Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

Хемингуэй Эрнест Миллер

— То робіть якомога скоріш, — сказав я.

— Піду дам розпорядження.

Я зайшов до родильної. Кетрін лежала на столі, огрядна під простиралом, дуже бліда й стомлена.

— Ти сказав йому робити? — спитала вона.

— Так.

— От і чудово. Тепер за годину все минеться. А то я вже не можу, любий. Просто духу пускаюся. Дай, дай, будь ласка. Ні, не помагає. Ой, не помагає!

— Дихай глибше.

— Я дихаю. Ой, не помагає більше. Не помагає!

— Дайте інший балон, — сказав я сестрі.

— Це новий балон.

— Я дуже дурна, любий, — сказала Кетрін. —

Але воно більш не помагає.— Вона заплакала. — Ой, я так хотіла народити цю дитину й не завдавати нікому турбот, а тепер от уже геть знемоглась і просто пускаюся духу, а воно нічого не помагає. Ой любий, зовсім не помагає. Нехай би я краще померла, аби тільки все це скінчилось. Ой любий, прошу тебе, визволи мене від мук. Ось зараз буде. Ой, ой, ой! — Вона, схлипуючи, дихала під маскою. — Не помагає. Не помагає. Не помагає. Ти не зважай на мене, любий. Не плач, прошу тебе. Не зважай на мене. Я просто геть знемоглася. Бідолашний ти мій. Я так люблю тебе, і знов візьму себе в руки. Ось зараз візьму себе в руки. Невже мені не можуть чогось дати? Якби мені щось дали!

— Зараз тобі поможе. Я викручу до кінця.

— Ось зараз дай.

Я повернув диск до кінця, і коли вона задихала важко й глибоко, її рука на масці розслабла. Я спинив наркоз і зняв з неї маску. Вона повернулася десь ген здалека.

— Було чудово, любий. Ой, ти такий добрий до мене.

— Наберися духу, бо не можна весь час так робити. Це може вбити тебе.

— Нема вже в мене духу, любий. Я геть зломлена. Мене зломили. Тепер я знаю, що це таке.

— З усіма таке буває.

— Але ж це жах. Полишають тебе отак мучитись, аж поки геть зломлять.

— За годину все минеться.

— Як добре. Любий, я не помру, правда ж?

— Ні. Я обіцяю тобі, що не помреш.

— Бо я не хочу померти й залишити тебе самого. Але я так стомилась, і мені здається, що я помру.

— Дурниці. Всім так здається.

— Часом я навіть певна, що помру.

— Ти не помреш. Ти не можеш померти.

— А що, як помру?

— Я тобі не дозволю.

— Ой, дай швидше. Дай, дай! — I трохи згодом: — Ні, я не помру. Я сама собі не дозволю померти.

— Звісно, що ні.

— Ти весь час будеш зі мною?

— Але не дивитимусь.

— Гаразд, просто будь близько.

— Авжеж. Я весь час буду близько.

— Ти такий добрий до мене. Ану дай, дай. Дай ще. Не помагає!

Я повернув диск до трійки, потім до четвірки. Мені хотілося, щоб швидше прийшов лікар. Я боявся цифр за двійкою.

Нарешті прийшов ще один лікар та дві сестри, вони поклали Кетрін на ноші з коліщатами, і ми рушили. Ноші швидко провезли коридором і закотили в ліфт, де всім довелося тулитись біля стіни, щоб дати їм місце; потім нагору, двері відчинено, і з ліфта, і на гумових шинах у кінець коридора до операційної. Я не впізнав лікаря в масці та білій шапочці. Був там і другий лікар та кілька сестер.

— Нехай дадуть мені щось, — сказала Кетрін. — Нехай дадуть мені щось. Ой докторе, прошу вас, дайте мені щось таке, щоб помогло!

Один з лікарів наклав їй на обличчя маску, а я зазирнув у двері й побачив ясно освітлений невеличкий

амфітеатр операційної.

— Ви можете зайти в другі двері й сісти там нагорі,— сказала мені сестра.

На галерейці за бар'єром стояли лави, і звідти видно було операційний стіл та лампи над ним. Я подивився на Кетрін. Обличчя її закривала маска, і тепер вона лежала тихо. Сестри викотили ноші вперед. Я повернувся й пішов коридором. До виходу на галерею поспішали дві сестри.

— Кесарів розтин, — сказала одна. — Зараз робитимуть кесарів розтин.

Друга засміялася:

— Ми вчасно прийшли. От пощастило, правда? — Вони зайшли в двері до галереї.

Пройшла ще одна сестра. Вона теж поспішала.

— Заходьте туди. Заходьте, — сказала вона.

— Ні, я побуду тут.

Вона швидко зникла за дверима. Я походжав по коридору. Зайти я боявся. Я виглянув у вікно. Надворі було вже темно, але в світлі з вікна я побачив, що йде дощ. Я зайшов до якоїсь кімнати в кінці коридора й обдивився наклейки на пляшках у скляній шафі. Потім вийшов і став у порожньому коридорі, втупивши очі в двері операційної.

Вийшов незнайомий мені лікар і з ним сестра. Він тримав обома руками щось схоже на щойно облупленого кроля і швидко попростував з ним коридором, а тоді зайшов у якісь двері. Я підійшов до тих дверей і побачив, як вони роблять щось новонародженому немовляті. Лікар підняв його і показав мені. Він держав його за ніжки й поплескував.

— З ним усе гаразд?

— Справжній богатир. На добрих п'ять кілограмів потягне.

Я нічого до нього не відчував. Неначе він не мав до мене ніякого відношення. У мене не було батьківського почуття.

— Невже ви не пишаєтеся сином? — запитала сестра. Вони обмивали його і в щось загортали. Я побачив маленьке темне личко й темну ручку, але не помітив, щоб він рухався, й не чув крику. Лікар знов узявся щось йому робити. Він мав стурбований вигляд.

— Ні,— відказав я. — Він мало не вбив свою матір.

— Та воно ж не винне в цьому, бідолашне маля. Хіба ви не хотіли хлопчика?

— Ні, — сказав я.

Лікар і досі не облишав його. Він держав його за ніжки й плескав. Мені не хотілося бачити цього далі. Я вийшов у коридор. Тепер я міг піти подивитися. Я зайшов у двері й трохи спустився галереєю. Сестри, що сиділи біля самого бар'єра, показали мені, щоб я йшов туди. Я похитав головою. Мені було добре видно й звідти, де я стояв.

Я подумав, що Кетрін померла. Вона здавалася мертвою. Обличчя її було землисте, принаймні та частина його, яку я міг бачити. А нижче, під лампою, лікар зашивав велику й довгу, розтягнуту щипцями рану з широкими краями. Другий лікар у масці стежив за наркозом. Дві сестри в масках подавали що потрібно. Усе те скидалося на малюнок, де зображено інквізицію. Отак дивлячись, я знав, що міг бачити все від самого початку, але був радий, що не бачив. Навряд чи я зміг би дивитись, як різали, але тепер дивився, як за кожним швидким і вправним стібком, наче ото в шевця, краї рани змикаються у випнутий рубцюватий шов, — дивився і радів. А коли рана зімкнулась остаточно, вийшов у коридор і знову почав ходити сюди-туди. Невдовзі вийшов лікар.