Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)

Сушинский Богдан Иванович

– Зоопарк зачиняється, - насмiшкувато окидую її поглядом.
– У гiпопотама обiдня перерва. Раджу вiдiйти вiд клiтки.

– Ой, як смi-шно-о...
– зашарiлася дiвчина. Проте вiд паркана не вiдiйшла.

– Смiшливих полюбляє макака, через двi клiтки налiво. I за тi ж грошi. Бачиш же: людина дiлом зайнята. А все одно стоїш i заважаєш, заважаєш...

– Не знаю тiльки, хто кому, - враз спалахнуло дiвча.
– Щодо мене, то я стою тут щодня. I Чорногора мене не проганяє. А тебе тут нiколи й близько не було.

Я вiдклав

молоток i замислено почухав потилицю. Якщо це справдi так, i дiвчина буває тут щодня, то проганяти її не маю права. I взагалi, якщо її послухати, виходить, що зайвий нiбито я, бо невiдомо звiдки взявся.

– Ну, якщо ти прийшла подивитися, як працює Роман...

– Не на тебе ж, - в'їдливо вiдповiла дiвчина i вiдiйшла попiд огорожею трохи далi. Щоб побачити гномика, але не бачити мене.

Менi, звичайно, теж хотiлося працювати, не звертаючи на неї уваги, але досить швидко вiдчув, що не вдасться. Через це дiвчисько я зiпсую скульптуру.

– А Чорногори нема, - кажу я навiщось. Нiби дiвча саме не бачить цього.
– I взагалi, вiднинi ми витесуватимемо всi фiгури удвох.

– Ха-ха!..
– трiпнуло дiвча розпущеним та довгим, мало не до пояса, волоссям. I знову вiдвернулося.

– Що тут такого?
– стенаю плечима.
– Я теж буду рiзьбярем. I скульптором. Як Роман. Трiшечки пiдучуся i все.

– А Роман i не збирається бути рiзьбярем чи скульптором.

– Чому це ти так вирiшила, що не збирається? Можна подумати, що вiн дiлиться з тобою всiма своїми мрiями.

– Та це вже всiм давно вiдомо, - досить примирливо вiдповiло дiвча.
– Увесь Нордан, окрiм тебе, звичайно, знає, що Чорногора буде каскадером.

– Ким-ким?!

– Та звичайнiсiньким каскадером. А що це таке - теж усi знають. Крiм тебе.
– Можливо, дiвча вже й не сердиться на мене, але все ще потихеньку помщається. Мабуть, за звичкою.
– Вiн дублюватиме акторiв кiно, що тут незрозумiлого? Наприклад, героєвi якогось фiльму треба вискакувати з палаючого будинку, або дертися на скелю, чи кидатися з мосту у гiрську рiчку. Так от: за нього це робить каскадер. Хiба ти не знаєш, що Роман уже знiмався у справжньому художньому фiльмi?

Менi важко повiрити, що дiвчина говорить усе це серйозно, тому я бурмочу щось невиразне i при цьому заповзято хитаю головою, нiбито чутки цi доходили й до мене. Насправдi ж менi аж подих перехопило вiд такої новини. Я ж був упевнений, що Роман всього-на-всього тесля. А виявляється, вiн ще й каскадер, знiмався у якихось-там фiльмах! Якби не дiвчисько, я, напевне, так i поїхав би звiдси, не дiзнавшись про це.

– Вiн i зараз готується до зйомок, - вирiшує остаточно доконати мене дiвча.

– Хто це тобi сказав?

– А це нiяка не таємниця, студенти з його загону розповiли. Всi знають, що Чорногора чекає виклику з кiностудiї. Здається, київської. Там збираються знiмати якийсь пригодницький фiльм. Про вiйну.

– Оце життя!
– замислено кажу я.
– Звiдки ж менi було

знати, що Роман Чорногора - це ваш норданiвський Гойко Митич?

– Ну що ти...
– вже цiлком по-дружньому каже дiвчина.
– На екранi ти його навiть не впiзнаєш, адже каскадери завжди грають за когось. До речi, вiн приїхав сюди з Одеси, вчиться там в iнститутi. Хоча родом звiдкись з Карпат. Цi Карпати, що, справдi дуже красивi? Адже ти теж з України?

– Кажуть, що найкрасивiшi в свiтi. Але сам я нiколи не бував там. Як i в усiх iнших горах. А ти звiдки?

– З Москви. Але влiтку ми всiєю сiм'єю живемо тут, у Норданi, тiльки на осiнь я повертаюся до бабусi.

– Батько, напевне, будує комбiнат?

– Бульдозерист вiн, - кивнула дiвчина.
– А мама радистка. До речi, ти не проти того, щоб хлопцевi i дiвчинi знайомитися ось так, одразу?

– Усi люди на свiтi тiльки так, одразу, i знайомляться.

– Тодi мене звуть Iнгою. А тебе?

– Валеркою.

Я теж пояснив, звiдки приїхав та ким працює тут мiй батько. I що ми пробудемо в селищi до кiнця материної вiдпустки. Але все-таки менi хотiлося бiльше дiзнатися про Чорногору.

– Невже Роман такий смiливий, що може робити все, що роблять справжнi каскадери?

– Напевне, так. Вiн увесь час випробовує себе. Хоче бути сильним, витривалим, нiчого не боятися.

– Ну, цього хотять усi хлопцi, - стенув я плечима.

– Але багато iнших тiльки мрiють про таку силу волi. А Чорногора виховує її. Недавно вiн спустився на човнi з водоспаду. Так-так, отого, що за селищем. Багато б знайшлося хоробрих, якi зважилися б на таке?

– Небагато. Навiть не вiриться. Я бачив цей водоспад. Вiн - для самогубцiв.

– Поки Чорногора не продемонстрував цей трюк, всi теж вважали, що таке неможливе. Щоправда, човен перекинувся i Роман мало не загинув. Але все одно. А ще ранiше вiн переплив рiчку неподалiк гребеня водоспаду. Вже не в човнi, просто так. Знаєш, як усi боялися за нього?! Якби вiн раптом зiрвався звiдти... Навiть страшно подумати, що сталося б. I на гору, що по той бiк рiчки, теж пiднiмався. Я не була бiля того схилу, але кажуть, що вiн страшенно крутий. Просто дивно, чому Чорногора зважується на все це.

Я слухав Iнгу i не знав: вiрити їй чи нi. Не вживалися в моїй уявi цi двi постатi - Чорногори-рiзьбяра i Чорногори-каскадера. Не вживалися i все. Не було в ньому нiчого вiд каскадера, ну нiчогiсiнько!

– Добре, що ти розповiла менi все це, - нарештi змилостивлююся над Iнгою.
– Адже ми з Романом познайомилися тiльки двi години тому. Ось, учить мене витесувати гномикiв.

– Та що ти кажеш?
– раптом нiби пiдмiнили Iнгу. Про Чорногору вона вмiє говорити серйозно, а про мене - нi.
– I ти вважаєш, що зможеш навчитися цьому?
– розсмiялася Iнга, вiдходячи вiд огорожi.
– Бiдний Чорногора: невже вiн не розумiє, що даремне марнує час? Ну, подумай сам: який з тебе скульптор?