Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
— Коли стомишся, скажеш, — мовив я. I додав згодом: — Пильнуй, щоб весло не вдарило тебе в живіт.
— Якби таке сталося, — мовила Кетрін між двома гребками, — нам було б куди простіше жити.
Я ще раз припав до пляшки.
— Як тобі гребеться?
— Добре.
— Скажеш, коли змінити.
— Добре.
Я знов ковтнув коньяку, тоді взявся за борти й пішов на весла.
— Не треба. В мене прекрасно виходить.
— Іди назад на корму. Я добре відпочив.
Підживлений коньяком, я якийсь час гріб легко й розгонисто. Потім весла почали коверзувати, і
— Дай мені, будь ласка, трохи води, — попросив я.
— Ну, це найлегше, — сказала Кетрін.
Перед світанком замрячило. Вітер ущух, чи, може, нас заступили від нього гори, що оперізували вигин озера. Зрозумівши, що скоро розвидніє, я сів зручніше й наліг на весла. Я не знав, де ми тепер, і хотів ще затемна дістатися до швейцарських вод. Коли зайнялось на світ, ми пливли зовсім близько до берега. Я бачив кам'янистий узгірок і дерева на ньому.
— Що там таке? — мовила Кетрін.
Я придержав весла й прислухався. Десь на озері стугонів мотор. Стугін наближався, а тоді ми побачили під дощем недалеко за нашою кормою моторний човен. На кормі були четверо з guardia di finanza, в низько насунутих капелюхах альпійських стрільців, з піднятими комірами плащів та карабінами за плечима. В таку ранню пору всі вони мали сонний вигляд. Я помітив на їхніх капелюхах та комірах плащів жовті нашивки. Човен простугонів далі й зник з очей під дощем.
Я вигріб на середину озера. Напевне, ми були вже зовсім близько від кордону, і я не хотів, щоб нас гукнув патруль з прибережної дороги. Я завів човен аж туди, звідки берег було ледь видно, а тоді ще три чверті години гріб під дощем. Одного разу ми знов почули моторний човен, та я придержав весла, аж поки стугін мотора завмер удалині.
— Мабуть, ми вже у Швейцарії, Кет, — сказав я.
— Справді?
— Напевне знатимем тільки тоді, як побачимо швейцарське військо.
— Або швейцарський флот.
— Із швейцарським флотом жарти погані. Мабуть, отой човен, що ми щойно чули, і був швейцарський флот.
— Коли ми вже у Швейцарії, то найперше замовимо розкішний сніданок. У них тут, у Швейцарії, смачнющі булочки, і масло, і варення.
Уже зовсім розвидніло, накрапав дрібний дощик, Вітер, як і перше, дув ззаду, і ми бачили білі баранці, що бігли озером, випереджаючи човен. Тепер я був певен, що ми вже у Швейцарії. Між дерев оддалік від берега стояли селянські будиночки, а трохи далі видніло містечко з кам'яними будинками, кількома віллами на пагорбах та церквою. Я пильно придивлявся до прибережної дороги, чи немає там варти, але нікого не було видно. Тепер дорога підступила до самого озера, і я побачив, як з придорожньої кав'ярні вийшов солдат. На ньому був сіро-зелений мундир і каска, схожа на німецьку. Він мав здорове вгодоване обличчя з вусиками щіточкою. Солдат подивився на нас.
— Помахай йому, — сказав я Кетрін.
Вона помахала рукою, і солдат зніяковіло усміхнувся й теж помахав у відповідь. Тепер я гріб помалу. Ми вже порівнялися з містечком.
— Мабуть,
— Треба переконатись напевне, любий. Нам ні до чого, щоб нас завернули з кордону.
— Кордон далеко позаду. Мабуть, тут у них митниця. Я майже певен, що це Бріссаго.
— А тут не може бути італійців? Адже на митницях завжди є і ті, і ті.
— Тільки не під час війни. Не думаю, щоб вони пускали італійців через кордон.
То було дуже гарне містечко. Біля причалу стояло багато рибальських човнів, а на жердинах були розіпнуті сіті. Сіявся дрібний листопадовий дощик, але все довкола було веселе й чисте навіть під дощем.
— То, може, пристанемо й поснідаєм?
— Гаразд.
Я наліг на ліве весло й підгріб до самого берега, а тоді повернув човен боком до причалу й пристав. Поклавши весла на дно човна, я вхопився за залізне кільце, ступив на мокре каміння й опинивсь у Швейцарії. Потім припнув човна й подав руку Кетрін.
— Вилазь, Кет. Прекрасне відчуття.
— А валізи?
— Хай полежать у човні.
Кетрін зійшла на берег, і тепер ми обоє були у Швейцарії.
— Яка мила країна, — сказала вона.
— Чудова, правда ж?
— Ходімо снідати!
— Ну хіба не чудова країна, скажи? А як приємно відчувати її під ногами!
— У мене так затерпли ноги, що я під ними майже нічого не відчуваю. Але загалом країна прекрасна. Любий, чи ти усвідомив, що ми вже тут, а не в тому клятому краї?
— Авжеж. Та ще й як. Зроду нічого так добре не усвідомлював.
— Поглянь на ці будинки. Яка гарна площа, правда ж? А отам ми можемо поснідати.
— А дощик який приємний! В Італії ніколи такого не буває. Веселий дощик.
— I ми вже тут, любий! Ти розумієш, ми вже тут!
Ми зайшли в кав'ярню і сіли за чистий дерев'яний столик. Ми були сп'янілі від збудження. До нас підійшла премила чепурна жінка у фартушку й спитала, чого нам принести.
— Булочок з варенням і кави, — сказала Кетрін.
— Вибачайте, але тепер війна, і булочок немає.
— Тоді хліба.
— Я можу підсмажити вам грінки.
— От і добре.
— А мені ще яєчню.
— Скільки яєць для пана?
— Троє.
— Кажи четверо, любий.
— Четверо яєць.
Жінка пішла. Я поцілував Кетрін і міцно стиснув їй руку. Ми дивились одне на одного, розглядалися довкола.
— Як тут гарно, любий, правда ж?
— Чудово, — сказав я.
— Ну й нехай нема булочок, — сказала Кетрін. — Я мріяла про них цілу ніч. Але нема, то й нема. I так добре.
— Мабуть, нас скоро заарештують.
— Пусте, любий. Доти ми встигнемо поснідати. А після сніданку нехай собі заарештовують. Та й нічого вони нам не зроблять. Я британська громадянка, ти американець, обоє люди поважні.
— Ти маєш паспорт?
— Авжеж. Ой любий, не треба про це говорити. Радіймо із свого щастя.
— Я вже й так радію, що далі нікуди, — сказав я.
Гладка сіра кішка з настовбурченим китицею хвостом підступила до нашого столика й, муркочучи, почала тертись об мою ногу. Я нахилився і погладив її. Кетрін щасливо усміхнулася до мене.