Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)

Сушинский Богдан Иванович

I погордо вiйнувши снопом довгого чорного волосся, пiшла геть.

5.

"...Який з тебе скульптор?" - передражнюю Iнгу, повертаючись до свого Гномика.
– "...Який скульптор?!" Нiбито в неї могло б вийти краще!"

Знову пробую взятися за роботу, але менi вже не працюється. Треба ж було цьому дiвчиськовi приходити сюди! Вдасться - не вдасться! Iншим же вдається. Аби тiльки стояти над душею i каркати.

Переборюючи себе, знову беруся за стамеску. Та не встигаю зробити й п'яти надрiзiв, як звiдкись з'являється Роман.

– Бачу-бачу, працюємо в потi чола. Цiкаво, чим потiшимо

сьогоднi громадськiсть Нордана?
– весело проказав вiн ще вiд хвiртки. Але, побачивши мiй витвiр, розчаровано пошкрiб пiдборiддя.
– Нi, колего, мистецтво нам цього не пробачить. Не пробачить... По-перше, виявляється, ти ще бiльше ледащо, нiж я. А по-друге, ти надiлив свого Гномика такою шиєю, що вiн радше схожий на пiнгвiна, нiж на чоловiчка.

– Та невже?!
– вдавано дивуюся я. Менi треба було б образитися, проте розумiю, що Роман каже правду. З шиєю моєму Гномиковi не пощастило - це точно.

– Слухай, а може, це навiть добре, що вона така?
– кажу Чорногорi.
– Усi гномики як гномики, а цей буде особливий. Такого й до музею можуть вiддати. Он, цi, як їх, абстракцiонiсти...

– Пофантазуй-пофантазуй...
– бурчить Роман. I знову зосереджено шкрябає пiдборiддя.
– Ти, бачу, фiлософ. Хоча... Можуть вiддати i до музею. У мистецтвi все може бути. Раптом започаткуєш нову течiю в сучаснiй скульптурi. Так що давай, закiнчуй. Чесно кажучи, самому менi гномики вже набридли. Хочу взятися за Iвасика-телесика на лебедi, але не знаю, як до нього пiдступитися. Це складна робота.

– Нiчого, спробуй, - раджу тепер уже я.
– А раптом iз шиєю Iвасика нам пощастить бiльше.

Якийсь час ми мовчки мудруємо кожен над своєю фiгуркою. Але я раз по раз зиркаю на Романа, чекаючи слушної нагоди, щоб поговорити про його каскадерство. Тепер, дiзнавшись, що вiн знiмається у фiльмах, я вже рiдко наважуюся набридати йому своїми запитаннями.

– А знаєш, - наважуюся нарештi, - коли тебе не було, приходила Iнга.

– Он як! Вiзит ввiчливостi.
– I я бачу, що насправдi моє повiдомлення не справило на нього нiякого враження.
– Це, здається, ота дiвчинка, москвичка?.. Ви вже познайомилися?

– Ага, - iронiчно посмiхаюся, - познайомились.

– Ранiше вона простоювала тут годинами i дуже заважала. Не люблю, коли хтось стоїть над душею.

– Вона не заважала, вона захоплювалася тобою. Це правда, що ти знiмаєшся в кiно? Хочеш стати справжнiм актором?

– Нi, звичайно, - спокiйно вiдповiдає Роман.
– Актором - нi. Ну глянь на мене, хiба я схожий на актора?

Одверто кажучи, я вже й так придивлявся до нього. Але як тут визначиш: схожий чи не схожий?

– От бачиш, - розводить руками Чорногора, так i не дочекавшись моєї вiдповiдi.
– Все, що стосується акторства - легенди. Ми з тобою рiзьбярi i залишимо йорданськiй малечi таких чоловiчкiв-крокодильчикiв, що всi ойкнуть. Головне - щоб ти полюбив цю справу.

– I що ти спускався у човнi з водоспада - теж легенда?
– допитуюся в нього.

– Нi, про човен i водоспад - правда, - несподiвано визнає Роман.
– Єдина правда з усього, що тобi розповiдають про мене у цiй тайговiй Атлантидi.

– Навiщо ж ти так ризикував?

– Тобi цього не зрозумiти.

Можеш вважати, що це я так, щоб прославитися на весь Нордан. А насправдi для мене важливо перевiрити самого себе. Адже тобi теж не раз хотiлося дiзнатись, на що вистачить смiливостi, а на що - нi. Зумiєш подолати свiй страх чи страх подолає тебе. Я справдi хочу стати каскадером. Ти, напевне, читав про каскадерськi групи при кiностудiях. Але щоб стати професiйним каскадером, треба чимало знати i вмiти - водити машини рiзних марок, знати прийоми самбо, дзю-до, джiу-джiтсу, займатися боксом. Бути витриманим, не боятися ризику. Люди ставляться до цього фаху, звичайно, по-рiзному, але я вирiшив готуватися до нього серйозно.

– Ще б пак. До такої професiї будь-хто готувався б серйозно, погодився я, тiшачись, що Iнга все ж таки сказала правду.

– I незабаром ти знову знiматимешся у фiльмi?

– Хотiлося б, - нерiшуче мовив Роман.
– Аби тiльки затвердили. Оце з дня на день чекаю виклику на київську кiностудiю.

– Ще й фiльм, напевне, про вiйну...
– вже не можу приховати заздростi.

– Ага, про вiйну, - мрiйливо всмiхнувся Чорногора, вловивши мiй настрiй.
– Про групу розвiдникiв, яка дiє у ворожому тилу. Хлопцi потраплятимуть там у такi ситуацiї, що без каскадерiв їм не обiйтись. Та й трюки, скажу тобi, карколомнi. Але мене це не лякає, - скуйовдив моє волосся.
– Справдi не лякає, - задумливо додав Роман.
– 3 таких фiльмiв i починається шлях у каскадери.

6.

Нi, що не кажiть, а на знайомства менi сьогоднi щастить. Пiсля обiду Роман подався до гуртожитку, а я вирушив до залiзничного вокзалу, щоб вiдшукати батька. Я вже був неподалiк цiєї будiвлi, якiй бракувало лише даху, аж раптом мене наздогнав бульдозер. Водiй, худорлявий рудоволосий чоловiк, висунувся з кабiни й уважно придивився до мене:

– Куди ж це ти, вождь могiкан, зiбрався?

– Та батька розшукую.

– Батька, кажеш? А ти, часом, не iнженера Любича син? Щось дуже схожi.

– Любича, - кивнув я.

– Валерка, значить, - просвiтлiв з лиця бульдозерист.
– Менi про тебе Iнга розповiдала, моя донька.

Почувши про Iнгу, я чомусь одразу знiтився. Хтозна, що воно там наговорило про мене, це дiвча.

– Тодi сiдай, пiдвезу. Оце пiдремонтував свого "динозавра" - i знову в бiй. Через мiсяць залiзниця уже має прийти до мiста. Вiд БАМу ведуть, уявляєш?

Я сказав, що уявляю, хоча, чесно кажучи, досить погано уявляв, як саме будують залiзницi, i хутко залiз у кабiну.

– Може б, ви мене й до самої залiзницi довезли?
– одразу ж пропоную свiй варiант подорожi.

– Туди й прямую. От тiльки без дозволу батька... Сам розумiєш...

– До чого тут дозвiл батька? Я самостiйна людина. Куди треба туди їду.

– А, ну хiба що так...
– розсмiявся батько Iнги.
– Тодi, звичайно... Але поки що раджу помилуватися вокзалом. А назад тебе вiдправлять у кабiнi якогось самоскида. Вони тут частенько куряву здiймають.

Бiля вокзалу вiн справдi зупинився i запитливо глянув на мене. Я вдав, що не помiчаю цього. Хтозна, як поставиться до моєї подорожi батько, а є змога вже через кiлька хвилин побачити, як прокладають залiзницю.