Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
— Мені добре, але я думала, може, в тебе неспокійно на душі.
— Ні. Часом мене бере цікавість, як там на фронті й що з людьми, яких я знав, але я тим не переймаюсь. Я ні про що довго не думаю.
— Про кого тобі цікаво б знати?
— Про Рінальді, про нашого священика й про багатьох інших знайомих. Але я не довго думаю про них. Я не хочу думати про війну. З нею в мене все покінчено.
— А про що ти думаєш оце зараз?
— Ні про що.
— Ні, ти про щось думав. Скажи.
— Думав, чи справді у Рінальді сифіліс.
— Оце і все?
— I все.
— А в нього
— Не знаю.
— Добре, що в тебе його нема. У тебе ніколи не було чогось такого?
— Трипер був.
— Не хочу цього знати. А тобі було боляче, любий?
— Дуже.
— Хотіла б я, щоб і в мене він був.
— Ти не можеш цього хотіти.
— А от хочу. Я хотіла б, щоб він був і в мене й щоб я в усьому була така, як ти. I ще хотіла б побачити всіх жінок, яких ти мав, щоб тепер висміювати їх перед тобою.
— Ото була б мила картина.
— Те, що в тебе був трипер, теж аж ніяк не миле.
— Я знаю. Дивись, який сніг.
— Я краще дивитимусь на тебе. Любий, а чом тобі не відростити чуприну?
— Як це відростити?
— Ну щоб була трохи довша.
— Вона й так досить довга.
— Ні, відрости її ще трохи, а я обріжу свої коси, і ми з тобою будем однакові, тільки я білява, а ти чорнявий.
— Я не дам тобі обрізати коси.
— А кумедно було б. Та й набридли вони мені. Уночі в ліжку з ними така морока.
— Мені вони подобаються.
— А короткі не сподобалися б?
— Може, й сподобалися б. Але подобаються такі.
— А може, й гарно було б з короткими. Тоді ми обоє були б однакові. Ой любий, я так прагну тебе, що й сама хочу бути тобою.
— А ти і є я. Ми з тобою одне.
— Я знаю. Уночі воно так.
— Уночі нам чудово.
— Я хочу, щоб ми зовсім злилися в одне. Не хочу, щоб ти кудись їхав. То я просто так сказала. Ти поїдь, як хочеш. Але швидше вертайся. Я ж бо, любий, узагалі не живу, коли я не з тобою.
— Ніколи я від тебе не поїду, — сказав я. — Я нічого не вартий без тебе. Як немає тебе — немає і життя.
— А я хочу, щоб у тебе було життя. Щоб у тебе було дуже хороше життя. Але ми проживем його разом, правда ж?
— То як, не відрощувати мені далі бороду чи нехай росте?
— Нехай росте. Відрощуй. Ото буде дивина. Може, вона вже на новий рік виросте.
— А тепер хочеш, пограємо в шахи?
— Я б краще погралася з тобою.
— Ні, будемо грати в шахи.
— А потім пограємось?
— Еге ж.
— Ну гаразд.
Я дістав шахівницю й поставив фігури. Надворі не вщухала заметіль.
Якось уночі я прокинувся й відчув, що Кетрін теж не спить. У вікно світив місяць, і на ліжко падала тінь віконної рами.
— Ти не спиш, любий?
— Ні. А тобі чого не спиться?
— Я оце прокинулась і думаю собі, яка я була навіжена, коли ми тільки-но познайомились. Ти пригадуєш?
— Трішечки була навіжена, ледь-ледь.
— А тепер ніколи така не буваю. Тепер мені чудово. Це слово у тебе так гарно виходить, Ну скажи — «чудово».
— Чудово.
— Ой ти мій милий. I я тепер уже не навіжена. Я дуже, дуже щаслива.
— Ну спи, спи, — сказав я.
— Добре. Давай заснем обоє разом.
— Добре.
Але ми не заснули разом. Я ще довго лежав,
Розділ XXXIX
На середину січня в мене відросла борода, а надворі настала справжня зима, з ясними холодними днями та лютими морозяними ночами. Тепер ми знов могли гуляти дорогами. Сніг на них був твердий і рівний, укочений саньми, що возили сіно й дрова, та важенними колодами, що їх тягли волоком з гори. Сніг лежав по всій околиці, майже до самого Монтре. Гори на тому боці озера стояли геть білі, і вся Ронська долина була вкрита снігом. Ми вирушали в довгі прогулянки на протилежний схил гори, аж до Бен-де-л'Альяза. Кетрін ходила в підбитих цвяхами черевиках та плащі, спираючись на ціпок з гострим сталевим шпичаком на кінці. Під плащем не було видно її розповнілого стану, і йшли ми не дуже швидко, а коли вона стомлювалась, сідали перепочити на колодах край дороги.
У Бен-де-л'Альязі між дерев стояв заїзд, куди приїжджали випивати лісоруби, і ми сиділи там, гріючись коло вогню, й пили гаряче червоне вино з прянощами та лимоном. Його там називають Gluhwein [42] , і то дуже приємна річ, коли треба зігрітися чи відзначити якусь подію. У заїзді було тьмяно й курно, і потім, коли ми виходили звідти, холодне повітря продирало легені й за кожним подихом дерев'янило кінчик носа. Ми озиралися на заїзд: вікна його світились, а надворі коні лісорубів били копитами й сіпали шиями, щоб не змерзнути. Конячі ніздрі бралися памороззю, і віддих вихоплювався з них клубками морозяної пари. Ми рушали додому, і дорога на початку була обмерзла й слизька, і лід темно-жовтий від кінської сечі, аж поки шлях, яким волочили колоди, звертав убік. Далі дорога була вкрита чистим укоченим снігом і йшла через гай, і двічі, повертаючись увечері додому, ми бачили там лисиць.
42
Gluhwein — Глінтвейн (нім.).
То були гарні місця, і ми щоразу тішилися нашими прогулянками.
— У тебе розкішна борода, — сказала Кетрін. — Достоту як у лісоруба. А ти бачив отого одного, з золотими сережками у вухах?
— То гірський мисливець, вони полюють на сарн, — сказав я. — А сережки нібито допомагають їм краще чути.
— Он як? Щось не віриться. Мабуть, носять сережки тільки на те, щоб усі бачили, що вони гірські мисливці. А хіба десь тут є сарни?
— Є, за Дан-де-Жаманом.
— А цікаво було побачити лисицю.
— Вона коли спить, то обгортається хвостом, щоб було тепліше.
— То, мабуть, дуже приємно.
— Мені завжди хотілося мати такий хвіст. Ото було б сміху, якби ми мали хвости, правда ж?
— Незручно було б одягатися.
— Ми замовляли б собі особливу одежу або поїхали б жити в таку країну, де ніхто на це не зважав би.
— Ми ж і так живемо в країні, де ніхто ні на що не зважає. Хіба не чудово, що ми анікогісінько не бачимо? Ти ж не хочеш бачити інших людей, правда, любий?