши дівчину, негайно кинувся на ванти бізані.
V. ЯДРА «ІРОКЕЗА» Й АРГУМЕНТИ МІС ДЖЕННІ
Досі рейс «Дельфіна» відбувався цілком успішно. Корабель показував на диво високу швидкість, і жодне судно не з'являлося на обрії до тієї миті, коли вахтовий матрос повідомив, що бачить у морі вітрило.
На той час «Дельфін» був на 32° 15' північної широти й на 57° 43' західної довготи, тобто пройшов три п'ятих свого шляху.
Ось уже дві доби, як над океаном клубочився густий туман. Хоча цей туман і сприяв намірам «Дельфіна», ховаючи його від небажаних поглядів, він, з другого боку, не дозволяв бачити океан на великому протязі, й була небезпека, що «Дельфін» ітиме, так би мовити, борт у борт із тими кораблями, з якими він не мав бажання зустрічатися.
Так-от, саме це і сталося. Коли незнайомий корабель було помічено, він плив не далі, ніж за три милі від «Дельфіна», з навітряного боку.
Долізши до реї, Джеймс Плейфер виразно побачив у просвітку між клаптями туману великий північноамериканський корвет, що йшов повним ходом. Він наближався до «Дельфіна» з очевидним наміром перетнути йому шлях.
Уважно роздивившись корвет, капітан спустився на палубу й покликав помічника.
– Містере Метью, скажіть, що ви думаєте про цей корабель?
– Думаю, капітане, що це корабель флоту Північних штатів, який запідозрює нас у шкідливих намірах,- відповів той.
– Справді, сумнівів щодо його державної приналежності немає,- відповів Джеймс Плейфер.- Дивіться.
У цю мить над корветом піднявся зоряний прапор Сполучених Штатів Півночі, й корабель салютував своєму державному стягові пострілом з гармати.
– Він пропонує, щоб і ми підняли свій прапор. А чого б і не підняти? У нас нема підстав його соромитись.
– Який у цьому сенс?
– відповів Джеймс Плейфер.- Наш прапор нас не захистить і не відіб'є в тих людей бажання оглянути наш вантаж. Ні. Прямуватимемо своїм курсом.
– І якомога швидше,- сказав містер Метью,- бо якщо мої очі не обманюють мене, я вже бачив цей корвет десь поблизу Ліверпуля, куди він прибув для нагляду за будівництвом нових кораблів для Сполучених Штатів. Щоб я забувся, як мене звуть, коли на його кормі виписано іншу назву, ніж «Ірокез».
– Він добре ходить?
– Це один з найшвидкохідніших кораблів військового флоту Півночі.
– І скільки в нього гармат?
– Вісім.
– Пхе!
– О, не знизуйте плечима, капітане,- сказав містер Метью серйозним голосом.- Із тих восьми гармат дві обертові,- одна, шістдесятка, на шканцях; друга, сотка, на палубі,- й обидві з нарізними стволами.
– А, чорт!
– сказав Джеймс Плейфер.- Це «перроти», і стріляють вони на відстань у три милі.
– Атож, і навіть далі, капітане.
– Зрештою, містере Метью, для корабля, який плаває досить швидко, щоб нікого не підпустити до себе на відстань пострілу, цілком байдуже, з яких гармат по ньому палять: із сотого калібру чи з четвертого, з таких, що б'ють на три милі, чи з таких, чиї ядра летять не далі, ніж за п'ятсот ярдів. Отож покажімо цьому «Ірокезові», як ходить пароплав, сконструйований для швидкого ходу. Звеліть додати пари, містере Метью.
Помічник передав наказ капітана механікові, й незабаром чорний дим завалував із труб Пароплава.
Це, мабуть, не сподобалося корветові, й звідти надійшов сигнал - наказ «Дельфінові» лягти в дрейф. Але Джеймс Плейфер не звернув на той сигнал найменшої уваги і не змінив курсу свого корабля.
– А зараз ми побачимо, що зробить «Ірокез». Це чудова нагода випробувати, на що здатна його гармата сотого калібру, і з'ясувати, чи далеко залітають її снаряди. Звеліть іти під повною парою!
– Слухаюсь!
– відповів містер Метью.- Незабаром вони привітають нас із усією чемністю.
Повернувшись на ют, капітан побачив міс Хеліберт. Вона спокійно сиділа біля самих поручнів борту.
– Міс Дженні,- сказав він.- Ви бачите отой корвет з навітряного боку? Думаю, він захоче побалакати з нами крізь жерла своїх гармат, тому давайте руку, і я проведу вас до вашої каюти.
– Вельми вдячна вам, містере Джеймсе,- відповіла дівчина, поглянувши на капітана,- однак я не боюся пальби з гармат.
– Але зважте, міс, що,хоч нас і розділяє чимала відстань, перебувати тепер на палубі небезпечно.
– О, я ніколи не була боягузкою! В Америці нас привчають потроху до всього, і запевняю вас, що ядра з «Ірокеза» не змусять мене нахилити голову.
– Ви хоробра дівчина, міс Дженні!
– Погодьмося, що я хоробра, пане Джеймсе, і дозвольте мені залишитися біля вас.
– Я ні в чому не можу відмовити вам, міс Хеліберт,- відповів капітан, мимоволі захоплюючись мужнім спокоєм дівчини.
Щойно прозвучали ці слова, як за бортом північноамериканського корвета простяглася струминка білого диму. Перш ніж на «Дельфіні» почули гуркіт вибуху, з його палуби побачили, як у напрямку пароплава полетів циліндричний, спереду загострений конусом снаряд, з неймовірною швидкістю обертаючись навколо своєї осі й, так би мовити, вгвинчуючись у повітря. Було досить легко простежити за його польотом, бо з нарізних стволів снаряди вилітають не так швидко, як із гладкоствольних гармат.
За двадцять морських сажнів від «Дельфіна» снаряд, траєкторія якого пішла на спад, ковзнув по верхівках хвиль, позначивши свій слід фонтанами бризок, потім, ніби відштовхнувшись від водної поверхні, злетів угору, але невисоко, перелетів через «Дельфін», зрізавши з правого борту рею фок-щогли, впав на хвилі за тридцять морських сажнів від пароплава і зник під водою.