Прощавай, кохана!

Чэндлер Раймонд

— Скільки разів протягом ранку тут приносять пошту, місіс Моррісон?

Вона намагалася бути спокійною.

— Тільки один, — відповіла вона, — уранці й вдруге після обід.

Очі її бігали туди-сюди. Кінчик заячого підборіддя дрібно тремтів. Руки бгали гумовий рюш, що облямовував її біло-голубий фартух.

— Ранкову щойно принесли, — мовив Ренделл замислено. — Рекомендовані листи приносить той самий листоноша?

— Ні, вона завжди одержувала спеціальною доставкою, — крякнув старечий голос.

— О! Але

в суботу вона вибігла й гукнула листоношу, коли той не зупинився біля її дверей. І ви нічого нам не сказали про спеціальну доставку?

Цікаво було спостерігати, як він працює, але не з тобою, а з кимось іншим.

Вона роззявила рота, зуби її гарно виблискували, певно, вночі були у склянці з розчином. З грудей вирвався жалісний клекіт, вона скинула через голову фартух і вибігла з кімнати.

Він подивився на двері, крізь які вона вибігла, і усміхнувся. Це була досить втомлена усмішка.

— Чиста робота, але невесела, — сказав я. — Наступного разу ви гратимете роль грубіяна. Мені не подобається бути брутальним зі старими леді, навіть коли вони розносять плітки.

Він усміхався.

— Звичайна історія, — стенув він плечима. — Поліцейська робота. Тьху! Вона почала з фактів, оскільки факти були. Але не так багато й не такі разючі. Тоді вона стала прибріхувати.

Він повернувся, і ми вийшли в передпокій. Приглушений плач долинав з глибини будинку. Людина нечутлива й безжальна, напевно, мала б зловтішатися з того. Для мене ж це був просто плач старої жінки і більш нічого.

Ми тихенько вийшли з будинку, тихенько причинили парадні двері. Ренделл надів капелюха й позіхнув. Тоді він потягнувся, виставивши уперед свої холодні пещені руки. Слабеньке схлипування все ще долинало з будинку.

Спина листоноші виднілася між двома будинками нижче по вулиці.

— Поліцейська робота, — зітхнув Ренделл і стиснув губи.

Ми попрямували до сусіднього будинку, де мешкала місіс Флоріан. Вона навіть не зняла жорстку пожовклу білизну, яка досі розгойдувалася на дроті в бічному подвір'ячку. Зійшли на ганок і подзвонили. Відповіді не було. Постукали. Знову ані звуку.

— Минулого разу вони не були зачинені, — сказав я.

Він поторсав двері, затуливши їх спиною від вулиці. Замкнено. Ми зійшли з ганку й обійшли будинок з дальнього від Цікавої старої боку. Двері чорного ходу теж були замкнені зсередини. Ренделл поторсав їх. Марно. Він зійшов з двох вичовганих дерев'яних сходинок, продибав занедбаним зарослим під'їздом й відчинив ворота дерев'яного гаража. Вони зарипіли. Гараж був забитий мотлохом: понівеченими старезними скринями, не досить розбитими, щоб пустити їх на дрова, заіржавілим садовим реманентом, безліччю бляшанок у картонних коробках. Обабіч дверей по кутках, на недбало сплетеному павутинні, сиділи гладкі чорні отруйні павучихи. Ренделл підняв полінце й безжурно повбивав їх. Він зачинив гараж, зарослим під'їздом

повернувся до парадних дверей. Ніхто знову не відповів на його стук і дзвінок.

Він поглядав через плече на протилежний бік вулиці.

— Через чорний хід найлегше, — сказав він. — Стара курка з сусіднього будинку не заважатиме нам. Вона вже надто забрехалась.

Він піднявся на дві сходинки, просунув лезо ножа в щілину і зняв гачка. Ми потрапили у невеликий коридор, заставлений бляшанками, повними мух.

— Боже, ну й спосіб життя! — промовив він.

Відчинити двері було легко. П'ятицентова відмичка подолала замок, але там виявився засув.

— Дивно, — сказав я. — Не схоже на неї. Ні, вона не могла цього зробити, надто вона неохайна.

— Ваш капелюх старіший, ніж мій, — сказав Ренделл. Він дивився на скло в дверях. — Позичте мені, щоб витиснути скло. Чи вам кортить чистої роботи?

— Краще ногою. Хто тут почує?

— Згоден.

Він трохи відступив, ногою вдарив по замку. Щось тріснуло, й двері відійшли на кілька дюймів. Ми натисли й відчинили їх, підняли з лінолеуму відламаний засув і поклали його на буфет, поруч із дев'ятьма порожніми пляшками з-під джину.

На кухонному вікні гули мухи. Звідти смерділо. Ренделл став посередині й уважно все оглянув. Тоді обережно пройшов крізь двері, не торкаючись їх, лише притримав носком черевика. Вітальня була така ж, якою я її пам'ятав. Приймач було вимкнуто.

— Чудовий приймач, — сказав Ренделл. — Коштує купу грошей, коли, звісно, за нього платити. Це вже дещо.

Він опустився на коліно й оглянув килим. Тоді підійшов до приймача й ногою потягнув шнур зі штепселем. Нахилився й оглянув кнопки на панелі приймача.

— Так, — сказав він, — гладенькі й досить великі. Загалом непогані. А на електричному шнурі відбитків пальців не знайдеш, чи не так?

— Встроміть у розетку, й подивимось, чи працює.

Він дотягнувся до розетки на плінтусі. Панель засвітилася. Ми чекали. Згодом щось загуло, і раптом на повну потужність заговорив диктор. Ренделл смикнув за шнура. Звук щез.

Коли він випростався, його очі світилися.

Ми хутко попрямували до спальні. Місіс Джессі Пірс Флоріан в зім'ятому бавовняному халаті лежала поперек ліжка, голова її звисала до підставки для ніг. На спинці ліжка темніли брудні плями, їх обсіли мухи.

Вона була мертва вже досить давно.

Ренделл не торкався до неї. Він нахилився й довго роздивлявся, а тоді повернувся до мене, по-вовчому ошкірившись.

— Мозок на обличчі, — сказав він. — Схоже на те, що це зроблено тільки парою рук. Але, боже, якою парою! Погляньте-но на синці на шиї, на сліди пальців.

— Самі дивіться, — відповів я. — Бідний старий Налті! Тепер це вже не просто вбивство.

Розділ 31