Прощавай, кохана!

Чэндлер Раймонд

— Чому ти вирішив, що я на «Монті»? — спитав Лось.

— Підказав один коп із Бей-Сіті. Але це довга історія, до того ж з багатьма загадками.

— Копи Бей-Сіті шукають мене?

— Хіба це тебе непокоїть?

Він знову ледь усміхнувся і хитнув головою.

— Ти вбив жінку, — сказав я, — Джессі Флоріан. Це була помилка.

Лось задумався. Тоді, погоджуючись, кивнув.

— Про це краще помовчати, — неохоче відповів він.

— Тим ти дуже нашкодив собі, —

вів далі я. — Я тебе не боюся, ти — не вбивця. І не хотів позбавляти її життя. Вбивство на Центральній авеню могло зійти тобі з рук. Але те, що ти молотив жінку головою об металеву спинку ліжка, поки в неї не вилетів мозок, — ніколи.

— Ти надто ризикуєш, друже! — невдоволено промовив Лось.

— А я по-іншому вже не можу, особливо після того, що зі мною сталося. Ніщо мене більш не злякає, — відповів я. — Ти ж не хотів убивати її, чи не так?

Очі Лося забігали. Він схилив голову набік, уважно слухаючи мене.

— Давно вже слід було знати свою силу.

— Занадто пізно, — відповів Лось.

— Ти хотів, щоб вона розповіла тобі щось, схопив її за шию і почав трусити. Вона вже була мертва, коли ти почав бити її головою об спинку ліжка.

Він мовчки дивився на мене.

— Я знаю, що ти від неї хотів, — сказав я.

— Кажи далі.

— Коли ми знайшли її, разом зі мною був поліцейський. Довелося вести чесну гру.

— Наскільки чесну?

— Абсолютно. Але про сьогоднішню нашу зустріч він не знає.

Лось знов пильно глянув на мене, а тоді спитав:

— О'кей, як ти дізнався, що я на «Монті»?

Він мене вже питав про це. Я подумав, певно він забув.

— Я здогадався. Адже найлегший шлях злиняти — по воді. З допомогою тієї організації, яку вони мають у Бей-Сіті, ти міг потрапити на один з гральних кораблів. А звідти — вже й далі. Без усяких перешкод. При певній допомозі, звісно.

— Лаерд Брюнет — добрий хлопець, — відсторонено промовив Лось. — Принаймні я чув таке, хоч ніколи з ним не балакав.

— Але ж він передав тобі записку.

— Дідька лисого! Невже ти не знаєш, що є десятки шісток, які це охоче зроблять для нього, друже? Коли ми займемося тим, про що ти писав? Мені здалося, що ти не брешеш, інакше я б не прийшов. Куди поїдемо?

Він погасив сигарету і мовчки дивився на мене. На стіні відбивалася його тінь — тінь велетня. Він був такий здоровенний, що здавався нереальним.

— Що змусило тебе думати, ніби я вбив Джессі Флоріан? — раптом спитав він.

— Розмір відбитків пальців на її шиї. До того ж я знав, що тобі треба взнати в неї. Знав і те, що в тебе досить сили, щоб вбити людину, навіть не маючи такого наміру.

— Фараони

шиють це діло мені?

— Не знаю.

— Що ж саме я хотів дізнатися від Флоріан?

— Ти думав, що вона знає, де Вельма.

Лось мовчки кивнув, пильно вдивляючись у мене.

— Але стара не знала. Вельма надто розумна для Флоріан.

У двері легко постукали.

Меллой усміхнувся, трохи відхилився і узяв пістолета. Хтось «торкнувся замка. Лось підвівся, вслухаючись. Тоді повернув голову і подивився на мене.

Я сів на ліжку, спустив ноги і встав. Лось мовчки, не поворухнувшись, стежив за мною. Я підійшов до дверей.

— Хто там? — спитав я, наблизивши губи до дверей.

— Відчини, дурненький, — впізнав я знайомий голос. — Герцогиня Віндзорська.

— Хвилинку, — відповів я, обернувшись до Лося, який насуплено стояв майже поруч.

Підійшовши впритул до нього, я зашепотів:

— Іншого виходу нема. Сховайся у гардеробній за ліжком і почекай. Я швидко відправлю її.

Він слухав мене із застиглим виразом обличчя, яке нічого не відбивало. Йому не було чого втрачати, до того ж він зовсім не знав страху, бо сили йому не бракувало. Нарешті він кивнув, узяв капелюха, пальто, безшумно обійшов ліжко і зник у гардеробній. Двері зачинилися, але не щільно.

Я обдивився навколо: крім сигарети, ніщо не нагадувало про його присутність. Але палити міг будь-хто. Я підійшов до дверей і відчинив їх, бо коли Меллой потрапив до моєї квартири, він замкнув двері.

На порозі стояла вона: у вечірньому палантині з білої лисиці, про який тоді мені розповідала. Довгі смарагдові сережки майже ховалися у білому м'якому хутрі. Ніжні пальці тримали маленьку вечірню сумочку. Стояла і дивилася на мене з легкою усмішкою. Глянула на мою піжаму, і усмішка зникла з вродливого обличчя. Холодними очима місіс Грейл зміряла мене з голови до ніг.

— Ось воно що, — похмуро кинула вона. — Піжама, халат. Хотіли показати мені чудову гравюру. Яка я дурна!

— Не зовсім так, — заперечив я, ступивши убік, щоб пропустити її. — Я саме мав одягтися, коли завітав коп. Він тільки-но пішов.

— Ренделл?

Я кивнув. Хоч така брехня — все одно брехня, але вона значно легша. Якусь мить вона вагалася, тоді пройшла повз мене, обдавши духом напахченого хутра.

Я зачинив двері. Жінка пройшлася кімнатою, подивилася на стіни і рвучко повернулася до мене.

— Давайте порозуміємось, — сказала вона. — Я не якась шлюха і не кидаюсь одразу в ліжко будь з ким. Колись у моєму житті був такий час, і я мала того досхочу. А зараз люблю, щоб все було вишукано.