Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)
Шрифт:
– Не вiдходь вiд брили!
– гукав менi батько щоразу, коли орел повторював свiй маневр.
– Ховайся пiд дашком.
Проте я так жодного разу й не заховався пiд ним. Цiкавiсть моя виявилась сильнiшою за страх. Я повинен був бачити цю птицю. Я не мiг не стежити за нею, так вражало мене це "полювання на Островi Циклопiв".
I коли птиця нарештi зникла за кам'яним гребнем по той бiк рiчки, я випустив з рук камiнцi i знесилено присiв пiд брилою, вiдчуваючи, що весь тремчу вiд напруження.
– Ну,
– Бойове хрещення ми все-таки витримали.
– Дивися он на ту скелю. З-за неї зараз з'явиться циклоп.
Батько справдi подивився на скелю. Потiм на гребiнь хребта, над яким знову з'явився той величезний птах.
– Чого це вiн?..
– недоладно запитав я, не знаючи як розтлумачити своє запитання.
– Орлан. Менi вже показували цю птицю. Вона, звичайно, могутня, але не думаю, щоб хотiла поживитися нами, - похмуро жартує вiн. Звiрини в тайзi поки що вистачає. Одначе мисливцi розповiдають, що бували випадки, коли взимку орлани пробували нападати й на дiтей. Голод примушував.
– I заносили їх кудись?
– Нi, випадки, про якi розповiдали мисливцi, закiнчувалися щасливо. Птиць вiдганяли дорослi. Але загалом могли б...
– Як у казцi!
– вражено проказав я, бачачи, що орлан зник.
– Казки пишуться з життя, - вiдповiв батько, пiдводячись. I раптом вигукнув: - Дивись: он вiн! Знову летить сюди!
Я пiдхопився. Так, орлан летiв до нас, одначе десь над серединою рiчки вернувся i знову почав кружляти над вершиною гори, не звертаючи на нас уваги.
– Мабуть, нам треба пiти звiдси, - сказав я.
– Бо врештi-решт вiн таки нападе.
– Може бути й таке, - погодився батько.
– Напевне, там, на однiй з вершин, його гнiздо. А орлани не люблять, коли неподалiк гнiзда з'являються люди. Думаю, що цього разу вiн не збирався нападати на нас, а тiльки по-дружньому попередив, щоб забиралися геть. Тепер чекає, поки наберемося розуму i вiдступимо. Це його володiння, i нiхто не смiє втручатися в них.
– А може, приймемо бiй?
– враз посмiлiшав я.
– Не варто, старенький.
Мабуть, ми так ганебно й вiдступили б. Але за хвилину орлан зник i бiльше не з'являвся.
– Вирiшив, що добряче налякав нас. I що дертися на гребiнь хребта, до його гнiзда, вже не наважимося, - мовив батько, поглядаючи на гiрськi вершини.
– Але ми теж можемо пiти звiдси, вважаючи себе непереможними.
Для годиться, а скорiше - на зло орлану, ми ще кiлька хвилин погрiлися на каменях, обговорюючи двобiй з небесним хижаком, помилувалися стрiмкою скелею, яка звiдси, знизу, здавалася напiвзруйнованою фортечною стiною, а вже потiм увiйшли в рiчку, щоб вибратися з цього "забутого свiту", поклавши собi обов'язково навiдатися сюди ще раз.
– Ну, якщо забути нарештi про орланiв...
– заговорив
– У Норданi тобi подобається?
– Подобається, - вiдповiв я.
– Навiть, якщо й не забувати про них.
– Бачиш, для мене це дуже важливо, - спохмурнiв вiн.
– Я можу говорити з тобою, як мужчина з мужчиною?
– Ми завжди так говоримо.
– Ага, так, звичайно... Справа в тому, що надумав я залишитися у цьому мiстi назавжди. Все-таки це перше мiсто, яке починаю з нуля. Приємно жити у мiстi, яке ти починав будувати, з намета посеред дикої тайги!
– Як же це буде? Ти житимеш тут... а ми?
– Ти не так зрозумiв мене, - батько поклав руку менi на плече й розсмiявся.
– Я хочу, щоб ми жили в Норданi всi разом. Квартиру нам дадуть. Обiцяли - в третьому багатоповерховому будинку, який ми тут збудуємо. Сучасна мiська квартира. Не гiрша, нiж у нас у Днiстровську. Мiсця тут красивi, таємничi. Ну що?.. Погодишся?
– Не знаю, - невпевнено вiдповiв я.
– Хоча... Тут, звичайно, цiкаво. А що, стану мисливцем, полюватиму на соболя...
– Ну-ну, не iронiзуй... Мисливцем... На соболя... Станеш тим, ким захочеш. I зможеш. Але це добре, що ти "за". Тодi нас двоє проти однiєї. Отже, бiльшiсть голосiв... Як думаєш, скориться?
Я зрозумiв, що йдеться про матiр. Напевне, вона вiдмовилася переселятися сюди, i тепер батько хоче переконати її голосуванням на родиннiй радi.
– А мати що, категорично?
– про всяк випадок запитав я.
– Не знаю, - стенув плечима батько.
– Я ще навiть не говорив з нею на цю тему. Не наважувався, - нiяково всмiхнувся вiн.
– Вирiшив спочатку укласти союз iз тобою.
I тут я, сам не знаю чого, розреготався. Менi стало шкода батька. Нехай iнодi я не наважувався заговорити про щось iз матiр'ю. Але щоб не наважувався батько!.. Це вже щось нове.
– Не бачу нiчого смiшного, - насуплено буркнув батько.
– I дивись, не зрадь у найвiдповiдальнiший момент. Я тебе знаю...
– У таких випадках я не зраджую. Але в мене теж є одне запитання. Тiльки теж, як мужчина з мужчиною?
– I в тебе?
– скинув брови батько.
– Цiкаво-цiкаво. Давай, викладай.
– Скажи, ти вiриш, що хлопець i дiвчина можуть дружити?
– Он воно що?!
– розсмiявся тепер уже батько.
– В що ж тут вiрити чи не вiрити? Можуть, доведено практикою безлiчi поколiнь. А що сталося?
– Ти не зрозумiв, я не просто про дружбу. А про таку, справжню...
– Я теж про справжню. Ти, звичайно, маєш на увазi Iнгу? Адже її?
– Iнгу, - менi аж подих перехопило.
– Як ти здогадався?
Та замiсть вiдповiдi батько тiльки поблажливо поплескав мене по потилицi. Мовляв, знайшов чим здивувати.