Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
— Заткни рота.
— Ти кажеш це так обережно, наче не хочеш когось образити.
— А я й не хочу.
— Тоді йди до мене на ліжко.
— Ну гаразд. — Вона підійшла і сіла на край ліжка. — Я знаю, тепер тобі з мене ніякої втіхи. Я мов той лантух з борошном.
— Неправда. Ти дуже гарна й дуже мила.
— Я просто одоробло, а ти не знати чому взяв мене за дружину.
— Неправда. Ти щодалі стаєш гарніша.
— Але я знову потоншаю, любий.
— Ти й тепер тоненька.
— Це тобі так здається, бо ти випив.
— Одне віскі з содовою, тільки й того.
— Зараз принесуть ще одне, — сказала вона. —
— Добре було б.
— I тоді вже нікуди сьогодні не підемо, правда? Просто посидимо вдома.
— I пограємось, — додав я.
— Я вип'ю трохи вина, — сказала Кетрін. — Мені не зашкодить. Може, нам подадуть нашого білого капрі.
— Напевне, — сказав я. — У такому готелі мають бути італійські вина.
У двері постукав офіціант. Він приніс віскі у склянці з льодом і поряд на таці малу пляшку содової.
— Дякую, — сказав я. — Поставте отут. I подайте нам сюди, будь ласка, вечерю на двох та дві пляшки сухого білого капрі на льоду.
— Чи накажете подати суп?
— Ти їстимеш суп, Кет?
— Так, будь ласка.
— Принесіть один суп.
— Дякую, сер.
Він вийшов і причинив за собою двері. Я знов узявся до газет та до війни на їхніх сторінках і помалу лив содову на лід у склянці з віскі. Треба було сказати, щоб лід не клали у віскі. Нехай би принесли лід окремо. Тоді видно, скільки в склянці віскі, і воно не стане раптом надто слабким від содової. Треба купити пляшку віскі, і хай приносять тільки лід і содову. Так воно буде найкраще. Добре віскі — то дуже приємна річ. Воно теж належить до радощів життя.
— Про що ти думаєш, любий?
— Про віскі.
— А що саме?
— Яка це чудова річ.
Кетрін скривила обличчя.
— Хай так, — сказала вона.
Ми прожили в тому готелі три тижні. Жилося нам непогано; у ресторані майже завжди було безлюдно, а вечеряли ми здебільшого у себе в номері. Ми ходили по місту або спускалися фунікулером в Уші й гуляли берегом озера. Погода стояла тепла, і все показувало на весну. Ми вже шкодували, що поквапилися залишити гори, одначе весняна погода тривала всього кілька днів, а потім знову настала вогка холоднеча пізньої зими.
Кетрін ходила в місто й купувала всяку всячину для немовляти. Я вчащав до гімнастичного залу вправлятися в боксі. Звичайно я йшов туди вранці, поки Кетрін ще лежала в ліжку. У ті кілька днів облудної весни приємно було, побоксувавши та прийнявши душ, пройтися вулицями й подихати весняним повітрям, посидіти в кав'ярні й подивитися на людей, і прочитати газету, і випити вермуту, а тоді повернутися до готелю й разом з Кетрін піти обідати. Учитель боксу в гімнастичному залі носив вуса, добре володів короткими й влучними ударами, але на смерть лякався, коли партнер переходив у напад. Та загалом мені там подобалось. У залі було багато світла й свіжого повітря, і я працював чимдуж: стрибав через скакалку, боксував з тінню, робив різні вправи для черевних м'язів, лежачи на підлозі в квадраті сонячного світла, що вливалося крізь розчинене вікно, і часом лякав учителя, коли ми з ним боксували. Попервах я ніяк не міг звикнути боксувати з тінню перед вузьким довгим дзеркалом, бо мені дивно було бачити в ньому бородатого боксера. Та врешті це стало тільки потішати мене. Я хотів був зголити бороду ще тоді, як почав ходити на бокс, але Кетрін не дозволила.
Час від часу ми з Кетрін вирушали екіпажем за місто. Погожими
Розділ ХLI
Якось перед ранком, годині о третій, я прокинувся, почувши що Кетрін неспокійно ворушиться в ліжку.
— Тобі негаразд, Кет?
— У мене якісь напади болю, любий.
— Рівномірні?
— Та ні, не дуже.
— Якщо почнуться рівномірні, поїдемо до лікарні.
Я був зовсім сонний і одразу ж заснув. Та невдовзі прокинувся знов.
— Мабуть, ти все-таки подзвони лікареві,— сказала Кетрін. — Здається, це таки воно.
Я підійшов до телефону й подзвонив лікареві.
— Як часто настають напади? — запитав він.
— Як часто воно настає, Кет?
— По-моєму, десь кожну чверть години.,
— Тоді везіть її до лікарні,— сказав лікар. — Я теж одягнуся й зараз же поїду туди.
Я повісив трубку, а тоді подзвонив у привокзальний гараж, щоб викликати таксі. Там довго ніхто не брав трубки. Та врешті я додзвонився до якогось чоловіка, і він пообіцяв негайно прислати машину. Кетрін одягалась. Її валіза вже була напакована речами, потрібними їй у лікарні, та білизною для немовляти. Ми вийшли в коридор, і я подзвонив ліфтерові. Ніхто не озивався. Я спустився вниз. Там не було нікого, крім нічного швейцара. Я сам підняв ліфт нагору, заніс валізу Кетрін, тоді й вона зайшла в кабіну, і ми поїхали вниз. Швейцар відчинив нам двері, і ми сіли на кам'яний парапет надвірних сходів чекати таксі. Ніч була ясна, і на небі сяяли зорі. Кетрін була дуже схвильована.
— Я така рада, що вже почалося, — сказала вона. — Тепер ще трохи — і все воно буде позаду.
— Ти в мене славна хоробра дівчинка.
— Я не боюся. От тільки б скоріш уже те таксі.
Ми почули гуркіт машини, що їхала вулицею, і побачили світло фар. Вона спинилася біля під'їзду, і я допоміг Кетрін сісти, а водій поклав її валізу на переднє сидіння.
— До лікарні,— сказав я.
Ми від'їхали від готелю й повернули нагору.
Коли машина спинилася біля лікарні, я взяв валізу, і ми зайшли. За конторкою у вестибюлі сиділа жінка. Вона записала в книгу ім'я та прізвище Кетрін, її вік, адресу, близьких родичів і віровизнання. Кетрін сказала, що вона невіруюча, і жінка поставила в тій графі риску. Ім'я та прізвище вона записала Кетрін Генрі.
— Я проведу вас до вашої палати, — сказала жінка.
Ми піднялися нагору в ліфті. Жінка відчинила двері, ми вийшли і рушили за нею коридором. Кетрін міцно трималася за мою руку.
— Оце буде ваша палата, — сказала жінка. — Роздягніться, будь ласка, і лягайте. Отут для вас сорочка.
— Я маю свою, — сказала Кетрін.
— Вам краще надягти цю, — сказала жінка.
Я вийшов і сів на стільці в коридорі.
— Тепер можете зайти, — сказала мені жінка, відчинивши двері.
Кетрін лежала на вузькому ліжку, в простій сорочці з прямокутним викотом, пошитій, як мені здалося, з грубого полотна. Вона усміхнулася до мене.